УДК 658.012.32 (477)

 

О. Г. Чирва,

професор кафедри маркетингу та управління бізнесом

Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

 

УМОВИ ТА ЧИННИКИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

 

O. G. Chyrva,

Professor, Department of marketing and business management

of Uman state pedagogical University named after Pavlo Tychyna

 

CONDITIONS AND FACTORS OF STRATEGIC RESOURCE MANAGEMENT OF FARM POTENTIAL

 

Визначені умови та інструменти ефективного управління ресурсами сільськогосподарських підприємств. Розроблено структурні елементи в якості мети, завдань, функцій та етапів стратегічного управління ресурсним потенціалом підприємства. Встановлено, що стратегічний розвиток підприємства визначається наявними якісними ресурсами, що відповідають конкретному сільськогосподарському підприємству, його стратегічним цілям. Сформульовані чинники, на яких базується механізм стратегічного управління ресурсним потенціалом підприємства.

 

The conditions and tools for efficient resource management of agricultural enterprises are determined. The structura elemenlts as goals, objectives, functions and stages of the strategic management of the resource potential of the enterprise are developed. It is considered that the strategic development of the company is determined by the available resources quality corresponding to a particular agricultural enterprise and its strategic objectives. The algorithm of the organizational"economic mechanism of strategic management resource potential of the enterprise is developed. Factors that underlying the mechanism of strategic management resource potential of the enterprise are formulated.

 

Ключові слова: ресурси підприємства, ресурсний потенціал, елементи стратегічного управління ресурсним потенціалом, умови стратегічного управління ресурсним потенціалом підприємства.

 

Key words: enterprise resources, resource potential, the elements of strategic management of resources, conditions of strategic management resource potential of the company.

 

 

Постановка проблеми у загальному вигляді. В умовах ринкових трансформацій сучасний стан економіки України характеризується значним руйнуванням основних елементів виробничого потенціалу. Нераціональне використання природних ресурсів, непродумані форми і методи залучення робочої сили до систем господарських відносин, суттєві диспропорції у процесах формування виробничого потенціалу сільськогосподарських підприємств призвели до його скорочення, недосконалості системи відтворення його елементів. Це обумовлює актуальність дослідження проблеми ефективного використання виробничого потенціалу аграрних підприємств у процесі їх господарської діяльності.

За сучасних умов забезпеченню продовольчої безпеки держави, розвитку сільських територій та досягненню цілей діяльності окремих виробничих структур мають передувати здійснення певних організаційно-економічних змін у діяльності аграрних підприємств та процесах формування і використання ресурсів.  Кризова ситуація в економіці загалом та АПК зокрема спричиняє руйнування ресурсного потенціалу сільськогосподарських підприємств. При цьому ресурсний потенціал сільськогосподарських підприємств слід розглядати як сукупність взаємопов’язаних ресурсів (земельних, матеріально-технічних та людського капіталу), які можуть використовуватись не тільки у виробничому процесі, але й у фінансовій, соціальній та інших сферах діяльності господарства.

Динамічність змін зовнішнього середовища  при зводять до підвищеної уваги та значення стратегічного управління ресурсним потенціалом підприємства. В умовах, коли питання стоїть не про забезпечення максимального прибутку, а про виживання того чи іншого сільськогосподарського підприємства, керівники нарешті звертаються до  стратегічного управління.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам дослідження процесів формування та використання ресурсного потенціалу сільськогосподарських підприємств присвячені роботи відомих учених-економістів, зокрема: В. Андрійчука, О. Бородіної, О. Бугуцького, І. Поповича, В. Россохи, В. Трегобчука, М. Федорова, В. Юзефовича, В. Юрчишина, В. Якубів та ін. Водночас, процеси управління ресурсним потенціалом сільськогосподарських підприємств та їх вплив на ефективність діяльності підприємств залишаються недостатньо вивченими.

Мета статті – дослідження виробничо-ресурсного потенціалу сільськогосподарських підприємств та пошук нових підходів до стратегічного управління ним.

