Українською | English

НАЗАДГОЛОВНА


УДК 338.2

 

Б. В. Заремський,

аспірант кафедри міжнародної економіки,

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, м. Київ

 

СТРАТЕГІЧНІ ІМПЕРАТИВИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ІННОВАЦІЙНИХ СИСТЕМ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

 

B. V. Zaremskyi,

postgraduate student of International Economics,

Kyiv National Economic University named after Vadym Hetman, Kyiv

 

STRATEGIC IMPERATIVES OF NATIONAL INNOVATION SYSTEMS DEVELOPMENT IN THE CONTEXT OF GLOBALIZATION

 

У статті автор аналізує ефективність функціонування національних інноваційних систем (НІС) країн-ключових інноваторів, досліджує стратегії їх розвитку та визначає основні чинники забезпечення їхньої інноваційної конкурентоспроможності. На основі узагальнення основних результатів дослідження визначено ключові принципи проведення ефективної інноваційної політики в контексті глобалізації.

 

In the article the author analyzes the performance of the key innovators’ national innovation systems (NIS), explores their strategies for development and reveals the key factors of their innovation competitiveness. Based on summarizing of main results of the study the key principles of effective innovation policy were identified.

 

Ключові слова: національна інноваційна система (НІС), стратегія розвитку, інноваційна політика, інноваційний розвиток.

 

Keywords: national innovation system (NIS), strategy for development, innovation policy, innovation development.

 

 

Постановка проблеми.  Розвиток світової економіки в останні десятиліття показує, що глобалізація висуває нові виклики та ставить нові проблеми перед національними інноваційними системами (НІС). Ключовими із таких зовнішніх викликів у частині інноваційного розвитку є:

1) перехід економік країн-лідерів на наступний (шостий) технологічний уклад, що надає їм новий ефективний засіб захисту від конкуренції і створює можливості стягувати технологічну квазіренту (надприбуток) та створювати так звані квазімонополії відносно технологічних аутсайдерів, стратегія розвитку яких ґрунтується на використанні традиційних технологій;

2) технологічні зміни – розвиток технологій шостого технологічного укладу (конвергентних технологій, нано-, біо-, інформаційно-кумунікаційних технологій, нових матеріалів, технологій ресурсозбереження, альтернативної енергетики, екологічно-чистих виробництв тощо), що значно змінюють вимоги до товарів і послуг на світових ринках;

3) кризові явища в економіках розвинутих країн, що проявляється в зміні інвестиційних циклів та напрямів міжнародного руху капіталів;

4) загострення соціальних та екологічних проблем (нові проблеми охорони здоров’я в умовах старіння населення, подовження активної фази життя людини, глобальні проблеми біності й голоду, проблеми забруднення навколишнього середовища й пошуку нових джерел енергії).

Для того, щоб відповісти на ці виклики, країнам необхідно радикально змінитювати державну політику в сфері інноваційного розвитку, її цілі й методи, трасформувати НІС та більш глибоко інтегруватися в глобальний науково-технологічний простір. В противному випадку, нездатність країни відповісти на дані виклики означатиме ослаблення її геополітичних позицій, перехід до моделі «наздоганяючого розвитку», не здатної до виробництва нового знання й досягнення глобального лідерства по ключових технологічних напрямках, низькі темпи економічного зростання та неможливість досягнення цілей і завдань довгострокового розвитку.

Аналіз досліджень і публікацій. Проблеми розвитку НІС широко висвітлені в дослідженнях багатьох дослідників як в Україні, так і закордоном. Разом з тим, птання стратегій розвитку НІС в контексті глобальних процесів все ще залишається недостатньо теоретично обґрунтованим, незважаючи на низку аналітичних публікацій з цих питань в різних міжнародних організаціях (ОЕСР, Всесвітній економічний форум) та урядових організаціях окремих країн (наприклад, США, ЄС). Найбільш повно проблематика стратегічних імперативів розвитку НІС розкривається в стратегіях та програмах розвитку провідних країн світу, наприклад в “Стратегії американських інновацій: на шляху до стійкого зростання і якісних робочих місць” та програмі America COMPETES Act в США, Стратегії «Європа 2020» в ЄС, в «Новій стратегії зростання»  та Четвертому базовому науково-технологічному плані (2011-15) в Японії. Саме програми розвитку провідних країн світу, що визначатимуть інноваційну карту світу в найближчі десятиліття, є, на нашу думку, найяскравішим першоджерелом даних про імперативи та напрямки трансформації інноваційних політик в сфері інноваційного розвитку.

