УДК 332.21:502:631.452:631.11

 

М. Г. Могилат,

аспірант, Полтавська державна аграрна академія, м. Полтава

 

ЗЕМЕЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ І ПІДВИЩЕННЯ РОДЮЧОСТІ ГРУНТУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

 

M. G. Mohylat,

postgraduate student, Poltava State Agrarian Academy, Poltava

 

LAND OWNERSHIP, PRESERVATION AND ENHANCING OF LAND PRODUCTIVITY OF AGRICULTURAL ENTERPRISES

 

Розкриваються питання спонукальних мотивів подальшої концентрації виробництва за рахунок оренди земельних ділянок господарств населення. Аналізуються погляди прихильників соціалізації і приватної власності на землю. Проаналізовано, що в господарській діяльності України не завжди збігається землеволодіння і землекористування. Подальшим резервом створення нових господарських структур, як юридичних осіб, може здійснюватися за рахунок 15,9 млн. парцельованих земельних ділянок приватних власників-господарств населення. Вказано, що надмірне розорювання землі в Україні в 50-х роках минулого століття привело до величезних масштабів ерозії ґрунтів і втрат національним сільським господарством щорічно до 20 млн. т. гумусу. Скорочення витрат на протиерозійні та інші ґрунтозахисні роботи призводить до постійного розширення еродованої ріллі на 90-100 тис. га. Пропонується здійснювати вилучення ерозійних, засолених, закислених, підтоплених, техногенно забруднених земель у приватних власників так як вже втрачено шанс вилучити їх при веденні земельної реформи. Необхідно прийняти новий Закон України «Про продовольчу безпеку», де передбачити порядок вилучення еродованих земель у власників і стимулювання створення їх резервного фонду для ґрунтозахисних заходів. Необхідно визначити розміри відповідних компенсацій за виведення земель із економічного обігу та встановити відповідальність власників і користувачів сільськогосподарських земель при доведенні ділянок до деградаційних та інфляційних процесів.

 

It is dealt with questions according incentive motives to further concentration of production due to lease of land in individual farms. It is analyzing the views of supporters of socialization and private land ownership. It is analyzed that  economic activity of Ukraine not always coincide land ownership and land tenure. Further reserve of creation new economic structures as legal entities, can be carried out owing to 15,9 million of parcelling ground areas of owners of individual farms. It is mentioned, that excessive plowing of land in Ukraine in 50th years of the last century has led to enormous scale of soil erosion and losing by national agriculture up to 20 million of humus annually. Reducing costs to anti erosion and other soil protecting works is leading to constant expansion of eroded arable from 90 to 100 thousand hectares. It is proposed to make extraction of erosional, saline, acidulous, underflooding, technologically contaminated lands from private owners as already lost chance to remove them in conduct of land reform. It is necessary to accept a new law of Ukraine «On Food Safety» in which provide procedure of withdrawal of eroded land at owners and stimulating the creation of reserve fund for soil-protecting measures. It is necessary to determine dimensions of relevant compensations for the withdrawal of lands from economic circulation and establish the responsibility for owners and users of agricultural lands concerning degradation and inflation processes on the land plots.

 

Ключові слова: оренда, земля, приватна власність, соціалізація, землеволодіння, землекористування, ерозія, економічний обіг

 

Keywords: rent, land, private ownership, socialization, land ownership, land tenure, erosion, economic circulation.

 

 