Виклад основного матеріалу дослідження. Ресурсний потенціал підприємства є системно-узагальнюючим поняттям, що включає певну кількість структурованих елементів та зазнає постійного або періодичного впливу з боку внутрішніх та зовнішніх чинників. Під ресурсним потенціалом сільськогосподарського підприємства слід розуміти сукупність земельних, матеріально-технічних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів сільськогосподарського підприємства, набутих ним в процесі господарської діяльності, внесків учасників та оренди і призначених для організації виробничої, комерційної та фінансової діяльності.

Усі складові ресурсного потенціалу сільгосппідприємств в умовах ринкової економіки мають функціонувати як товар. А це викликає необхідність організації ринків землі, праці, матеріально-технічних ресурсів, капіталу. Говорячи про ринок землі, слід вказати, що головними його особливостями в аграрній сфері є: застосування земель для виробництва сільгосппродукції, її обмеженість у просторі та вічність (за умовою раціонального використання). Функціонування землі як капіталу можливе лише в умовах повноцінного ринку сільськогосподарських земель, коли з’являється можливість переходу останніх від неефективних користувачів до більш ефективних. Без цього розраховувати на побудову достатньо ефективних земельних відносин практично неможливо.

Нині розораність земельного фонду в Україні значно перевищує аналогічний показник у переважній більшості країн світу. Питома вага ріллі в сучасній структурі земельного фонду України досягає 54,4%, тоді як у розвинених країнах світу вона є значно меншою. Наприклад, у США цей показник становить 19,8%, Франції – 32,1%, Великобританії – 24,8%, Польщі – 44,2% [3]. У країнах ЄС земля не обробляється, якщо з одного гектара площі не отримують 500 євро прибутку. Тільки маючи таку прибутковість, можна забезпечити інноваційну та інвестиційну привабливість галузі, повернути в села людей, створити їм комфортні умови проживання [9]. Тому нагальною проблемою є оптимізація земельного фонду країни, зменшення його сільськогосподарської освоєності та розораності, що дасть можливість покращити екологічний стан агроланшафтів, інтенсифікувати виробництво завдяки концентрації коштів на меншій земельній площі.

Пріоритетними напрямками розвитку земельних відносин в Україні є побудова належного ринку землі та іпотечних операцій, створення на цій основі сприятливих умов для залучення інвестицій та припливу кредитних ресурсів в аграрний сектор. Ринок земель має притаманні йому такі особливі функції: координація діяльності суб’єктів ринку завдяки застосуванню відповідних норм і «правил гри»; обмеження не бажаних необґрунтованих дій окремих суб’єктів ринку щодо зміни стереотипів поводження; розподіл інформації, витрат і вигод від виробництва; дотримання норм оформлення контрактів та іншої документації тощо. Земельний ринок повинен передбачати створення відповідної інфраструктури, яка включає біржі, різноманітні контори, що забезпечують проведення земельних торгів. Ринок землі повинен розглядатися як регульований державою ринок з урахуванням особливостей історичного і національного характеру.

Для повноцінного функціонування ринку сільськогосподарських земель необхідні умови, за яких земля буде ліквідним товаром. Для цього слід мати науково обґрунтовану систему оцінки земель сільськогосподарського призначення, сформувати інфраструктуру ринку землі, запровадити державний контроль за діяльністю суб’єктів ринку земель, економічні стимули раціонального використання і охорони земель, створити єдину державну систему реєстрації земельних ділянок та нерухомого майна і прав на них у складі державного земельного кадастру. Формування цивілізованого земельного ринку відбуватиметься шляхом створення відповідної правової бази, а також наявності земель як об’єкта купівлі-продажу та платоспроможних покупців. Розвиток ринку землі сприятиме залученню довгострокових кредитів в аграрний сектор.

Обов’язковим речовим елементом будь-якого виробничого процесу є засоби виробництва. Вони створюють виробничо- технічний потенціал аграрної сфери, що визначається сукупністю матеріально-речових елементів виробництва, які забезпечують можливість виконання всього циклу технологічних операцій на виробництві готової сільськогосподарської продукції [2].

