УДК 336.27:330

 

О. П. Макар,

к. е. н., доцент, доцент кафедри екологічної політики та менеджменту природоохоронної діяльності,

Національний університет “Львівська політехніка”, м.Львів

Г. Я. Ільницька-Гикавчук,

к. е. н., доцент, доцент кафедри екологічної політики та менеджменту природоохоронної діяльності,

Національний університет “Львівська політехніка”, м. Львів

І. С. Дулин,

к. е. н., доцент, доцент кафедри екологічної політики та менеджменту природоохоронної діяльності,

Національний університет “Львівська політехніка”, м. Львів

 

СВІТОВИЙ ДОСВІД УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ

 

O. P. Makar,

Ph.D., assistant professor of environmental policy and environmental management activities,

Lviv Politechnic National University

G. Y. Ilnytska-Gykavchuk,

Ph.D., assistant professor of environmental policy and environmental management activities,

Lviv Politechnic National University

I. S. Dulyn,

Ph.D., assistant professor of environmental policy and environmental management activities,

Lviv Politechnic National University

 

ІNTERNATIONAL EXPERIENCE OF PUBLIC DEBT MANAGEMENT AND THE PROSPECTS FOR ITS USE IN UKRAINE

 

У статті запропоновано шляхи удосконалення механізму управління державним боргом для прискорення зростання вітчизняної економіки, досліджено зарубіжний досвід управління державним боргом задля стимулювання економічного зростання і перспективи застосування цього досвіду в Україні.

 

The article suggests ways of improvement of debt management to accelerate growth in the domestic economy, studied international experience managing government debt to stimulate economic growth and prospects of this experience in Ukraine.

 

Ключові слова:  державний борг, економічне зростання, зовнішні запозичення, зростання ВВП.

 

Key words: national debt, economic growth, foreign borrowing, GDP growth.

 

 

Постановка проблеми. Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу України, а також зростання видатків на його обслуговування актуалізує як саму проблему боргу, так і напрями удосконалення управління боргом. Досвід розвинутих країн свідчить, що обтяжливіший нагромаджений зовнішній та внутрішній борг для економіки, то його обслуговування сильніше взаємодіє з функціонуванням економіки та її фінансовою системою.

Незважаючи на неоднозначні оцінки стосовно оптимального спо­собу фінансування бюджетного дефіциту та наслідків державного боргу, державні запозичення належать до найпоширені­ших інструментів фінансування видатків держави. Тому постійне зростання обсягів боргів характерне практично для всіх країн світу.

Аналіз досліджень і публікацій. Проблема державного боргу вважається дослідженою у західній літературі. Значну увагу їй приділяли Р. Барро, Р. Масгрейв, Дж. Бюкенен. Різні аспекти аналізу державного боргу розкриті у роботах вітчизняних економістів. Науковим дослідженням питань державного боргу присвячені праці О.Д. Василика, А.І.Даниленка, В.М.Гейця, Т.В. Вахненко, А.М. Мороза, та інших. Зокрема, у доробку Т. Вахненко та В. Корнєєва  низку наукових праць, присвячено перспективним напрямам здійснення державних запозичень, у яких автори акцентують увагу на надмірному використанні зовнішнього позичкового фінансування та недооцінці внутрішнього ринку.

Постановка завдання. З метою оцінки особливостей впливу державного боргу на економічний розвиток України пропонуємо розглянути зарубіжний досвід управління державним боргом та визначити перспективи його застосування в Україні. Запропонувати щляхи удосконалення боргової політики національної економіки з метою зниження показників заборгованості та прискорення економічного зростання.

Виклад основного матеріалу. Збільшення державних боргів і боргового навантаження характерне і для країн із транзитивною економікою, і для про­відних промислово розвинутих країн. Саме останні постають найбільшими кредиторами світової економіки й одночасно мають найзначніші обсяги державних боргів у абсолютному і відносному виразі (табл. 1) [1].

 

Таблиця 1.

Частка державного боргу у ввп країн “великої сімки”, %

Джерело: [1].

 

Значна кількість промислово розвинутих країн, зокрема Японія, Італія, Бельгія, мають державний борг, який за обсягами перевищує ВВП. Одночасно частка державного боргу у ВВП окремих країн із перехідною економікою на кінець 2008 р. становила в Болгарії— 19 %, Польщі— 49,1 %, Словач­чини— 29,4%, Словенії— 27,2%, Чехії— 30,9%, Угорщині — 68,1 % [1].

