УДК 336.71: 330.322(477)
О. В. Понеділко,
к.е.н., Академія муніципального управління
БАНКІВСЬКЕ ФІНАНСУВАННЯ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ ТОРГІВЛІ ТА ПРОМИСЛОВОСТІ
Анотація. Проаналізовано історичні особливості щодо фінансової підтримки комерційними банками промисловості й торгівлі. Досліджено еволюцію формування промислового кредиту.
Annotation. Historical features are analysed in relation to sponsorship by the commercial banks of industry and trade. Evolution of forming of industrial credit is explored.
Ключові слова: Банківська система, галузь народного господарства, історичні особливості, оптимізація структури, прискорений розвиток.
Вступ
Не менш важливу роль відігравали банки пореформеного періоду і у фінансуванні інших галузей народного господарства, загалом торгівлі та промисловості. Банки виступали основною рушійною силою, головними ініціаторами організації та розвитку великих і малих виробничих, торговельних, посередницьких, страхових та інших підприємств, що в цілому сприяло розбудові національного господарства на ринковій основі. Домінуючу роль у цьому контексті відігравала мережа акціонерних приватних банків. У процесі своєї діяльності вони здійснювали ряд важливих операцій. Фінансування промисловості забезпечувалося її кредитуванням, а загалом передбачало здійснення наступних операцій: облік векселів та надання позик онкольних під заставу незабезпечених цінних паперів та позик по рахунках під заставу товарів і векселів. Кредитування торгівлі теж відбувалося як облік векселів та надання позик, але вже як безстрокових, так і строкових під заставу них же векселів і товарів. Центральне місце серед яких займали облік векселів, особливо торговельних.
Аналіз останніх наукових досліджень.
Ступінь наукової розробки проблеми розвитку української банківської системи в умовах становлення ринкових відносин у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в історико-економічному плані пов'язаний з дослідженнями відомих дореволюційних економістів: М. Бунге, П. Мігуліна, Д. Піхна, М. Туган-Барановского, Л. Яснопольського, С. Вітте, А. Антоновича, Є. Ламанського, Л. Ходського, Д. Батюшкова, І. Левіна, О. Бімана, О. Зака, М. Весселя, Ю. Жуковського, В. Судейкіна, Я. Сербіновича, М. Соболєва; вчених радянського періоду – С. Альтерзона, З. Каценеленбаума, С. Памфілова, Д. Батуринського, І. Гіндіна та сучасних дослідників у галузі банківської справи.
Постановка завдання
– проаналізувати історичні особливості щодо фінансової підтримки комерційними банками промисловості й торгівлі;
– дослідити еволюцію формування промислового кредиту.
Результати
Починаючи з другої половини ХІХ ст. в процесі економічної еволюції підприємництво стає фундаментом розвитку ефективних економічних відносин, разом з тим у суспільстві дедалі більше зростає, мужніє і розвивається підприємницький клас, який, зокрема, активно сприяє розбудові промислового будівництва [5, с. 230]. Так, загальна кількість великих фабрик (не менш як 100 робітників) з 1866 по 1890 р. в цілому по Росії зросла з 644 до 951, кількість підприємств з паровими двигунами збільшилося із 307 до 694, кількість робітників на цих підприємствах зросла з 231 729 до 464 337 чоловік, а випуск виробленої продукції – з 201 066 тис. до 578 965 тис. руб. При цьому особливо швидкими темпами розвивалася важка промисловість, зокрема вугільна та металургійна, що особливо характерним було для України. Наприклад, якщо в 60‑ті рр. ХІХ ст. частка вугілля Донбасу становила 38 % від загальноімперського показника, то вже в 1890 р. вона зросла до 50 %, а у 1900 р. вже складала 68,9 %. Така сама ситуація в Україні складалася і з виплавкою чавуну, який у 1870-х р. становив лише 1,4 % від усього виробленого в Росії, в 1890 р. – 24,3 %, а в 1900 р. – 46,5 % [8, с. 28]. Це сприяло розвиткові машинобудівної промисловості. Нові машинобудівні заводи почали вкривати територію Російської імперії. Особливий попит був на сільськогосподарські машини. Центрами по їх випуску стали переважно великі українські міста, такі, як Харків, Одеса, Бердянськ, Олександрівськ, Єлисаветград [8, с. 20–21].