Ефективне функціонування будь-якого аграрного підприємства вимагає наявності належної матеріально-технічної бази та як можна більш кращого використання всіх її складових. Насамперед це стосується технічних засобів, сучасний рівень забезпеченості якими більшості сільгосптоваровиробників є досить низьким. До того ж слід мати на увазі, що наявна в господарствах техніка частіш за все – застаріла, фізично й морально зношена. Потреба сільськогосподарського виробництва у машинах та обладнанні нині задоволена менше, ніж наполовину, а з урахуванням фізичного зносу – на чверть [3]. Оновлення ж технічної бази потребує великих сум інвестицій. Зокрема, тільки для оновлення машинно-тракторного парку аграрних підприємств на рівні технологічної потреби необхідно щорічно купувати машин і обладнання на суму понад 20 млрд гривень. Крім того, для підтримання такого машинно-тракторного парку у функціонуючому стані необхідні 2,0-2,5 млрд грн на закупівлю запасних частин і ремонтних матеріалів. На жаль, ні у держави, ні у сільгосптоваровиробників таких коштів немає.

Останнім часом у зв’язку з тяжким фінансовим станом велика частина сільськогосподарських підприємств не в змозі придбавати необхідну їм техніку. У цих умовах альтернативними механізмами забезпечення підприємств технікою є: розвинений вторинний її ринок (ринок вживаної техніки), лізинг, розгалужена мережа машинно-прокатних пунктів, спільне використання технічних засобів кількома сільськогосподарськими товаровиробниками та ін. Розв’язанню проблем технічного переоснащення аграрного сектора сприятиме формування повноцінного ринку техніки та технічних послуг, який передбачав би налагодження прямих і опосередкованих зв’язків між виробниками техніки, структурами технічного сервісу та сільськогосподарськими товаровиробниками (за участю банків, інших кредитних установ, страхових і лізингових компаній), створення регіональних центрів маркетингу техніки, забезпечення державної підтримки у підвищенні купівельної спроможності сільськогосподарських товаровиробників, розробці та ухваленні відповідних нормативних документів.

Внутрішній ринок сільськогосподарської техніки нашої країни повинен формуватися за такими принципами: добросовісна конкуренція виробників технічних засобів, висока якість останніх, створення спеціалізованих підприємств по ремонту та обслуговуванню техніки, удосконалення і розширення обсягів фінансового лізингу, моніторинг цього ринку тощо. Оскільки у досить значної частини господарств не вистачає коштів для придбання нової техніки, держава має сприяти формуванню певного ринку уживаної техніки, створенню належної системи технічного сервісу машин і знарядь, оновленню вузлів, запасних частин до них. Розвиток вторинного ринку техніки збільшує її пропозицію та забезпечує попит споживачів, які не мають коштів, необхідних для придбання дорогих нових машин. Функціонування вторинного ринку дозволяє: збільшити пропозицію техніки, ефективніше використовувати деталі, вузли й агрегати списаних машин та механізмів, придатних для відновлення технічних засобів. Купівля-продаж відновленої техніки і ремонтних матеріалів дає сільгосппідприємствам можливість забезпечити продовження строків використання наявних у них технічних засобів. Крім того, це сприяє збільшенню завантаження потужностей ремонтних і агротехсервісних підприємств.

Хоча вторинний ринок техніки має і певні недоліки, але він існує у більшості країн світу (у тому числі США, Англії, Франції, Німеччині). Зрозуміло, що даний ринок сільськогосподарської техніки не може бути провідною формою реалізації технічної політики держави, але його наявність є важливою умовою розв’язання проблеми технічного забезпечення товаровиробників (особливо – фермерських та особистих селянських господарств). Стосовно лізингу слід вказати, що він забезпечує економію коштів у порівнянні із звичайним кредитом. Тому він має стати пріоритетною формою технічного переоснащення аграрного сектора. До того ж він дозволяє забезпечити 100% фінансування і страхування від інфляції. Оскільки українські банки майже не забезпечують сільгосппідприємства середньо- та довгостроковими кредитами, саме лізинг є єдиними з доступних та ефективних способів придбання сільгосптехніки й устаткування. Він потребує залучення фінансових ресурсів підприємств-виробників техніки, банків, страхових та інших фінансових установ, приватних підприємств і компаній, посилення конкуренції на лізинговому ринку, диверсифікації джерел фінансування лізингових операцій, удосконалення роботи лізингових компаній. У зв’язку з тим, що майже 90% наявної в аграрному секторі техніки відпрацювала нормативні строки своєї експлуатації, а сільгосппідприємства не мають необхідних для придбання нових моделей коштів, обсяги державної підтримки останніх через лізинг доцільно збільшувати.