Постановка завдання. Враховуючи недостатню розробку проблематики трансформації НІС в контексті глобалізаційних процесів, а також беручи до уваги актуальність цього питання для забезпечення міжнародної конкурентоспроможності та економічної безпеки національних економік, метою даного дослідження є наукове обгрунтування ключових стратегічних імперативів розвитку НІС на сучасному етапі. Зазначена мета передбачає проведення детального аналізу статистичних та фактологічних  даних щодо динаміки та вектору розвитку НІС країн – ключових інноваторів, теоретичне осмислення та узагальнення тенденцій їх розвитку, визначення основних принципів ефективного управління НІС з врахуванням ключових ендогенних та екзогенних ризиків їх інтеграції в глобальні інноваційні процеси.

Виклад основного матеріалу. На сучасному трансформаційному етапі, практично для кожної національної економіки, актуалізується питання модернізації інноваційної політики, вибору, формування та реалізації нового стратегічного шляху розвитку на довгострокову перспективу. Орієнтація на технологічний розвиток зумовлена тим, що нова технологічна хвиля в розвинутих економіках здатна забезпечити як закріплення їх лідерства у створенні сучасних передових технологій (й, відповідно, позиціонування на ринках сучасної високотехнологічної продукції й врешті решт – отримання технологічної ренти), так і стимулювання росту капіталізації високотехнологічних компаній й формування за цей рахунок стійких стимулів для інновацій, що лежать в основі вартості цінних паперів цих компаній.

Однак, з такої точки зору, важливим чинником в оцінці перспектив розвитку різних НІС є не тільки їх стратегічні пріоритети, а й спроможність до проведення масштабних дослідницьких проектів, в результаті яких можуть бути створені базисні інновації, що формують нові покоління техніки й технології, значно видозмінюють економічне середовище й, тим самим, спроможні забезпечити країнам-інноваторам довгострокове технологічне лідерство в світі. З такої точки зору, найбільш конкурентоспроможними на сьогодні є НІС, що забезпечують найбільші витрати на НДДКР, а саме США (на них припадає 32% глобальних витрат на НДДКР), Китаю (13,1%), Японії (11,4%), Німеччини (6,6%), Південної Кореї (3,9%), Франції (3,7%) та Великобританії (3%) [1].

Уряди США, Японії, країн ЄС, НІК сприяють інноваціям на основі використання інструментів економічної, інвестиційної, кредитної політики, а також із допомогою створення організаційних умов для швидкої комерціалізації новинок (широке використання податкових і амортизаційних пільг, правовий захист інтелектуальної власності, сприяння міжнародному науково-технічному співробітництву, підтримка інноваційних проектів тощо). В результаті цих дій вони спромоглися сформувати потужні НІС та забезпечити собі лідируючі позиції в світовому науково-технологічному просторі. Разом з тим, аналіз НІС в площинах «витрати – потенціал – результати» свідчить, що всі вони значно відрізняються за рівнем ефективності та векторною спрямованістю (рис.1.).

 

Рис. 1. Карта ефективності НІС країн світу в 2012 році.

Джерело: розраховано автором за даними Світового Банку [1]

 