Постановка проблеми. Земля в аграрному виробництві використовується насамперед як основний ресурс виробництва (засіб і предмет праці) та слугує просторовою базою розміщення сільськогосподарського виробництва. Як відомо, Україна має вигідне географічне положення, раціональний рельєф, великі площі родючих угідь і багаті надра, оптимальний рівень заселення, забудови й інфраструктурного облаштування території. Відповідно її земельно-рельєфний потенціал здатний забезпечити сталий конкурентоспроможний розвиток економіки в контексті світового господарства. Тобто Україна має значні можливості для розвитку сільськогосподарських підприємств, перетворення їх у високоефективний, експортоспроможний сектор економіки, для забезпечення продовольчої безпеки держави. Зокрема, на нашу державу припадає майже третина запасів чорнозему та 27% орної землі в Європі (на душу населення в Україні припадає 0,76 га орної землі, тоді як у Європі цей показник становить 0,25 га), а у світі – 0,23 га, тобто в Україні земельних ресурсів більше чим в тричі ніж у середньому в світі. Однак земельні ресурси в Україні використовуються не повною мірою. Йдеться, насамперед, про порівняно низький рівень урожайності основних сільськогосподарських культур, яка залишається нижчою середньоєвропейських показників. Про це свідчать такі дані. У 2014 р. був одержаний досить високий валовий збір зернових і зернобобових за урожайності 43,7 ц/га. Для порівняння, урожайність зернових і зернобобових за 2013 р. складала у Нідерландах – 85,8, США – 72,4, Німеччині – 72,7, Франції – 70, Великобританії – 64,8 ц/га. Урожайність картоплі в Україні становила в 2014 р. – 176,4 ц/га, а у Франції, Данії, США, Нідерландах більше 400 ц/га [1, с. 224, с. 368, с. 370]. Причин, що зумовили такий стан, багато – основна з них застаріла матеріально-технічна база сільського господарства, відсутність належних коштів у господарств усіх організаційно-правових форм для організації високоефективного виробництва. Крім того, в наслідок високої господарської освоєнності земельного фонду, його рівня розораності в сільському господарстві та недбалого використання продуктивних угідь, посилилися процесі водної і вітрової ерозії, засоленість, солонцюватість і кислотність, заболоченість та пере зволоженість ґрунтів. Проходить неконтрольована деградація земель, ґрунти виснажуються і втрачають свою родючість. У значній мірі ці негативні явища пов’язані з проблемами незавершеності земельної реформи, недосконалістю економічних відносин держави із суб’єктами господарювання і останніх між собою.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Форми власності та господарювання в сільському господарстві, соціалізація землі та трудова приватна власність на селі, земельні відносини і збереження родючості ґрунтів розглядались в працях О. Гуторова, Д. Бамбідри, Д. Добряка, Л. Новаковського, А. Третяка, О. Онищенка, М. Федорова, О. Чаянова, О. Ульянченка та інших. Результати їх досліджень охоплюють широке коло зазначеної проблеми, однак динамічність змін ситуації в сільському господарстві потребує обґрунтування напрямів подальшої реалізації процесу розвитку взаємовідносин у використанні суб’єктами аграрного господарювання землі та прийняття заходів підвищення родючості ґрунтів з боку держави.

Постановка завдання. Визначити питання незавершеності земельної реформи щодо відносин власності на землю та формування ефективних товаровиробників в сільському господарстві. Розробити пропозиції щодо вдосконалення державою економічного регулювання раціонального використання і охорони земель сільськогосподарського призначення.

Виклад основного матеріалу дослідження. В Україні вже відбувся процес розмежування землеволодіння і землекористування. Поки що більш-менш вирішене питання стосовно реформування відносин власності на землю. Так, недержавна власність на землю (сільськогосподарські підприємства і господарства населення) у 2014 р. порівняно із 1990 р. збільшилась до 85,4 проти 75,9 % до загальної площі сільськогосподарських угідь. Але тут головне не в кількісних змінах, а у можливості залучення дрібнотоварного землекористування і землеволодіння в економічний обіг. Так, сільськогосподарські підприємства в 1990 р. охоплювали 29,1 млн. га сільськогосподарських угідь, а у 2014 р. – 19,6 млн. га або 67,4 %. Це відбулося за рахунок деконцентрації земель сільськогосподарських підприємств і суттєвого їх збільшення в дрібнотоварному секторі господарств населення. Про це свідчать дані табл. 1.

 

Таблиця 1.

Площа сільськогосподарських угідь за категоріями власників і землекористувачів

(станом на кінець року)

Джерело: [1, с. 70]

 

На наш погляд, основним спонукальним мотивом подальшої концентрації виробництва за рахунок збільшення орендованих площ землі від господарств населення має бути прийняте державою рішення про купівлю-продаж сільськогосподарських угідь. Це дозволить оптимізувати землеволодіння і землекористування різних організаційно-правових форм аграрного господарювання. Одержання кредитів на купівлю землі під іпотеку прискорить вищезазначені процеси. Приватна власність на землю має одержати в повній мірі право розпорядження її власника.

На сьогодні серед вчених і політиків не досягнуто єдності поглядів стосовно форм власності на землю. У певній мірі умовно, тут можна виділити два основні напрями прихильників: соціалізації землі і приватної власності.