Проблемою села є і більш швидкі темпи скорочення кількості працюючих жінок (у порівнянні з чоловіками), що позбавляє сільські поселення перспектив розвитку. Як показують дослідження, для чоловіків важливим мотивом є відповідність робити набутій спеціальності, а для жінок – зручний режим роботи, належні побутові умови та сприятливий морально-психологічний клімат у трудовому колективі. Для покращення статевого стану селян необхідно насамперед створити або відновити робочі місця для сільських жінок. Лише від скорочення тваринництва в Україні було втрачено 500 тис. робочих місць. Крім того, за офіційною статистикою, протягом 11 років скоротилося 30% загальної кількості дошкільних закладів, 16% клубів і бібліотек, 42% закладів громадського харчування, 44% лікарень, 45% магазинів, 93% будинків побуту. А це – ще 200 тис. жіночих місць.

Першочерговим завданням керівників аграрних підприємств є збереження наявних в них працівників, які перебувають в найбільш продуктивному віці, мають достатні рівні кваліфікації та практичного досвіду. Вони повинні попіклуватися про удосконалення галузевої структури підприємства, яка дозволила б забезпечити більш повне завантаження працівників упродовж року. Розширенню зайнятості сільського населення сприяє розвиток трудомістких галузей (овочівництва, виноградарства, садівництва, скотарства, свинарства тощо).

Серед заходів державного регулювання ринку праці найбільш важливими є: здійснення пріоритетного фінансування розвитку соціальної сфери на селі; розроблення регіональних комплексних програм виходу з кризових ситуацій; сприяння розвитку підприємництва, приватної ініціативи; підвищення ефективності використання трудових ресурсів; підприємства, установи й організації, що створюють нові робочі місця в регіонах з високим рівнем безробіття місцевого населення, повинні мати пільги з оподаткування прибутку та іншу фінансову допомогу згідно із законодавством. Важливим фактором досягнення належної ефективності діяльності реформованих підприємств є висока компетентність і ділові якості керівників та спеціалістів, які вміють визначити майбутню стратегію розвитку.

У ринкових умовах великого значення набувають і ділові зв’язки керівників і спеціалістів господарств з іншими підприємницькими структурами та державою. Однак (за деякими експертними оцінками) тільки у 15% реформованих сільськогосподарських підприємств нашої країни працюють керівники і фахівці, що відповідають сучасним вимогам, і саме на ці агроформування припадає близько 40% виробленої валової продукції (без урахування особистих господарств населення). Як правило, це – великі високотехнологічні спеціалізовані підприємства з виробництва й переробки зерна, соняшнику, цукрових буряків, молока, а також продукції птахівництва й вигодівлі свиней. Рівень кваліфікації працівників повинен відповідати вимогам сучасних технологій і використовуваних у виробництві технічних засобів. З метою формування високопрофесійних управлінських кадрів в Україні необхідно запровадити дійову систему безперервної освіти фахівців різного рівня управління.

Ефективність господарювання сільськогосподарських підприємств залежить від повноти, раціональності та ефективності використання основних засобів виробництва – головної складової матеріально-технічної бази, визначає кінцеві результати виробництва, його прибутковість. Від фінансових результатів сільськогосподарських формувань залежать масштаби інвестиційного процесу, ріст технічної та енергетичної оснащеності, впровадження у процеси виробництва досягнень науково-технічного прогресу. Протягом останніх років у сільськогосподарських підприємствах спостерігається скорочення машинно-тракторного парку, кількості вантажних автомобілів та зниження провізних можливостей господарств. Чисельність та якісний склад автопарку не забезпечує потреб виробництва, спричинює зменшення обсягів перевезень вантажів в аграрних підприємствах. Розвиток і особливості матеріально-технічної бази аграрного підприємства визначають його можливості щодо обсягу виробництва і реалізації продукції. Зростання й удосконалення засобів виробництва забезпечують підвищення технічної оснащеності підприємства і становлять матеріальну основу його виробничої потужності.