Так, Франція, Великобританія, Швеція, Італія, Іспанія щорічно генерують досить великий обсяг нових знань, проте домінуюча їх кількість – це наукові публікації, а патентна діяльність при цьому неефективна, хоча й співвідношення отриманих роялті до витрат на НДДКР для більшості зазначених країн є досить великим. Такі країни як Німеччина, Японія, Китай та Корея є досить ефективними в патентній діяльності (наприклад, в Кореї та Японії в середньому кожний дослідник реєструє заявку на отримання патенту кожні 2 роки, в Китаї та Німеччині – кожні 6 років). Співвідношення отриманих роялті до понесених витрат для цих країн є досить низьким, що, на нашу думку, може бути пояснено їх переважною орієнтацією на виробництво високотехнологічних товарів, а не на продаж прав інтелектуальної власності. США вдається поєднувати як ефективне генерування нових знань (США є лідером за кількістю наукових публікацій на рік, в середньому кожний дослідник реєструє заявку на отримання патенту кожні 6 років), так і їх комерціалізацію у вигляді ліцензійної торгівлі (в середньому, на кожний вкладений в НДДКР за рік долар США отримують 29 центів у вигляді роялті та ліцензійних платежів).

В останні роки більшість країн ОЕСР запровадили ряд політичних ініціатив в сфері промислового та науково-технологічного розвитку. В деяких країнах цей крок можна розглядати як відповідь на фінансово-економічну кризу, проте в своїй основній частині ці заходи фокусуються на довгострокових цілях.

В Сполучених Штатах Америки в 2009 р. Президентом Б.Обамою було запропоновано оновлену стратегію інноваційного розвитку “Стратегію американських інновацій: на шляху до стійкого зростання і якісних робочих місць” [2], яка отримала оновлену редакцію у 2011 р. під назвою “Стратегія американських інновацій: захист нашого економічного зростання і процвітання”  [3]. Стратегія орієнтується на три напрямки розвитку:

1) Інвестування в основні складові елементи інноваційної системи (приведення системи освіти до вимог та стандартів 21 століття, укріплення та розширення лідерства США в сфері фундаментальних досліджень, розбудова сучасної фізичної та інформаційної інфраструктури);

2) Сприяння ринковим інноваціям (стимулювання корпоративних НДДКР за рахунок податкових пільг (сумарний бюджет запланованих пільг на 10 років дії стратегії складає 100 млрд. дол. США), підтримка інноваційного підприємництва, стимулювання конкуренції на ринках)

3) Прискорення досягнень в напрямах, що становлять національний пріоритет: «чистих технологіях», біо- та нанотехнологіях, аерокосмічних технологіях, а також технологіях в сфері здоров’я, медицини та освіти.

У відповідності до нових стратегічних цілей у 2011 було оновлено й програму America COMPETES Act [4]. Оновлена програма розвитку включає в себе класичні горизонтальні заходи, такі як поліпшення інформаційно-комунікаційної інфраструктури й розвиток освіти, разом з низкою вертикальних пріоритетів, зокрема: екологічно чисті технології в сфері енергетики, біотехнології, нанотехнології, освоєння космосу і виробництва високотехнологічних товарів і послуг.

В Європейському Союзі на заміну Лісабонській стратегії у березні 2010 року прийшла Стратегія «Європа 2020» [5], яка значною мірою спирається на засади Лісабонського процесу. Стратегія базується на посиленні інноваційної складової економічного розвитку і являє собою бачення соціально-ринкової економіки Європи в 21 столітті. У стратегії позначені механізми перетворення нестабільної ситуації в стійке і всеосяжне зростання на основі наступних трьох основних факторів зміцнення економіки:

1) Розумне зростання: розвиток економіки, заснованої на знаннях та інноваціях. Під цим фактором розуміється посилення впливу наукових знань, досліджень та інновацій на економічне зростання і розвиток ЄС. Він включає підвищення якості освіти та якості проведення досліджень, підтримку розповсюдження інноваційних технологій і знань по всьому ЄС для досягнення глобальних соціальних цілей.

2) Стале зростання: створення економіки, заснованої на більш ефективному використання природних ресурсів, екологічно чистої і конкурентоспроможної економіки. Модель сталого зростання повинна доповнювати модель розумного зростання та ґрунтуватися на результатах НДДКР, розробках нових процесів і технологій.

3) Всеохоплююче зростання: формування економіки з високими показниками зайнятості населення, що прагне до економічної, соціальної та територіальної єдності. Цей фактор з допомогою високого рівня зайнятості, інвестицій у знання і навички, боротьби з бідністю та вдосконаленням ринку праці, навчання та соціального захисту створить нові можливості в побудові згуртованого, більш соціально однорідного суспільства.