За визначенням О. В. Чаянова соціалізація землі означає, що ніхто не може бути власником землі. «На землю має право всякий, хто бажає на ній працювати. І доки він і його сім’я працюють на землі, ніхто не має права перешкоджати йому користуватися, поліпшувати її й отримувати з неї доходи» [2, с. 35]. З позиції справедливості соціалізація землі не має собі рівних. Вона виключає нетрудові доходи, пов’язані із землею. Землю використовують лише ті, хто може і бажає її обробляти. Виключається оренда землі і дрібна її парцеляція. Ця перевага соціалізації землі, на сьогодні, знайшла своє використання при створенні виробничих сільськогосподарських кооперативів, в тому числі і на базі земель господарств населення. При цьому будучи соціалізованою земля все ж залишається в статутному фонді власності тих хто її об’єднав для спільної діяльності.

В економічному аспекті більшість дослідників відносин власності на сільськогосподарські землі віддають перевагу приватній власності і не абсолютизують її позитивні сторони.

В Україні більшість земель сільськогосподарського призначення передано у приватну власність селян. Селяни спочатку одержали пайові сертифікати та замінили їх на державні акти на право приватної власності на землю з виділенням її в натурі. Аграрна реформа в Україні із самого початку ставила за мету наділення землею тих хто бажає її обробляти, тобто поєднати об’єкт власності і об’єкт господарювання. Це два види монополії на землю. Тому земля в умовах приватної власності на неї, не завжди належить тим хто її обробляє.

Господар виробництва не обов’язково повинен бути власником усіх використовуваних ресурсів. Зазначене підтверджує вітчизняний та зарубіжний досвід. Так, у колишньому СРСР в умовах НЕПу селяни без приватної власності на землю, одержавши доступ до неї, швидко відновили зруйноване війнами сільське господарство. Обсяг виробництва валової продукції сільського господарства в період НЕПу зріс майже вдвічі. Особисті підсобні господарства також базувались на державній власності на землю. Нині земельні ділянки господарств населення приватизовані, але істотних змін з точки зору мотивації до праці не відбулося. Тобто, фермери, селяни, які орендують землю повністю чи частково (за рівності інших умов), працюють не менш ефективно, ніж ті, хто веде господарство на своїй землі. Так, вчені США не бачать підстав вважати, що орендовані угіддя використовуються менш продуктивно. В Ізраїлі, наприклад, де 90 % всіх сільськогосподарських земель перебуває у державній власності, ринкові відносини функціонують досить ефективно, а ставлення до землі і результат її використання заслуговують найвищої оцінки. У Китаї на початку ринкових реформ селяни також орендували землю у держави і валовий збір зернових за 10 років майже подвоївся.

Отже, з точки зору раціонального використання землі, збереження і примноження родючості ґрунту найбільший ефект дає приватна власність виробника-підприємця, тобто коли землевласник і землекористувач є однією особою. Щодо чинника забезпечення ефективного господарювання, то цього можна досягти не тільки за умов приватної, а й державної або муніципальної форми власності на землю чи соціалізації землі.

Безумовно, приватна власність на землю сприяє організації підприємництва, більшою мірою, ніж державна. Водночас правильне також положення, що приватна власність на землю не є обов’язковою умовою для переходу до ринково-підприємницьких відносин у сільському господарстві, тобто вона не є обов’язковим атрибутом останніх. Організація бізнесу (підприємництва) у будь-якій сфері вимагає однієї умови – забезпечення економічного і юридичного суверенітету усім об’єктам економіки, а це можливо і при державній власності на землю та її соціалізації. Проблема в тому, якій формі власності слід надати перевагу, що вже вимагає врахування багатьох конкретних умов. Ми лише підкреслюємо некоректність деяких аргументів, що висуваються на користь приватної власності на землю.

Зауважимо також, що трудова приватна власність, маючи перевагу порівняно з іншими формами з позицій збереження і підвищення родючості ґрунту не завжди забезпечує даний процес. І цьому є пояснення. Навіть у розвинутий ринковій економіці сприятлива кон’юнктура ринку на певні види продукції у той чи інший період спонукає фермерів до такого інтенсивного використання своєї (а тим більше орендованої землі), коли її родючість певною мірою не відтворюється.

У практиці господарської діяльності землеволодіння і землекористування не завжди збігаються. В такому разі вони персоніфікують різні юридичні або фізичні особи. Землекористувач не обов’язково повинен бути власником землі, на якій він веде господарство. Власник землі може передавати землю землекористувачу на різних умовах і в різних формах. Однак класичною формою передачі землі її власником землекористувачу є оренда, яка виникла майже одночасно з появою рабовласницького суспільства.