Результуючим чинником у стратегічному управлінні є розроблення ефективної стратегії, що забезпечує реалізацію місії підприємства. Для підприємств сільського господарства розроблення стратегічних напрямів ресурсного забезпечення шляхом втілення сучасних інноваційних технологій у виробництво продукції, перероблення сировини, відтворення ресурсного потенціалу є пріоритетними завданнями. Світовий досвід переконує, що сучасний розвиток аграрної економіки, незалежно від соціально-економічної орієнтації країн та способу виробництва, стає все більш екологічно орієнтованим, потребує збереження та відтворення природного ресурсного потенціалу АПК [3].

Ефективне управління ресурсами сільськогосподарських підприємств забезпечить стійке становище на ринку в разі втілення інноваційних інструментів стратегічного управління, а саме вдалого поєднання знань, досвіду, технологій (ключових компетенцій) за таких умов: 1) підприємство, володіючи різноманітними ресурсами, повинне комбінувати їх в своїй виробничій діяльності. Таке комбінування взаємопідсилює та взаємодоповнює ресурси, роблячи їх унікальними та недоступними для конкурентів; 2) ринковий успіх підприємству гарантований, якщо підприємство здійснює вибір та комбінацію ресурсів інтенсивніше, ніж конкуренти; 3) в результаті ефективного та вдалого поєднання ресурси набувають форму ключових компетенцій, які є недоступними та незмінними для конкурентів; 4) в ході конкурентної боротьби підприємства повинні передбачити можливість відтворення конкурентами найліпшої комбінації ресурсів, внаслідок чого вони знецінюються; 5) джерелом формування ключової компетенції є інновації, технічні та технологічні можливості підприємства; 6) поштовхом для розробки ключових компетенцій є готовність споживача отримати вигоду від них та оплачувати нову продукцію, створену в результаті їх втілення; 7) ключові компетенції формують матеріальні та нематеріальні активи (унікальні знання, інформаційні технології, технологічні та організаційні ноу-хау, гудвіл), які з плином часу лише підсилюються, якість та ефективність використання їх зростає; 8) будь-яке сільськогосподарське підприємство може набувати ключових компетенцій за рахунок формування унікальних баз даних, створення відповідного робочого клімату в колективі, творчого використання інноваційних ідей.

Успіх стратегічного розвитку підприємства, ефективна реалізація його стратегічних планів залежить від ряду суб'єктивних та об'єктивних факторів, наприклад, від готовності керівництва здійснювати масштабні проекти, від знань, навичок і кваліфікації менеджерів або від наявності ресурсного потенціалу. Іншими словами кажучи, менеджери підприємства мають орієнтуватися на успішне функціонування підприємства завдяки формуванню стратегічно орієнтованого ресурсного потенціалу підприємства. Вимоги, які ставить перед підприємством зовнішнє середовище, визначають головні напрями перетворення ресурсного потенціалу підприємства, його стратегічну лінію поведінки.

Сучасні умови розвитку економіки супроводжуються високим рівнем невизначеності макросередовища, загостренням конкуренції, що впливають на ефективність функціонування підприємства, досягнення стійкого розвитку та спонукають до максимального використання наявних ресурсів та їх сукупності в якості ресурсного потенціалу підприємства. Досить часто категорії "ресурси" та "ресурсний потенціал" ототожнюють, хоча, на нашу думку, між ними існують розбіжності в тлумаченні та змістовому наповненні. Як зазначають К. Макконелл та С. Брю, до ресурсів слід віднести землю, капітал, працю та підприємницьку здібність [7]. А.Г. Загородній та Г.Л. Вознюк під економічними ресурсами розуміють сукупність ресурсів, які використовують для виробництва товарів: земля, праця, капітал, підприємницькі здібності, технологія, інформація тощо [4].

На думку Л.Г. Окорокової, у загальному вигляді ресурси складаються із наявної сукупності запасів, джерел, засобів та предметів праці, які можуть бути мобілізованими та приведеними в дію, а також використаними для досягнення цілей підприємства. Як зазначає цей автор, всі ресурси, залежно від їх альтернативної цінності, в межах підприємства поділяють на такі види: загальні ресурси (альтернативна цінність ресурсу однакова як в межах підприємства, так і за його межами), специфічні ресурси (альтернативна цінність ресурсу важливіша для підприємства, ніж за його межами) та інтерспецифічні ресурси (не мають альтернативної цінності за межами підприємства) [8]. У відповідності до ресурсної теорії фірм автор відмічає, що "фірма — це фонд ресурсів, які є унікальними для даної фірми, вони не можуть бути точно та швидко відтворені іншими фірмами. Відповідно цей набір ресурсів визначає конкурентні переваги фірми" [1].