Наведені статистичні дані засвідчують провідну роль промис­лово розвинутих країн в накопиченні боргових зобов’язань у світо­вій економіці. За умов активізації фінансових криз, каталізатором яких нерідко є так званий борговий чинник, велику увагу почали приділяти забезпеченню здійснення ефективної боргової політики. Усвідомлення ризиковості розго­ртання різних фінансових пірамід, зростання загрози інтен­сивності   дефолтів,   збільшення   масштабів   руйнівних   наслідків необачної боргової політики спонукало розвинуті країни ак­тивізувати зусилля, спрямовані на вдосконалення управління держав­ним боргом.

У формуванні державного боргу розвинутих країн велика роль належить придбанню державних цінних паперів цих країн нерезиден­тами. Ці папери характеризуються найвищою надійністю і ліквідністю. Їх застосовують як об’єкти довготермінових ін­вестицій коштів державних валютних резервів, страхових компаній і пенсійних фондів.

У розвинутих зарубіжних країнах не існує єдиної (уніфікова­ної) моделі управління державним боргом. Виокремлюють три основні моделі інституційного забезпечення управління держав­ним боргом:

1. Банківська модель — центральний банк країни здійснює управ­ління державним боргом.

2. Урядова модель — управління державним боргом здійснює пев­на урядова структура (Міністерство фінансів, Державне казначейс­тво та ін.).

3. Агентська модель — окрема структура (агентство) вибирає  найоптимальні методи управління державним боргом.

Подамо узагальнену картину використання відповідних моделей управління державним боргом в європейських країнах (табл. 2). Найпоширеніша серед розвинутих країн агентська модель управління державним боргом. Її застосовують в Австрії, Бельгії, Фінляндії, Франції, Греції, Нідерландах, Ірландії, Латвії, Німеччині,  Португалії,  Словаччині,  Швеції, Угорщині,  Великій Британії, тобто в більшості країн — членів Європейсько­го Союзу. В різних країнах сфера повноважень агентств від­різняється. Агентства підпорядковуються переважно мініс­терству  фінансів   (казначейству) і покликані головно виконувати від його імені та за його дорученням операції з випус­ку, обслуговування та погашення державних цінних паперів. Стру­ктура таких агентств побудована за принципом корпоративної мо­делі управління, а їхній персонал працює на фахових засадах і не входить до складу державної служби. Окрема роль у питаннях кон­тролю за борговими операціями належить вищим аудиторським установам, котрі здійснюють аудит звітності і діяльності органів управління державним боргом.

 

Таблиця 2.

Моделі управління державним боргом у країнах ЄС

Джерело: [2].

 

Урядову модель використовують в Чехії, Естонії, Іспанії, Лит­ві, Люксембурзі, Польщі, Словенії, Італії. Банківська модель найбі­льше підлягає критиці й застосовується лише на Кіпрі, Мальті й в Данії.

Незалежно від інституційної моделі управління державним бо­ргом, основними завданнями залишаються розроблення боргової стратегії, управління ліквідністю та обслуговування боргу. Назвемо певні риси, характерні для процесу формування та управління державним боргом в розвинутих країнах:

1. Усі методи та інструменти управління державним боргом спрямовані на макроекономічну стабілізацію та структурні перетворення, формування економіки, адаптованої до функціонування в умовах фінансової глобалізації, здатної забезпечити збалансований соціально-економічний розвиток.

2. В економічно розвинутих країнах система управління державним боргом ґрунтується на принципах відкритості, прозорості, прогнозованості та відповідальності.

3. Для розвинутих країн характерний є високий рівень розвитку ринку державних цінних паперів, котрі реалізуються і вітчизняним, і зарубіжним інвесторам, сприяючи диверсифікації ризиків.

4. Застосовуються як ринкові, так і неринкові методи полегшен­ня боргового навантаження. З-поміж них найпоширеніші конверсії боргових зобов’язань в акції, інші цінні папери з дисконтом від номіналу або із зниженим відсотком, конверсії у розвиток, екологію і под.

5. Зростають надходження валютно-фінансових ре­сурсів із високорозвинутих країн до країн, що розвиваються, та країн з трансформаційною економікою.

Політика управління державним боргом в розвинутих країнах передбачає розроблення відповідних стратегій, затвердження урядових директив, а також ухвалення щорічних програм фінансуван­ня та планів реалізації боргових запозичень.

З кінця 80-х років до країн, що розвиваються, традиційно обтяжених високою зовнішньою заборгованістю, приєдналися колишні соціалістичні країни. Окремі з них (скажімо, Польща й Угорщина) ще до початку ринкових перетворень вже були боржниками захід­них країн.