Приватні комерційні банки у розбудові промисловості на теренах України брали найактивнішу участь. Санкт-Петербурзький приватний комерційний банк фінансував такі солідні акціонерні товариства, як «Товариство Олександрівського сталеварного заводу», Харківський торгівельний банк – «Донецько-Юр’ївське товариство», «Олексіївське гірничопромислове товариство» тощо.
Стрімке господарське піднесення на українських землях дедалі більше приваблював великі загальноросійські приватні комерційні банки, філії яких наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. густо вкрили територію України. На початку ХХ ст. філіали цих столичних банків (тобто петербурзьких) почали відігравати провідну роль. Так, у процесі жорсткої конкуренції першість у фінансуванні цукрової промисловості здобуло Київське відділення Російського для зовнішньої торгівлі банку, який невдовзі було прозвано «цукровим банком», баланс якого з 1905 р. по 1917 р. зріс з 21,6 млн. до 82,2 млн. руб. [9, с. 69].
Однак, комерційні банки займалися не лише кредитуванням, а й експортуванням основних товарів. Завдяки банкам, які ретельно вивчали й аналізували існуючий зарубіжний попит на вітчизняні товари, було організовано масштабні поставки за кордон цукру, зерна, спирту тощо. Більшість усіх поставок здійснювалися дешевшим водним шляхом, відправним пунктом якого стала Одеса. Переважно через неї до Константинополя транспортувався подільський спирт, у Францію та Англію – пшениця з даного регіону. З огляду на це більшість банківських відділень були розташовані в портових містах та інших місцях, де зосереджувалися великі партії товарів з метою відправлення закордон. З початком осені, коли наступав період реалізації продукту в регіони зосередження експорту, спрямовувалися величезні банківські кошти, що сприяли посередницьким, розрахунковим і навіть транспортним операціям [1, с. 541].
На початку ХХ ст. банківські операції почали набувати особливого розвитку. Класична операція по обліку векселів, що займала перше місце в діяльності комерційних банків, значно ускладнилася і набула нових форм. Раніше банки, здійснюючи цю основну активну операцію, відігравали пасивну роль, не проявляючи при цьому власної ініціативи. Банки лише йшли назустріч потребам, які існували у власників векселів, але з часом банківські установи почали брати активну участь в розвитку операцій (переважно ще торгівельних). Це проявлялося у формуванні мережі власних закордонних відділень та у розвитку товарних внутрішньо-торгівельних операцій за власний рахунок.
Товари, що слугували об’єктом застави, могли зберігатися по-різному: у самому банку, що видавав кредит; у третіх відповідальних осіб, до яких міг відноситися й сам позичальник; на спеціальних складах і в дорозі [1, с. 540]. З огляду на це підтоварні кредити на початку ХХ ст. існували у таких формах: 1) позики під товари на основі складових свідоцтв; 2) короткострокові позики під товари, що перебували в дорозі, тобто під товарні документи (дублікати залізничних накладних; коносаменти пароплавних товариств; транспортні квитанції); 3) позики під товари, направлені на комісійний продаж. Найпоширенішими, але при цьому трудомісткими і ризиковими, були позики під рухомі товари. Керуючий ходом такої операції мав бути максимально уважним і ретельно наглядати за станом товарного ринку, змінами, які у ньому відбувалися і намічалися, повинен був добре розумітися на кон’юнктурі, при якій доводилося реалізовувати товар. Відразу ж після прибуття товару до місця призначення його потрібно було реалізувати і покрити видану позику. Перевізні засоби по прибутті на місце призначення мали тут же звільнитися від вантажу, оскільки невиконання цих умов перевезення тягнуло за собою великі штрафні санкції.