Головна відмінність категорії "ресурсний потенціал" від категорії "ресурси" полягає в тому, що в якості ресурсного потенціалу, крім матеріальних та нематеріальних засобів, використовується здатність персоналу та підприємства в цілому використовувати наявні засоби та ресурси. Характеризуючи ресурсний потенціал, слід враховувати, що до його складу входять не тільки ресурси, призначені для споживання в конкретному періоді, але й їх страхові та інші запаси. Тому ресурсний потенціал відображає і потенціальну, а не лише реальну, можливість його споживання в процесі суспільного виробництва. Формування ресурсного потенціалу є складним та трудомістким процесом, що передбачає дослідження всіх складових системи у їх взаємозв'язку та динаміці.

Як економічна категорія ресурсний потенціал відображає відносини між людьми з приводу акумуляції та використання наявних можливостей. Його сутність проявляється через взаємодію всіх його складових елементів. Ресурсний потенціал характеризує не весь запас конкретного ресурсу, який є в наявності у суспільства чи природи, а лише ту його частину, яку можливо отримати з урахуванням досягнутого рівня технологічного розвитку суспільства та економічної доцільності залучення до суспільного виробництва. Тому до ресурсного потенціалу включають лише ті джерела ресурсів, отримання яких можливе та ефективне на даному етапі суспільного розвитку.

Сьогодні, як ніколи, є актуальним включати до ресурсного потенціалу не лише усталену систему ресурсів, але й альтернативні ресурси та джерела їх відтворення. Це нові або відтворені ресурси, які носять стратегічну спрямованість, використання яких є науково обґрунтованим та перспективним. Як бачимо з наведених класифікаційних характеристик, що описують сутність ресурсного потенціалу, видно його дискусійний характер. У результаті дослідження та систематизації різних наукових поглядів ми дійшли висновку, що під ресурсним потенціалом підприємства розуміють сукупність наявних видів ресурсів, що взаємодіють між собою в процесі виробництва, обсяг та структура яких можуть бути змінені шляхом прийняття та реалізації стратегічних рішень.

Слід погодитися з Н.С. Краснокутською [6], яка відмічає, що формування ресурсного потенціалу підприємства є складним і динамічним процесом, орієнтованим на максимальну взаємодію з зовнішнім середовищем. Серед чинників, що впливають на збалансованість та ефективність його використання, автор виокремлює: — зовнішні чинники: економічні, соціальні, політичні, юридичні умови, ринкові умови на вході і виході; — внутрішні чинники: стратегія підприємства, для реалізації якої формується потенціал; досвід і навички менеджерів; цінності; культура, принципи організації ведення бізнесу. Разом з тим ресурсний потенціал характеризується і особливими властивостями, на основі яких він формується.

Сукупність системних, структурних та якісних характеристик визначають принципи стратегічного управління ресурсним потенціалом підприємства: — ресурсний потенціал підприємства є емерджентною системою зі складними ієрархічними зв'язками між його елементами; — при формуванні ресурсного потенціалу підприємства неможливо ізолювати внутрішні процеси від процесів зовнішнього середовища з метою їх відособленого спостереження та дослідження; — ресурсний потенціал підприємства має здатність до відтворення; — ресурсний потенціал підприємства як економічна систем постійно змінює свої параметри; — основою формування ресурсного потенціалу підприємства є його структуризація; — узгодженість у функціонуванні елементів ресурсного потенціалу підприємства дозволяє досягати стратегічних цілей підприємства; — елементи ресурсного потенціалу підприємства взаємодіють між собою із синергічним мультиплікативним ефектом; — параметри ресурсного потенціалу мають здатність адаптуватися до постійних, динамічних змін зовнішнього та внутрішнього середовища господарювання; — здатність ресурсного потенціалу підприємства до активних не передбачуваних дій залежно від способів та методів управління, рівня розвитку самої системи тощо.