 

Таблиця 3.

Структура державного боргу в країнах з перехідною економікою у 2002 р.,

% до загальної суми боргу

 

Зростання обсягів зовнішніх боргів країн з перехідною економі­кою (див. табл. 3) може бути пояснене двома групами чинників. З одного боку, тривала реструктуризація національної економіки цих країн, макроекономічна незбалансованість, нерівновага у фінансовій сфері об’єктивно робили неминучими залучення зовнішніх кредитних ре­сурсів. З іншого — існували неекономічні чинники — зацікавленість західних країн в залученні східно­європейських держав до сфери свого політичного впливу. Це могло бути досягнуто, у тому числі, й унаслідок механізмів кредитування. У зв’язку з цими процесами зовнішній борг країн з пере­хідною економікою за 1990 —2000 рр. збільшився на 65 % і становив до 2000 р. 376,2 млрд. дол США [3] (табл.4).

Рівень зовнішньої заборгованості країн Центральної та Схі­дної Європи впродовж останнього десятиріччя XX ст. порівняно з іншими країнами з перехідною економікою засвідчує динаміка співвідношення зовнішнього державного боргу і ВВП країн.

Для України особливий інтерес представляє досвід окремих країн Центральної і Східної Європи (зокрема Польщі, Угорщини, Чехії), котрі мали приблизно однаковий з Україною господарський механізм, майже одночасно почали трансформацію власних політич­них і економічних систем, але досягли різних результатів в про­цесі ринкових перетворень.

 

Таблиця 4.

Зовнішній борг країн з перехідною економікою, (млрд. дол.)

Джерело: [3].

 

Цікавий досвід управління державним боргом Польщі, яка з 2004 р. стала повноправним членом Європейського Союзу. Для країн-членів ЄС, відпо­відно до умов Маастрихтської угоди, розрахо­вані норми, що обмежують розмір дефіциту державного бюджету в межах не більше 3 %, і максимально допустимий об’єм співвідно­шення боргу до ВВП в межах 60 %.

Загальний державний борг Польщі складається з боргу Держав­ного казначейства та боргу державного сектору економіки. Державний борг  охоплює зобов’язання сектору державних фі­нансів з таких категорій:

- емітованих цінних паперів, які є грошовими гарантіями;

- отриманих кредитів та позик;

- прийнятих депозитів;

- стягнення зобов’язань із бюджетних одиниць.

Видатки державного бюджету Польщі на обслуговування боргу Державної скарбниці містять, зокрема, видатки бюджету дер­жави на виплату відсотків і дисконту від казначейських цінних па­перів, виплату відсотків за взяті кредити і позики, виплати, пов’язані з наданими Державною скарбницею поручительствами та гарантіями. Законодавство Польщі у сфері державного боргу є ада­птоване до вимог європейського законодавства.

Польща мала найбільшу зовнішню заборгованість серед колиш­ніх соціалістичних кран: у 1990 р. вона дорівнювала 49 млрд. дол. У 1981—1989 p.p. Польщі вдалося укласти чотири угоди про реструк­туризацію зовнішнього боргу з офіційними кредиторами і сім — з комерційними банками. Упродовж 90-х pоків XX ст. державний борг Польщі знижувався. Так, наприкінці 1993 р. зовнішня заборго­ваність Польщі дорівнювала вже 47,1 млрд. дол. США [3]. Цей обсяг заборгованості став результатом досягнутої 1991 р. угоди з Паризьким клубом, яка відкрила шлях до 50% скоро­чення самої заборгованості та її реструктуризації до 2009 р. Ча­стина залишеного боргу була пролонгована на 19 – 23 роки з пільговим періодом у 4 – 12 років із прогресивною шкалою аморти­зації, що забезпечує лише поступове зростання навантаження з обслуговування боргу. Причому польський борг знижувався в два етапи під наглядом МВФ за дотриманням Польщею прийнятих на себе зобов’язань  стосовно здійснення ринко­вих реформ.

На першому етапі (до березня 1994 р.) кредитори Пари­зького клубу зменшили суму польського боргу на 30 % і списали 80 % прострочених відсотків. У такий спосіб основний борг знижено на 2,9 млрд. дол., а його обслуговування — на 6 млрд. дол. У лютому 1994 р. МВФ надав Польщі новий кредит з метою зниження у процесі другого етапу суми боргу ще на 20 %. Окрім цього, угода з Паризьким клубом передбачала скорочення польських боргів ще на 10 % на засадах двосторонніх угод з окремими країнами-кредиторами внаслідок конверсії боргів у спеціальні фонди в на­ціональній валюті.