Незважаючи на величезні плюси, що приносила приватна акціонерна банківська діяльність розвитку ринкового господарства на рубежі ХІХ–ХХ ст., все-таки існували й недоліки в її роботі, оскільки основна увага всіх банківських установ була приділена кредитуванню великих платоспроможних промислових підприємств. Піднесення важкої промисловості, її ефективне економічне зростання вважалося одною з найосновніших рушійних сил економічного прогресу.
На початку ХХ ст. спроби створити спеціалізований банк здійснювалися для цукрової галузі промисловості. Проте всі ці починання в цьому напрямку зазнали поразки. Промисловцям доводилося звертатися за необхідними позиками до комерційних банків, які до такого кредитування, в результаті свого негативного досвіду з часом ставилися дуже обережно і стримано, оскільки промисловий кредит за своєю суттю – це надання потрібних коштів на заснування певного підприємства та ведення якоїсь підприємницької діяльності. Найбільш болючою була проблема випуску промислових облігацій «як виду позики на відкритому ринку капіталів» [7, с. 92], оскільки, свобода дій, надана підприємствам в цьому питанні, могла негативно відбитися на інтересах багаточисельних кредиторів, які вмістили свої кошти в такі цінні папери. За браком належного контролю приватні підприємства могли легковажно ставитися до процесу випуску облігацій, кількість яких могла не відповідати кредитоспроможності підприємства. При такому необережному веденні справ це могло призвести до краху підприємства, а відповідно й до втрати капіталів власниками акцій.
Такі самі проблеми існували в кредитуванні приватними банками торгівлі, основу якої становили сільськогосподарські товари, передусім – хліб. У 1909 р. відомий український економіст П.П. Мігулін починає друкувати в журналі «Экономист России» (видавцем і редактором якого він був у 1909–1917 рр.) ряд статей, що були присвячені проблемам сільськогосподарського промислового кредиту. Основна увага була звернута на проблеми хлібної торгівлі. Принципи продажу хліба, що панували на внутрішньому і світовому ринку, значно змінилися. Щоб вижити в жорстких умовах конкуренції у хлібній галузі, потрібно було пристосовуватися до конкурентної ситуації. На початку ХХ ст. сільському господарю вже не було потреби тримати хліба «до нового врожаю», як це робилося у ХІХ ст., оскільки весною на світовий ринок надходив зимній врожай аргентинського хліб і загальносвітові ціни на нього о цій порі бували навіть нижчими ніж восени. Старі склади довготермінового зберігання зерна, що існували до цього часу переважно у великих портових містах (наприклад в Одесі), стали непотрібними [6, с. 1–2]. Їм на зміну прийшли елеватори – конструкції для зберігання і доведення до кондиційного стану великих партій зерна (високомеханізоване зерносховище силосного типу).
Зміни відбулися і в організації самої торгівлі. Фактично всупереч своїм статутам і в Європі, і в Росії торгівлю хлібом здійснювали банки. Проте приватні банки, як уже відзначалося, боялися ризику. У випадках зниження ціни на товар, що забезпечує виданий кредит, банки починали блокувати рахунки своїх клієнтів, викликаючи тим самим ще більше зниження ціни товару. З огляду на це, на думку П. Мігуліна, доцільно було б створити спеціалізований хлібний або сільськогосподарський банк, який зосередив би в своїх руках і налагодив вітчизняну хлібну торгівлю: уклав би нові вигідні контракти, чітко встановив марки хліба, впорядкував транспортування цього товару тощо. Контори і відділення такого банку мали б розмежовуватися по всій території держави. Причому, якщо в пропозиціях В. Ідельсона промисловий банк мав бути на основі приватного капіталу, то П. Мігулін у своєму проекті виступав за установу державну, оскільки, на його думку, було б небажано допускати монополізацію хлібного ринку приватною установою, що з часом могла взагалі вийди з-під державного контролю [6, с. 3–4].