Крім базових загальноприйнятих принципів, формуванню ресурсного потенціалу підприємства притаманні специфічні, а саме: — стратегічна спрямованість (формування ресурсного потенціалу здійснюється у напрямі реалізації обраної стратегії розвитку підприємства); — орієнтація на потреби ринку (ефект від використання ресурсного потенціалу повинен бути спрямований як безпосередньо, так і опосередковано на ринок, інакше кажучи, на цільову аудиторію споживачів, що є передумовою прибутковості та розвитку підприємства); — планомірність (координація роботи всього підприємства в результаті використання ресурсного потенціалу у виробничому процесі, ефективного впровадження прогресивних ресурсів та технологій); — інформаційна забезпеченість (полягає у формуванні ресурсного потенціалу з урахуванням сучасних досягнень НТП та тенденцій розвитку ринку); — взаємозалежність (полягає у тому, що недостатній рівень розвитку однієї складової потенціалу може компенсуватися до певної міри розміром його інших складових, відсутність же окремої складової ресурсного потенціалу призводить до нівелювання значимості інших).

Реалізація стратегічного управління ресурсним потенціалом здійснюється за допомогою обраної підприємством стратегії, оскільки саме вона, за умов успішного втілення, забезпечує досягнення поставленої мети. Розроблення стратегічних пріоритетів неможливе без формування елементів стратегічного управління ресурсним потенціалом підприємства. У літературі зі стратегічного менеджменту використовується термін "стратегічний потенціал підприємства", під яким розуміють сукупність наявних ресурсів та можливостей для розробки та здійснення стратегії підприємства. У даному випадку акцент робиться на ресурсах підприємства, що використовуються для розробки та реалізації стратегії. Проте стратегічний потенціал формують не тільки наявні ресурси, а й ресурси, які підприємство може придбавати, змінюючи їх характеристики в процесі втілення стратегічних рішень. Тому до складу ресурсів, що формують потенціал підприємства, необхідно додавати як наявні, так і потенційні ресурси [5].

На нашу думку, стратегічно орієнтований ресурсний потенціал сільськогосподарського підприємства — це відповідність та достатність ресурсів і компетенцій підприємства для розроблення та реалізації стратегії з метою отримання стійких конкурентних позицій на ринку. Така позиція повністю відповідає ресурсній теорії та передбачає, що стратегічний розвиток підприємства визначається наявними якісними ресурсами, що відповідають конкретному сільськогосподарському підприємству, його стратегічним цілям. Наявність та якість ресурсів і компетенцій визначає власну конфігурацію можливих напрямів стратегічного розвитку підприємства.

Як справедливо відмічають відомі американські дослідники в галузі менеджменту Д. Пірс та Р. Робінсон, "ресурний погляд на стратегію базується на передумові, що фундаментальна відмінність між фірмами полягає в унікальності їх ресурсів та унікальних можливостях їх використання, які називаються компетенціями". Однак не всі ресурси та компетенції можуть мати однакову стратегічну цінність. Цінність їх визначається важливістю при реалізації стратегічного плану та можливістю доступу до них для всіх учасників ринку [10].

Неможливо однозначно встановити ключові правила ефективного стратегічного управління ресурсним потенціалом, процедури його оптимізації, адже сучасний ринок та його підприємницькі суб'єкти досить різноманітні та багатогранні. Стратегічне управління ресурсним потенціалом підприємства базується на системному підході, який враховує такі чинники: — підприємства є відкритими системами, на які впливає велика кількість чинників зовнішнього середовища; — стратегії є унікальними для кожного підприємства і тому універсального рішення, придатного для використання, не існує; — підприємства характеризуються такими особливостями: наявністю конкретних ресурсів та їх перетворенням у матеріальні блага; порівнянням затрат на виробництво з результатами діяльності; багатокритеріальністю завдань управління; неможливістю формалізації завдань управління підприємства.

Висновки. Необхідність стратегічного управління ресурсним потенціалом обумовлюється тим, що в сучасних умовах неефективне використання ресурсів зменшує конкурентоспроможність підприємства та робить їх діяльність нераціональною. Розроблення методології формування ресурсної стратегії дає можливість підприємству забезпечити результативність процесу забезпечення ресурсами підприємства. Існуюча ситуація, коли ресурсна стратегія або зовсім не розробляється, або є частиною виробничої стратегії призводить до того, що ресурси розглядаються як засоби, що забезпечують процес виробництва, а не як джерела конкурентних переваг, що дають можливість подальшого розвитку. Наведені чинники та умови стратегічного управління ресурсним потенціалом підприємства сприяють подальшому розвиткові прикладних аспектів використання теорії ресурсного потенціалу підприємствами аграрної сфери.