Оренда землі передбачає наявність двох суб’єктів: землевласника (орендодавця) і орендаря. Об’єкт їхньої економічної угоди – земля. Орендодавцем може бути приватна особа (або група людей) чи державні (місцеві) органи влади. Орендар отримує монопольне право використовувати землю як об’єкт господарювання.

Отже, оренда землі – це вид землекористування, коли власник землі передає свій наділ на певний час іншій особі (орендарю) для ведення господарства.

З іншого боку, несприятлива ринкова кон’юнктура аграрного ринку, зниження цін на сільськогосподарську продукцію змушують багатьох виробників економити на витратах, які необхідні для підтримання родючості землі.

Практика приватизації землі в Україні дозволяє стверджувати, що чимало фермерів, одержавши землю у приватну власність, не турбуються про збереження, тим більше про підвищення її родючості. Зокрема, не дотримуються наукові системи сівозмін, спостерігається перенасичення посівів трудомісткими і ґрунтовиснажуючими сільськогосподарськими культурами (цукрові буряки, кукурудза, соняшник та ін.). Зведення до мінімуму ґрунтотворних сільськогосподарських культур (багаторічні трави, бобові), недостатнє використання добрив і гербіцидів призвели до інтенсивного руйнування родючості ґрунту.

На сьогодні в Україні власники земельних ділянок передали в оренду землекористувачам 20,5 млн. га сільськогосподарських угідь. Створені приватні (приватно-орендні), приватно-спільні та приватно корпоративні сільськогосподарські підприємства майже цілком заснували свою діяльність на орендованій землі. Подальшим резервом створення нових господарських структур, як юридичних осіб, та розширення розмірів вже створених сільськогосподарських підприємств має стати частина із 15,9 млн. га земельних ділянок, що знаходиться у власності господарств населення. Відомий економіст-аграрник О. М. Онищенко зазначав «Певна частина з тих особистих селянських господарств, які вилучили земельні частки і господарюють самостійно, зуміють організувати ефективну господарську діяльність, розширять землекористування за рахунок оренди або купівлі земельних часток (земельних ділянок) в інших їхніх власників і поступово перетворяться (не формально, а по суті) в ефективні фермерські господарства. Ще якась частина таких сільськогосподарськими підприємствами (включаючи фермерські господарства), стануть на шлях об’єднання зусиль з метою організації спільного господарювання, створюючи різні неформальні або й формальні (зокрема, сільськогосподарські виробничі кооперативи) об’єднання. Ще якась частина особистих селянських господарств з часом перестане існувати, передасть свої земельні частки в оренду або продасть і змушена буде розв’язувати проблему власного працевлаштування у сфері сільськогосподарських підприємств або за їхніми межами» [3].

Одним із напрямів раціонального землекористування є здійснення землеохоронних і землемеліоративних робіт.

Згадаємо про відомий досвід США. Так, у 60-70-і роки XX ст. СРСР суттєво збільшив закупівлі зерна у США. Ціни на нього зросли більш як удвічі. Виробництво зерна стало високорентабельним. Відповідно збільшилася питома вага зернових у сівозмінах, що призвело до їх порушення. Крім того, фермери додатково розорали 11 млн. га землі. Оскільки ці землі були ерозійно небезпечними, то вже через декілька років ґрунтознавці США підрахували, що на 1 т зерна, що виробляється, витрачається 6 т ґрунту. Негативні наслідки бездумної інтенсифікації сільськогосподарського виробництва у США розцінили як «катастрофічні». Ерозія ґрунту і забруднення водних ресурсів, тобто руйнування основного засобу виробництва сільського господарства, набули на початок 80-х років XX ст. масштабів загальнонаціонального лиха. Щорічне вилучення з обігу досягало 0,5 млн. га кращих земельних угідь. Білий дім, а потім і Конгрес були змушені визначити, що на боротьбу з цим злом необхідна мобілізація зусиль не тільки фермерства, громадськості, а й держави [6]. І тут вирішальну роль відіграла держава, а не приватна власність на землю.

Продовження становища, яке склалося, призведе до виснаження земель, а це негативно впливатиме як тепер, так і в майбутньому на ефективність сільськогосподарського виробництва незалежно від форм власності на землю і господарювання на ній.

Для цього необхідно сформувати сприятливі макроекономічні умови, за яких більшість господарств зможуть рентабельно господарювати.