Ключові інструменти для дії Стратегії «Європа 2020» на національному рівні – програми національних реформ виробляються національними урядами в квітні кожного року, а також програми стабільності та програми конвергенції. Національні програми стабільності містять національні цілі, пов’язані з ЄС, цілі і пояснення щодо того, як уряди мають намір подолати перешкоди на шляху зростання. Ці програми також встановлюють, які заходи будуть прийняті, коли, ким і з якими наслідками для бюджету. Так, у Великобританії було створено Стратегічний інвестиційний фонд на підтримку ряду цільових інвестицій, спрямованих на зміцнення здатності економіки до інновацій, створення нових робочих місць і зростання, включаючи підтримку низьковуглецевих технології, передових виробництв, цифрової інфраструктури і просуванню експорту. В промисловій політиці Франції акцент зроблено на стимулюванні інноваційного розвитку та мобілізації фінансування за п'ятьма основними напрямками: енергетика, транспорт, навколишнє середовище, охорона здоров'я та інформаційні технології. В Нідерландах Міністерство економіки, сільського господарства та інновацій у 2011 році запровадило нову політику в сфері інноваційного розвитку, що ґрунтується на виокремленні дев’яти передових секторів економіки: вода, їжа, садівництво, високі технології, гуманітарні науки, хімічна промисловість, енергетика, логістика та креативні галузі (вони були визначені в якості секторів, в яких Нідерланди мають конкурентні переваги і які уряд встановив в якості пріоритету для розвитку).

Основні риси сучасної інноваційної політики Японії були визначені в стратегії «Інновації 25» [6] у 2007 році, а в подальшому розвинуті в «Новій стратегії зростання» [7]  від 2010 року та Четвертому базовому науково-технологічному плані (2011-15) [8]. Відповідно до зазначених документів, основними детермінантами розвитку Японії на подальші роки будуть: скорочення кількості населення та його старіння, економічний підйом Азійських країн та відповідний тиск на Японію, подальший розвиток суспільства знань, надзвичайне поглиблення та поширення процесів глобалізації, зростання народонаселення світу із відповідними загрозами щодо сталого розвитку світової спільноти, кліматичні зміни та погіршення навколишнього середовища, поглиблення асиметрій в глобальній економіці.

Єдиною адекватною відповіддю на зазначені загрози та виклики є забезпечення інноваційного розвитку країни. Зокрема, визначено 5 ключових напрямів розвитку Японії: 1) забезпечення довгого та здорового життя населення, 2) забезпечення безпеки життя населення, 3) диверсифікація напрямів діяльності та зайнятості в суспільстві, 4) забезпечення вирішення глобальних екологічних проблем, 5) забезпечення відкритості суспільства. Для цього в Японії було розпочато поступову диверсифікацію економіки країни й перехід від економіки, що ґрунтується на автомобілебудуванні та електронній промисловості, до економіки, заснованої на п'яти стратегічних областях: галузі, що пов’язані з розвитком інфраструктури; галузі, що пов’язані з екологією та вирішенням енергетичних проблем (в тому числі «зелена енергетика» та «зелені транспортні засоби»); культура (мода, ресторанно-готельний бізнес, туризм); медицина та охорона здоров'я; а також передові галузі науково-технологічного розвитку (робототехніка, аерокосмічна галузь).

В Південній Кореї, яка проводить активну політику в сфері промислового та інноваційного розвитку, у 2011 році були розроблені та впроваджені галузеві стратегії для тих секторів, що вважаються флагманськими для економіки країни: автомобілебудування, суднобудування, виробництво напівпровідників, обладнання, сталі, текстилю та матеріалів. Крім того в Кореї також визначено 17 пріоритетних секторів за трьома напрямками: зелені технології, високі технології та високотехнологічні послуги. Ці сектори економіки повинні стати двигунами випереджаючого зростання у майбутньому [9].