Уже в 1998 р. зовнішній борг Польщі дорівнював 33 млрд. дол. США. Темпи зростання польської економіки на початку XXI ст. становили 4 – 5 % на рік; стабільності фінансового стану сприяв значний обсяг валютних резервів, який дорівнював у 1998 р. 27,4 млрд. дол. США.

Такі позитивні результати розвитку Польщі бу­ли досягнуті переважно завдяки активній і послідовній реалізації програм міжнародних фінансових організацій і широкомасштабній фінансо­вій допомозі, що полягала в списанні значної частини боргу країні і припливі іноземних інвестицій.

Наприкінці 1999 р. рівень загальних зобов’язань Польщі дорі­внював 60 млрд. дол. США. Упродовж року він збільшився на 4 млрд. дол. США, переважно за рахунок банків та підприємств, борги котрих перевищували 28 млрд. дол. США. Водночас держава по­стійно скорочувала свої зобов’язання. Відношення зовнішнього державного боргу до ВВП в 1999 р. становило близько 21 %.

За 2003 – 2005 рр. державний борг Польщі постійно зростав. Це пояснюється необхідністю фінансування дефіциту державного бюджету (табл. 5). Як засвідчують дані, незважаючи на те, що відношення боргу до ВВП не перевищує встановленої межі 60%, показ­ник має тенденцію до зростання.

 

Таблиця 5.

Державний борг Польщі та його відношення до ВВП у 2003 –2005 рр.

 

Інша країна з перехідною економікою — Угорщина вже у 1989 р. мала найвищі у Східній Європі обсяги заборгованості в розрахунку на душу населення. Зовнішні борги Угорщини зросли з 13,5 млрд. дол. США наприкінці 1992 р. до 18,9 млрд. дол. (приблизно 48 % ВВП) на кінець 1994 р. У 1996 р. 30 % бюджетних надхо­джень, або 9% ВВП, використовувалося на обслуговування держа­вного боргу. Зважаючи на те, що країна стабільно виконувала свої зобов’язання за зовнішніми боргами, МВФ класифікував показники зовнішньої заборгованості Угорщини як помірні.

 Подаємо узагальнену кар­тину тенденцій розвиту зовнішнього боргу країн Центральної Єв­ропи (табл. 6).

 

Таблиця 6.

Відношення зовнішнього боргу країн центральної Європи до ВВП у 1990—2002 p.p. %

Джерело: [4].

 

Упродовж 1996—2000 p.p. Угорщина щорічно сплачувала в се­редньому 10 млрд. дол. США за зовнішнім боргом — це перевищува­ло 20 % ВВП. Стабільне виконання своїх зобов’язань з обслугову­вання зовнішнього боргу дало країні змогу не вдаватися до його реструктуризації і забезпечити собі репутацію надійного позичаль­ника.

На відміну від країн Центральної Європи, котрі досягли значних успіхів у процесі ринкових перетворень, для балканських країн (Болгарія, Румунія) проблема обслуговування зовнішнього боргу і фінансово-економічної стабілізації залишається актуальною, хоча вони сьогодні вже є членами Єс. Так, зовнішній борг Болгарії впродовж 90-х років XX ст. не зазнав істотних змін і коливався в межах 10—12 млрд. дол. США. Відносні показники зовнішнього боргу Болгарії були найгіршими в регіоні: зовнішній борг фактично дорі­внював ВВП, а відношення боргу до експорту сягав критичної ве­личини — понад 200 % (табл. 7).

 

Таблиця  7.

Відношення зовнішнього боргу країн Центральної та Східної Європи до експорту

в 1990—1998 p.p., %

Джерело: [4].

 

У 1991—1992 pp. Болгарія уклала угоду з Паризьким клубом про реструктуризацію боргів, згідно з якою платежі, котрі здійснювалися у ці роки офіційним кредиторам на загальну суму близько 0,7 млрд. дол., були перенесені на 10 років з пільговим періодом у 6 років. Окрім то­го, в липні 1994 р. набула чинності угода про врегулювання заборгова­ності комерційним банкам, що становила основну частину боргу Бол­гарії. Угода охопила борги на загальну суму в 8,1 млрд. дол., у тому числі прострочену заборгованість за відсотками, що накопиченими з 1991 р. Унаслідок реалізації угоди фактично зни­зився борг комерційним банкам на 47—48 %.