Зрештою проблема формування ефективного промислового кредиту на території Росії почала розглядатися і на найвищому рівні. У тому ж таки 1909 р. під керівництвом міністра торгівлі і промисловості було проведено нараду, основним питанням якої було організація довгострокового промислового кредиту та створення з цією метою спеціального промислового банку. У зв’язку з цим на нараді розглядалися такі ключові моменти: 1) який ступінь необхідності у довготерміновому промисловому кредиті існує в господарстві і на скільки він задовольняється; 2) на скільки своєчасним і практично можливим є створення спеціалізованого промислового банку; 3) на які кошти має бути заснований цей банк: лише на приватні чи з допомогою держави; відповідно і яка форма власності має бути встановлена.
В економічних колах суспільства погляди на питання створення промислового банку містили в собі масу розбіжностей і суперечностей. Одні, на стороні яких був і відомий російський економіст О. Гур’єв, який займався питаннями кредиту, вважали, що організація спеціального промислового кредиту потрібна, а завдання промислових банків, що його забезпечуватимуть, повинні полягати «в обслуговуванні промисловості на всіх стадіях зіткнення її з грошовим ринком і банківською справою» [3, с. 61]. А щоб надати заснуванню промислових банків «запальної сили», на думку першої групи економістів, необхідно було вилучити короткострокові вкладення із банківського розпорядження для того, щоб підштовхнути промислові банки до більш необхідного довгострокового кредитування підприємств. З метою запобігання виникнення грюндерства діяльність цих фінансових інститутів потрібно було створювали на основі власних коштів, а залучення зовнішніх капіталів допускати «на довгострокових умовах и притому лише під реальні забезпечення» [3, с. 18]. Інші – сумнівалися в необхідності таких банків і як, приклад розв’язання даної проблеми брали ситуацію в Німеччині, кредит у якій на той час розвивався за подібною програмою. Саме у 1909 р. німецький економіст Гехт на конференції середньоєвропейського економічного союзу, що проходила в Берліні і була присвячена майбутньому промислового кредиту, обґрунтував доцільність своєї ідеї створення центральної кредитної установи довготермінового промислового кредиту, діяльність якої відповідала б існуючим потребам економіки Німеччини, потребам її промисловості. Однак, аудиторія сприйняла пропозиції вченого доволі критично. Директор комерційного банку в Будапешті Ваз заявив, що при величезній кількості комерційних банків у Німеччині поява спеціалізованого промислового банку неприпустима. Врешті члени союзу дійшли до висновку, що промислові проблеми краще розв’язувати лише вносячи конкретні зміни у роботу існуючих приватних кредитних закладів, забезпечуючи при цьому раціональну форму існування такого кредиту. На думку більшості німецьких фінансистів шлях реформування діяльності промислового кредиту міг забезпечити кращий результат аніж шлях зосередження такого кредиту в одній спеціальній установі [3, с. 8–9]. Після таких подій в Росії теж вирішили не поспішати з засновництвом нових банків.
У 1911 р. розглядалася справа затвердження статуту Київського сільськогосподарського банку взаємного кредиту, яка теж не була завершена позитивно.
Хлібний банк, що пропонував заснувати П. Мігулін, так і не було створено, оскільки організатори не змогли зібрати власними силами 600 тис. основного капіталу, а держава так і не виступила на підтримку цього проекту. Своє продовження проблема спеціалізованих банків знайшла лише у 1916 р. у вигляді відкритого в цей час першого і єдиного промислового Золотопромислового банку, а наступний Гірничо-металургійний банк, статут якого було затверджено 13 липня 1917 р., так і не встиг розпочати свою роботу. Безпосередньо в Україні такі кредитні установи взагалі не встигли з’явитися.
Таким чином можна стверджувати, що промисловий кредит залишався неналагодженим «і цей дефект негативно відбивався на інтересах виробництва».
Слабкість у Російській імперії власного промислового кредиту сприяла посиленню впливу іноземного капіталу та закордонних промислових компаній на внутрішній ринок, що проявлявся в участі іноземних кредитних установ при заснуванні нових банків та сприянні збільшення основних капіталів діючих банків. В основному це стосувалося великих комерційних банків загальноімперського значення, але діяльність їх відділень суттєво впливала і на піднесення господарства України.