В Китаї розвиток інноваційної сфери регламентується «Національним середньо- та довгостроковим Планом науково-технологічного розвитку (2006-2020)» [10], запровадженим у 2006 р. й оновленим в липні 2011 р., що націлений на розвиток 11 основних секторів, включаючи виробництво інформаційно-комунікаційного устаткування, розроблення нових технології в сфері енергетики, виробництва генетично модифікованих продуктів харчування, технологій мінімізації забруднення навколишнього середовища, фармацевтику та аерокосмічну галузь. Відповідно до Плану розвитку національних стратегічних галузей промисловості, що був опублікований у липні 2012 року, в Китаї визначається сім нових стратегічних галузей промисловості і 20 ключових проектів, а також політичні заходи для сприяння розвитку відповідних галузей промисловості. Відповідно до Плану, частка стратегічних нових галузей в структурі ВВП повинна вирости на 8 процентних пунктів до 2015 року і на 15 процентних пунктів до 2020 року.

Надзвичайно важливе значення в інноваційній системі Китаю приділяється технологічним та науковим паркам. Поряд з вільними економічними зонами (ВЕЗ) та зонами економічного та технічного розвитку (ЗЕТР) вони є невід’ємною складовою інноваційної інфраструктури КНР. Цьому сприяє всебічна державна політика, політика органів місцевої влади та мільярди доларів вітчизняних і іноземних інвестицій. Специфіка китайських технопарків виявляється у наступному: вони тяжіють не до індустріальних зон, а до великих наукових та дослідних центрів; вони добре інтегровані в економіку міста чи району; держава щодо них має функції керування та забезпечення фінансової підтримки; для залучення іноземних інвесторів надаються численні податкові та митні пільги, що дозволяє інвесторам отримувати від 50 до 100% прибутку на кожний вкладений долар; керування здійснюється здебільшого на основі грамотного підприємницького менеджменту.

Досвід розвинутих країн світу показує, що на сучасному етапі розвитку в умовах глобалізації та завдяки швидким технологічним змінам межі інноваційної політики розширюються і до неї залучається все більше учасників. Крім того, вона перетинається з багатьма іншими державними політичними напрямками, формуючи горизонтальну структуру й забезпечуючи реалізацію стратегічних програм всіма урядовими та державними організаціями. За цих обставин зростає потреба у координації, оскільки інноваційна політика стає наріжним каменем економічного розвитку.

Більше того, організаційна структура урядів стає більш складною. Вона включає велику кількість міністерств, діяльність яких охоплює багато секторів, підрозділів і децентралізованих установ, а також агенцій, комісій і міжнародних представництв. Таким чином, координація горизонтальної політики є просто необхідною, оскільки сучасні органи державного управління стали складними організаційними комплексами зі складними завданнями. Координація дій різноманітних учасників в межах та поза межами сфери їх політики є досить складним та динамічним процесом, у якому слід брати до уваги як внутрішні, так і зовнішні фактори та впливи. Тому координацію дій слід розглядати як процес, а не як результат.

Зазначені тенденції зумовили необхідність переходу від управління державним втручанням через бюрократичні процедури у бік більш ефективних методів державного управління. Відповіддю більшості урядів на цей виклик стало або створення при міністерствах компетентних органів, або делегування повноважень зовнішнім агентствам. Такі агентства у більшості випадків вільні у виборі інструментів для реалізації своєї діяльності, та контролюються відповідно до визначених заздалегідь критеріїв без втручання у внутрішні процеси. Метою їх діяльності є міжвідомче управління і координація процесів розробки відповідних політик.

Нова роль державних органів управління інноваційним розвитком полягає в тому, щоб через механізми координації дій інших державних відомств забезпечувати рамкові умови, усувати перешкоди до інноваційної діяльності, сприяти поширенню технологій, заохочувати створення інноваційних мереж і кластерів, а також сприяти науковим дослідженням та розвитку. Це може бути реалізовано за рахунок уникнення дублювань в сферах відповідальності різних відомств, уникнення суперечностей у положеннях різних політик, мінімізації бюрократичних конфліктів, забезпечення послідовності, цілісності та узгодженості в системі пріоритетів розвитку, а також впровадження стратегічного підходу до розробки регіональних, галузевих чи секторальних програм розвитку.