В Україні одна із найвищих у світі розораність земель. Вона складає 78,4 %, в тому числі по сільськогосподарських підприємствах 94 % до угідь сільськогосподарського призначення [1, с. 70].

У США рілля становить 42,3 % сільськогосподарських угідь, в Росії – 57,6, Канаді – 61, у Франції та Данії – 61,4, Німеччині – 69,5 % [4, с. 87; 5, с. 43].

Надто високий показник розораності землі негативно впливає на навколишнє середовище, зростає собівартість продукції у розрахунку на одиницю земельної площі. При наявних уречевлених засобах виробництва та робочої сили їх потрібно використовувати інтенсивно, на менших земельних площах. Вивільнені земельні ділянки можна заліснити або засіяти багаторічними травами чи взагалі вивести з обороту з метою відновлення родючості ґрунту. Наша держава втратила шанс скорочення розораності землі при проведенні земельної реформи. Найбільш еродовані сільськогосподарські землі потрібно було залишити у власності держави і провести на них протиерозійні й інші захисні заходи щодо збереження та підвищення родючості ґрунту. Тепер це складніше зробити, адже земля перейшла у приватну власність.

У цілому рільництво функціонує при значному зменшенні в ґрунті гумусу, основних поживних речовин, що негативно позначається на урожайності та продуктивності земель. Таке спрямування процесів має довготривалі наслідки, оскільки для підвищення продуктивності земель до належного рівня необхідно витратити багато енергії, інших ресурсів (добрив хімічних меліорантів). Наприклад, для підвищення вмісту гумусу на 0,1 % при проведенні всіх прогресивних технологічних прийомів треба буде як мінімум 15-20 років.

Доведена до абсурду розораність, ще в 50-60-х роках минулого століття принесла свої негативні наслідки сьогоденню землекористування.

За даними Інституту землеробства, від надмірного розорювання землі її ерозія сягнула таких масштабів, за яких щорічно в світі втрачаються 600 мільйонів тонн ґрунту, в тому числі 20 мільйонів тонн національного гумусу (Див.: Сільський час. – 12 лютого 2003 р.).

Продовження становища, яке склалося, призведе до виснаження земель, а це негативно впливатиме як тепер, так і в майбутньому на ефективність сільськогосподарського виробництва незалежно від форм власності на землю і господарювання на ній.

Отже, приватизація землі сама по собі не забезпечує ні ефективного бізнесу на землі, ні збереження її родючості.

Аналіз екологічного стану навколишнього середовища, його відтворювального й асиміляційного потенціалу свідчать, що за останні 30 років площа еродованих земель збільшилась майже в 1,5 рази. Крім того, значно розширилися площі засолених, закислених, підтоплених, техногенно забруднених сільськогосподарських угідь. Втрати гумусу порівняно з 1980 роком зросли в три-чотири рази, інтенсифікуються дефляційні та деградаційні процеси. За даними Держкомзему України, нині 13,2 млн. га сільськогосподарських угідь зазнають водної ерозії, 19,3 млн. – вітрової, 10,7 млн. га мають підвищену кислотність, 3,9 млн. – засолені і солонцюваті, 3,6 млн. га – заболочені та перезволожені. Площа еродованої ріллі щорічно розширюється на 90 – 100 тис. га. Водночас, витрати на протиерозійні та інші землеохоронні й землемеліоративні роботи постійно скорочуються. В зв’язку з тим, що в умовах ринкового використання землі відбулося зниження її родючості, за рахунок дефляційних і деградаційних процесів, питання вилучення такої ріллі і переведення її в інші сільськогосподарські угіддя є одним із досить виважених і відповідальних.

Значним чином що може обмежити розвиток ерозійних процесів землі в Україні є прийняття нового Закону України про продовольчу безпеку. Він має передбачати також створення резервного фонду за рахунок оренди державою у суб’єктів аграрного господарювання тих земель, які найбільш вражені ерозією. Держава стимулюючи створення резервного фонду еродованих земель має надавати технічну допомогу і компенсувати до 50% усіх витрат на залуження або заліснення земель, що виводяться з обігу. Крім того, товаровиробники (ферми і підприємства), що продовжують вести виробництво на землях з рівнем ерозії, що перевищує допустимий, повинні обов’язково проводити ґрунтозахисні заходи. В Законі потрібно визначити умови і порядок переводу еродованих земель під перелоги і видачу відповідних компенсацій. При цьому сільгосптоваровиробник не має права під час визначеного терміну ні косити, ні випасати худобу, інакше він втратить матеріальну допомогу.