Організацію ефективної діяльності промислового кредиту частково компенсував процес злиття банківського й промислового капіталів, що розпочався з 90‑х рр. ХІХ ст. По суті це був процес монополізації ринку найсильнішими фінансовими групами. Він супроводжувався багатьма негативними для економіки явищами, Запеклою боротьбою між окремими монопольними об’єднаннями і банками. Причому процес формування монополістичних об’єднань в основному відбувався не лише за «сприяння» чи за «участі» банків, а й «шляхом взаємного проникнення або впровадження банківського капіталу в промисловий і навпаки» [8, с. 79]. Загалом він відбувався так: наймогутніші кредитні установи скуповували акції торгівельних і промислових підприємств, встановлюючи цим самим над ними свій контроль, а, з іншого боку, власники найбільших підприємств ставали членами банківських правлінь. Наочними прикладами таких випадків на території України можна навести такі: керуючий Київською конторою Держбанку Г.Є. Афанасьєв одночасно посідав посади члена-розпорядника Старокостянтинівського та члена правління Маловисківського цукрових заводів, а відомий власник цукрових заводів Бродський паралельно був членом правління Торговельно-промислового банку. Київський же комерційний банк фактично перебував у руках цукрозаводчиків на чолі з Ярошинським, які, крім того, мали ще й неабиякий вплив на справи Російського для зовнішньої торгівлі банку [4, с. 314].
Однак, поява монополістичних організацій на рубежі ХІХ–ХХ ст. відіграла й позитивну роль. Під час захоплення й і утримання монопольного становища на ринку монополістичні об’єднання покращували технічні умови торгівлі. З допомогою елеваторів вони могли охопити значну кількість зерна, в той час, як дрібні заготівельники не могли собі цього дозволити. Значну роль відігравали, як державні, так і приватні кредитні установи і в цукровій промисловості. Зокрема в Києві ними проводилася широкомасштабна скупівля векселів, здійснювалися непоодинокі спекулятивні операції, що врешті закінчилося фінансуванням цієї галузі, а це сприяло розширенню цукроварних заводів.
Висновки
Отже, банківська діяльність активно сприяла розвитку на території України промисловості й торгівлі. Більш того, між банками, промисловістю й торгівлею вибудовувалися нові конструктивні відносини, для яких характерним був глибокий взаємопроникаючий вплив на всіх стадіях взаємовідносин в результаті чого банківський капітал перетворювався на капітал промисловий, а торгівля за рахунок обліку торговельних векселів отримувала капітал торговий. Швидкість обороту товарів прискорювалася, а продуктивність виробництва збільшувалася, відповідно зростав і загальний добробут народу.
Література
1. Антонов С. Некоторые особенности деятельности коммерческих банков / С. Антонов // Промышленность и торговля . – 1911.– № 24. – С. 539–541.
2. Вернигора Л.В. Трактування проблем паперово-грошового обігу та фінансово-кредитної системи в творах М.Х. Бунге / Л.В. Вернигора // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Економіка. – 2005. – № 74. – С. 56–60.
3. Економічна історія: навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисципліни / [Тимочко Н.О., Пучко О.А., Рудьмоткіна Л.А. та ін.] – К.:КНЕУ, 2001. – 216 с.
4. История городов и сел Украинской ССР. [в 26 т.]. – К., 1982– . – Т.9 / [гл. ред. П.Т. Тронько]. – 1982. – 622 с.
6. Мигулин П.П. Почему для организации хлебной торговли нужен специальный банк? / Петр Петрович Мигулин // Экономист России. – 1909. – № 37. – С. 1–4.
7. Соколов Е.В. История банковского дела: [учеб. пособие] / Е.В. Соколов. – М., 2001. – 439 с.
8. Фещенко В.М. Дослідження проблем становлення та розвитку ринкового господарства в працях економістів України другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст.: [монографія] / В.М.Фещенко. – К.: КНЕУ, 2003 – 187 с.
9. Цалик С. Киевские банки 100 лет назад / С. Цалик // Мир денег. – 2002. – № 2 (31). – С. 66–70.
Стаття надійшла до редакції 19.07.2011 р.
ТОВ "ДКС Центр"