Восени 1998 р. Болгарія підписала трирічну угоду з МВФ, яка передбачала надання країні кредитів на суму в 840 млн. дол, що розподілені на 12 траншів. Перший транш Болгарія отримала вже 1998 р. Як це традиційно практикує МВФ, кожен наступний транш надавався лише за виконання Болгарією численних жорс­тких умов і критеріїв фонду. МВФ висував вимоги до макроекономічних показників, реформування практично всіх галузей проми­словості, сільського господарства, банківської сфери, податкової системи, приватизації, обслуговування зовнішнього боргу та ін.

Цікавий також досвід Румунії. У 80-х роках  XX ст. унаслідок різкого скорочення внутрішнього споживання їй удалося погасити прак­тично всю зовнішню заборгованість, що сягала 21 млрд. дол. У цей період вольовим рішенням керівництва країни був фактично припине­но імпорт і прискорено темпи нарощування експорту. Це допомогло до 1989 р. погасити основну частину зовнішньої заборговано­сті (1,2 млрд. дол. у 1990 p. порівняно з 21 млрд. дол. на початку 80-х). Різке падіння рівня життя в країні у зв’язку з проведенням такої політики стало однією з головних причин кривавої революції, яка привела до повалення режиму Чаушеску.

Від 90-х років зовнішній борг Румунії неухильно зро­став і досяг понад 8 млрд. дол. на початку XXI ст. Платіжний баланс за поточними операціями і зовнішньоторговельний баланс впродовж цих років зводився з дефіцитом. Готуючись до вступу до ЄС, Румунія значно активізувала реформи, здійснила інтенсивну прива­тизацію державних підприємств і банків, досягла успіхів в перего­ворах з міжнародними фінансовими організаціями і найбільшими кредиторами — Францією, Нідерландами і США. У 1999 р. МВФ виділив Румунії понад 500 млн. дол., Євросоюз надав кредит в 200 млн. євро. Однією з головних цілей цієї допомоги по­винно було стати відновлення судноплавства Дунаєм, перервано­го війною в Югославії. Проте виділені кредити сприяли загально­му покращенню економічної ситуації в країні.

На відміну від інших соціалістичних країн, Чехословаччини здійснювала вкрай обережну політику зовнішніх запозичень і прак­тично не мала проблем з зовнішнім боргом. Це дало їй змогу розпочати трансформацію своєї соціально-економічної системи з найменшим рівнем зовнішньої заборгованості.

Узагальнюючи  розглянутий матеріал, доходимо висновків.

1. Країни Центральної та Східної Європи ще в соціалістичний пе­ріод стикнулися з серйозними проблемами стосовно зовнішнього боргу і були змушені використовувати різні методи його скорочення  та реструктуризації для підтримки своєї кредитоспроможності.

2. У відношенні до постсоціалістичних країн центрально- і східноєвропейського регіону західні держави традиційно мали власні геополітичні інтереси. Після початку ринкових і загальнодемократичних перетворень в цих країнах відношення офіційних кредиторів і західних банків до зазначеної групи країн було диференційо­ваним залежно від інтенсивності й кардинальності здійснення ними заходів, розроблених західними експертами

3. Програми фінансово-економічної стабілізації в постсоціаліс­тичних країнах ґрунтувались на принципах чітких бюджетних і грошово-кредитних обмежень, зниження інфляції, метою котрих була стабілізація всієї внутрішньоекономічної системи і зовнішньоеко­номічного положення, в тому числі на світових фінансових ринках.

4. Істотним джерелом фінансування постсоціалістичних країн стали відтермінування і реструктуризація платежів за зовнішніми борга­ми, так зване “спеціальне фінансування”.

5. Реструктуризація боргів офіційними кредиторами полегшила фінансово-економічний стан країн Центральної та Східної Європи, передусім на початковому етапі ринкових реформ, сприяла відно­вленню їхньої платоспроможності, стимулюючи залучення нових джерел фінансування.

Висновки. Боргову політику доцільно розглядати як цілеспрямовану діяльність державних структур із розроблення і реалізації методів, механізмів, інструментів правової, економічної, соціальної та іншої дії, з метою забезпечення ефективного використання державних запозичень, оптимізації боргової політики в процесі раціонального використання наявного економічного потенціалу. Світовий досвід підтверджує, що, незалежно від організаційної структури, ефективна система управління боргом має ґрунтуватися на таких принципах, як: установлення конкретних цілей боргової політики; чітке розмежування сфер відповідальності і підзвітності між монетарною та борговою політикою; визначення стратегічних меж боргової політики; передусім необхідно налагодити систему оцінки результатів управління портфелем державних зобов’язань та інформаційне забезпечення прийняття управлінських рішень для ефективного управління державними зобов’язаннями.