 

Список використаних джерел.

1. Белоусенко М.В. Экономическая организация: ресурсноориентированный подход // Научные труды ДонНТУ. Серия: экономическая. — 2008. — Выпуск 34.1. — С. 190—197.

2. Білоусько Я.К. Техніко-технологічне забезпечення сільського господарства / Я.К. Білоусько, Ю.Я. Лузан, В.Л. Товстопят // Економіка АПК. – 2009. – № 12. – С. 29-33

3. Борисова В.А. Економічне відтворення природного ресурсного потенціалу АПК: автореф. дис. д-ра екон. наук: 08.07.02 / В.А. Борисова. — Миколаїв. держ. аграр. Ун-т., 2003. — 36 с.

4. Загородній А.Г. Фінансово-економічний словник / А.Г. Загородній, Г.Л. Вознюк. — К.: Знання, 2007. — 1072 с.

5. Ігнатієва І.А. Стратегічний менеджмент / І.А. Ігнатьєва. — К.: Каравела, 2012. — 480 с.

6. Краснокутська Н.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка / Н.С. Краснокутська. — К.: Видво ЦНЛ, 2005. — 352 с.

7. Макконелл К.Р. Экономикс: в 2-х томах / К.Р. Макконелл, С.Л. Брю. — М.: ИНФРА. - М, 1998. — 984 с.

8. Окорокова Л.Г. Ресурсный потенциал предприятий / Л.Г. Окорокова. — СПб.: СПб, ГТУ, 2001. — 293 с.

9. Сердак С.Е. Принципи ефективного управління ресурсами суб'єктів господарювання / С.Е. Сердак // Академічний огляд. — 2008. — № 2. — С. 83—88.

10. Pearce J. Strategic Management: Formulation, Implementation and Control. — Boston etc.: McGrawHill, 2007. — P. 164.

 

References.

1. Belousenko, M.V. (2008), "Jekonomicheskaja organizacija: resursnoorientirovannyj podhod", Nauchnye trudy DonNTU. Serija: jekonomicheskaja, vol. 34.1, pp. 190—197.

2. Bilousko, Ya.K. Luzan, Yu.Ya. and Tovstopiat, V.L. (2009), "Tekhniko-tekhnolohichne zabezpechennia silskoho hospodarstva", Ekonomika APK, vol. 12, pp. 29-33

3. Borysova, V.A. (2003), "Ekonomichne vidtvorennia pryrodnoho resursnoho potentsialu APK", Ph.D. Thesis, 08.07.02, Mykolaiv. derzh. ahrar. Un-t., Mykolaiv, Ukraine, p.36.

4. Zahorodnii, A.H. and Vozniuk, H.L. (2007), Finansovo-ekonomichnyi slovnyk [Financial and economic dictionary], Znannia, Kyiv, Ukraine, p. 1072.

5. Ihnatiieva, I.A. (2012), Stratehichnyi menedzhment [Strategic management], Karavela, Kyiv, Ukraine, p. 480.

6. Krasnokutska, N.S. (2005), Potentsial pidpryiemstva: formuvannia ta otsinka [Potential enterprises: development and evaluation],  Vydvo TsNL, Kyiv, Ukraine, p. 352.

7. Makkonell, K.R. and Brju, S.L. (1998), Jekonomiks [Economics], INFRA, Moscow, Russia, p. 984.

8. Okorokova, L.G. (2001), Resursnyj potencial predprijatij [The resource potential of the enterprises], GTU, SPb, Russia, p.293.

9. Serdak, S.E. (2008), "Pryntsypy efektyvnoho upravlinnia resursamy subiektiv hospodariuvannia", Akademichnyi ohliad, vol. 2, pp. 83—88.

10. Pearce J. Strategic Management: Formulation, Implementation and Control. — Boston etc.: McGrawHill, 2007. — P. 164.

 

Стаття надійшла до редакції 20.06.2016 р.