Аналіз успішного досвіду НІС дає змогу виокремити низку принципів, на яких повинна ґрунтуватися політика стимулювання інновацій та підвищення конкурентоспроможності в сучасних умовах:

- Якісна визначеність, цілісність, структурна повнота, органічний взаємозв’язок та збалансований розвиток технологічних, економічних, інституційних і соціально-ціннісних аспектів інноваційних змін, мікро-, мезо-, макро- та глобального рівнів інноваційної діяльності;

- Орієнтація не стільки на макроекономічні результати реалізації проектів, скільки на демонстрацію іншої, більш ефективної моделі інноваційного розвитку та приватно-державного партнерства, що ґрунтується на гармонійному поєднанні глобальних закономірностей та специфічних особливостей розвитку національних інноваційних систем;

- Оптимальне поєднання ринкових механізмів науково-технологічного розвитку та державного регулювання інноваційних процесів; фінансування інноваційних проектів з боку держави за збереження управління ними в руках бізнесу; реалізація функцій державної підтримки через бізнес-посередників з метою більш ефективного моніторингу та контролю уряду за реалізацією відповідних програм;

- Децентралізація державної підтримки та формування мережі «інституцій розвитку», зважаючи на те, що експериментування та урізноманітнення зменшують ризики «провалів держави», надаючи можливість підтримувати більш ефективні інституції та згортати невдалі програми;

- Формування довіри до нових інституцій через особисту репутацію управляючих; включення до складу вищих органів управління та спостережних рад представників держави і бізнесу, які користуються повагою в суспільстві;

- Надання послуг замість грошей шляхом навчання персоналу, сприяння сертифікації продукції, забезпечення бізнесу науково-технічною інформацією та результатами НДДКР, здійснених у рамках державного фінансування, надання земельних площ технопаркам на території державних ВНЗ на пільгових умовах тощо;

- Підтримка кооперації, взаємного навчання шляхом орієнтації програм на групи та галузеві асоціації малого і середнього бізнесу; апробація інновацій у малому бізнесу з наступним їх широким запровадженням у великих компаніях; формування інноваційних кластерів, у межах яких уможливлюється ефективний обмін кращим досвідом тощо.

Зважаючи на те, що сучасні інноваційні процеси характеризуються поглибленням ступеню їх глобалізованості й відбувається поступове формування міжнародних та глобальної інноваційних систем, в розробці інноваційної стратегії слід обов’язково брати до уваги значні екзогенні та ендогенні ризики інтеграції в глобальний науково-технологічний простір. Системні ризики екзогенної природи спричинені біфуркаціями світогосподарської системи та прагненням розвинених країн перекласти витрати трансформації на економіки країн, що розвиваються. Ендогенні ризики пов’язані з неспроможністю економік, що розвиваються, стати генераторами нових технологій, з формуванням у них моделі залежного розвитку внаслідок їх структурної відсталості та інституційної слабкості. При цьому екзогенні та ендогенні ризики тісно переплітаються, посилюючи один одного та породжуючи загрозу мультиплікації негативних тенденцій.

Основним екзогенним ризиком інтеграції національних інноваційних систем в глобальні інноваційні процеси є поглиблення технологічного розриву між ними, що обумовлено різношвидкісним та асиметричним характером циклічної зміни технологічних укладів у різних країнах. Як відомо, нині динамізм і якість економічного розвитку визначають галузі 5-го технологічного укладу. Водночас у розвинених економіках створюються передумови для розгортання виробництв 6-го технологічного укладу. В цьому контексті важливою умовою розробки ефективної стратегії інноваційного розвитку є врахування характеру технологічного розвитку в середньостроковій перспективі, а також чинників, що його визначають, серед яких слід виокремити вартість ресурсів розвитку (природних ресурсів, робочої сили та капіталу), інтенсивність транскордонних потоків товарів і капіталу, а також спеціалізацію країн в системі поділу праці й формування нових компетенцій в центрах економічного розвитку.

Висновки.