Висновки. Земельна реформа, як одна із складових аграрної реформи в Україні забезпечила для селян приватне використання сільськогосподарської землі, яке склало 85,4 % до загальної площі сільськогосподарських угідь, але знизила їх концентрацію в організаційно-правових формах господарювання. З одержанням права купівлі-продажу землі власник, який хоче на ній працювати матиме більше можливостей для формування оптимальних розмірів підприємства, так як може одержати кредити під іпотеку. Віддаючи належне трудовій приватній власності на землю, зазначимо, що її позитивні сторони не слід абсолютизувати. Зокрема те, що без неї неможливо створити високу мотивацію до високопродуктивної праці та раціональне використання родючості землі. Але зауважимо, що трудова приватна власність на землю, маючи перевагу порівняно із сільськогосподарськими підприємствами (приватно – орендні, приватно – спільні, приватно – корпоративні) з позицій збереження і підвищення родючості ґрунту не завжди забезпечує даний процес. І цьому є пояснення. Навіть у розвиненій ринковій економіці сприятлива кон’юнктура ринку на певні види продукції, у той чи інший період, спонукає землевласника і землекористувача до такого використання своєї землі (а тим більше орендованої) коли її родючість певною мірою не відтворюється. Тому Україні потрібний Закон де були б прописані умови і порядок виведення із економічного обігу земель з порушеною родючістю і проведенням ґрунтозахисту.

 

Література.

1. Статистичний збірник «Сільське господарство України» за 2014 рік / Відп. за випуск О. М. Прокопенко. – К.: Державна служба статистики України, 2015. – 379 с.

2. Чаянов А. В. Избранные произведения: Сборник / Сост. Е. В. Серова. – М.: Московский рабочий, 1989. – 368 с.

3. Онищенко О. Особисті селянські господарства у пореформеному розвитку аграрного сектора / О. Онищенко // Економіка України. – 2003. – № 6. – С. 57 – 69.

4. Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році». – К.: Інформаційно-видавничий Центр Держкомстату України, 2002. – 412 с.

5. Послання Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки». – К.: Інформаційно-видавничий Центр Держкомстату України, 2002. – 74 с.

6. Иоаннесян С. Л. Продовольственная безопасность – приоритетная цель сельскохозяйственной политики США / С. Л. Иоаннесян, Н. З. Левина // США: экономика, политика, идеология. – 1997. – № 10. – C. 109 – 119.

 

References.

1. State Statistics Service of Ukraine (2015), Sil's'ke hospodarstvo Ukrainy za 2014 rik: statystychnyj zbirnyk [Agricultural Ukraine for 2014], State Statistics Service of Ukraine, Кyiv, Ukraine.

2. Chaianov, A.V. (1989), Izbrannye proizvedenija: Sbornik [Selected Works: Collection], Moskovskij rabochij, Moscow, USSR.

3. Onishchenko, O. (2003), “Private farms of agrarian reform in the agricultural sector”, Ekonomika APK, vol. 6, pp. 57 – 69.

4. President of Ukraine (2002), Poslannia Prezydenta Ukrainy do Verkhovnoi Rady Ukrainy «Pro vnutrishnie i zovnishnie stanovysche Ukrainy u 2001 rotsi» [President of Ukraine Address to the Verkhovna Rada of Ukraine "On the internal and external situation of Ukraine in 2001"], Information-Publishing Center State Statistics Committee of Ukraine, Кyiv, Ukraine.

5. President of Ukraine (2002), Poslannia Prezydenta Ukrainy do Verkhovnoi Rady Ukrainy «Yevropejs'kyj vybir. Kontseptual'ni zasady stratehii ekonomichnoho ta sotsial'noho rozvytku Ukrainy na 2002 – 2011 roky» [President of Ukraine Address to the Verkhovna Rada of Ukraine "European choice. Strategy of economic and social development of Ukraine for 2002 - 2011 years "], Information-Publishing Center State Statistics Committee of Ukraine, Кyiv, Ukraine.

6. Yoannesyan, S. L. and Levin, N. Z. (1997), “Food safety - a priority objective of the agricultural policy of the United States”, USA: economics, politics , ideology, vol. 10, pp. 109 – 119.

 

 Стаття надійшла до редакціії 19.12.2015 р.