Значна перешкода у формуванні ефективної стратегії управління державним боргом в Україні — відсутність цілісної системи законодавчого забезпечення регулювання витрат з обслуговування та погашення. Зволікання із прийняттям основного закону про державний борг зумовлює виникнення суперечностей між положеннями в окремих нормативних актах з питань погашення й обслуговування державного боргу. Необхідно дотримуватися зниження розміру боргу та сплати процентів перед міжнародними офіційними кредиторами, розробивши стратегію переорієнтації на ринкові джерела запозичень із використанням широкого набору інструментів, випробуваних міжнародною практикою. Міністерство фінансів України з метою оптимізації структури державного боргу та зменшення видатків на його обслуговування повинно здійснювати активну політику управління державним боргом, у тому числі запровадити операції дотермінового викупу і практику застосування деривативів під час емісії боргових зобов’язань, використовувати інструменти хеджування та сек’юритизації боргу.

Комплексний підхід до розроблення стратегії управління державним боргом повинен ґрунтуватись на зміцненні координації боргової політики з бюджетно-фінансовою та грошово-кредитною політиками, метою чого є підвищення ефективності управління активами та пасивами держави. Причому значна увага має бути приділена розвитку й постійному вдосконаленню питання управління ризиками спроможності держави виконувати свої боргові зобов’язання (ризики платоспроможності), удосконаленню механізмів визначення реалізації боргової політики. Отже, визначені заходи сприятимуть уникненню кризи ліквідності, небезпечного боргового навантаження, сприятимуть оптимізації структури державного боргу і його позитивного впливу на функціонування економічного механізму держави.

 

Література

1. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини : підруч­ник / С.Я. Боринець. – 5-те вид., переробл. і доповн. – К : Знання, 2008. – 582 с.

2. Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г. Міжнародна економіка : посібник / Ю.Г. Козак, Д.Г. Лук’яненко. – 2-ге вид., переробл. та доповн. – К. : Центр навч. л-ри, 2004. – 158с.

3. Перехідна економіка : підручник / за ред. В. М. Гейця. – К. : [б.в.], 2003. – 591 с.

4. Губар В. Основні засади управління державним зовнішнім боргом, сформовані міжнародною практикою / В. Губар // Вісн. Нац. Академії держ. Управління при Призидентові України. – 2004. - №3.- С.247-253.

5. Krugman Paul. Financing vs. Forgiving a Debt Overhang / P. Krugman // Journal of Development Economics 1988. — November. Vol. 29. P. 253 — 268.

6. Вахненко Т. Взаємодія політики державних запозичень і грошово-кредитної політики у забезпеченні розвитку фінансової системи України  / Т. Вахненко // Банківська справа. — 2008. —  № 2. —  С. 82— 94.

7. Офіційна Інтернет-сторінка Міністерства фінансів України: [ http: // www.minfin.gov.ua /].

 

References

1. Borynets’ S.V. (2008), Mizhnarodni valiutno-finansovi vidnosyny  [International monetary and financial relations], 5^rd ed., Znannia, Kyiv, Ukraine.

2. Kozak Y. H. and Lukyanenko D. G. (2004), Mizhnarodna ekonomika [International economics], 2^nd  ed., Tsentr navch. l-ry, Kyiv, Ukraine.

3. Heyts’ V. M. (2003), Perekhidna ekonomika  [Transitional economics], Kyiv, Ukraine.

4. Hubar V. (2004), “Basic principles of public external debt, the prevailing international practice”, Visnyk Natsionalnoi Akademii derzhavnoho Upravlinnia pry Pryzydentovi Ukrainy, vol.3, pp.247-253.

5. Krugman P. (1988), “Financing vs. Forgiving a Debt Overhang”, Journal of Development Economics, vol. 29. pp. 253-268.

6. Vakhnenko T. (2008), “The interaction of government debt policy and monetary policy in promoting the development of the financial system of Ukraine”, Bankivs’ka sprava, vol.2, pp.82-94.

7. The official site of  Ministerstva finansiv Ukrainy (2011), “News of the debt”, available at: http://www.minfin.gov.ua/.

 

Стаття надійшла до редакції 19.10.2013 р.