Таким чином, тенденції останніх років свідчать про трансформацію стратегічних моделей інноваційного розвитку країн-ключових інноваторів, що проявляється як у модернізації наявних в національних інноваційних системах відносин і складових елементів, так і в удосконаленні відносин з інноваційними системами інших країн. В галузевому плані, серед пріоритетних напрямів розвитку технологій, що найбільш динамічно розвиватимуться у найближчий період в світі й освоєння яких визначає конкуренті переваги країн в середньостроковій перспективі, можна виділити 1) електронізацію економіки; 2) комплексну автоматизацію процесів; 3) атомну енергетику; 4) розробку нових матеріалів і технологій їх виробництва й обробки; 5) біотехнології; 6) нанотехнології; 7) «зелені технології». Для стимулювання розвитку цих напрямків в країні повинна функціонувати НІС, в якій ефективно поєднуються механізми державного регулювання та ринкового самоврегулювання, створена децентралізована система державної підтримки, стимулюються співробітництво та кооперування між бізнесом, наукою та державою.

 

Література.

1. World Bank Statistic Database (Режим доступу: http://data.worldbank.org/)

2. Strategy for American Innovation: Driving Towards Sustainable Growth and Quality Jobs – USA National Economic Council, 2009 (Режим доступуhttp://www.whitehouse.gov/administration/eop/nec/StrategyforAmericanInnovation/)

3. A Strategy for American Innovation: Securing Our Economic Growth and Prosperity – USA National Economic Council, 2011 (Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/innovation/strategy)

4. America COMPETES Reauthorization Act – USA Congress, 2010 (Режим доступуhttp://www.govtrack.us/congress/bills/111/hr5116/text)

5. Strategy “Europe 2020” – European Comission, 2010 (Режим доступу:   http://ec.europa.eu/europe2020/index_en.htm)

6. Strategy “Innovation 25” – Prime Minister of Japan and His Cabinet, 2007  (Режим доступу:   http://www.kantei.go.jp/foreign/innovation/index_e.html)

7. The New Growth Strategy – Ministry of Economy, Trade and Industry of Japan, 2007 (Режим доступу: http://www.meti.go.jp/english/policy/ economy/growth/report20100618.pdf

8. The 4th Science and Technology Basic Plan of Japan – Ministry of Education, Culture, Sports, Science and Technology of Japan, 2010 (Режим доступу:  http://www.mext.go.jp/component/english/ __icsFiles/afieldfile/2012/02/22/1316511_01.pdf)

9. Economic Survey of Korea 2012OECD, 2012 (Режим доступу:   http://www.oecd.org/korea/economicsurveyofkorea2012.htm)

10. The National Medium- and Long-Term Program for Science and Technology Development (2006-2020) – Government of China, 2006 (Режим доступу:     http://www.etiea.cn/data/attachment/123(6).pdf)

 

References.

1. World Bank Statistic Database, available at: http://data.worldbank.org/ (Accessed 07 October 2013)

2. USA National Economic Council (2009), “Strategy for American Innovation: Driving Towards Sustainable Growth and Quality Jobs”, available at: http://www.whitehouse.gov/administration/eop/nec/StrategyforAmericanInnovation/ (Accessed 07 October 2013)

3. USA National Economic Council (2011), “A Strategy for American Innovation: Securing Our Economic Growth and Prosperity”, available at: http://www.whitehouse.gov/innovation/strategy (Accessed 07 October 2013)

4. USA Congress (2010), “America COMPETES Reauthorization Act of 2010”, available at: http://www.govtrack.us/congress/bills/111/hr5116/text (Accessed 07 October 2013)

5. European Comission (2010), “Strategy “Europe 2020””, available at: http://ec.europa.eu/europe2020/index_en.htm (Accessed 07 October 2013)

6. Prime Minister of Japan and His Cabinet (2007), “Strategy “Innovation 25””, available at: http://www.kantei.go.jp/foreign/innovation/index_e.html (Accessed 07 October 2013)

7. Ministry of Economy, Trade and Industry of Japan (2007), “The New Growth Strategy”, available at: http://www.meti.go.jp/english/policy/economy/growth/report20100618.pdf (Accessed 07 October 2013)

8. Ministry of Education, Culture, Sports, Science and Technology of Japan (2010), “The 4th Science and Technology Basic Plan of Japan”, available at: http://www.mext.go.jp/component/english/__icsFiles/afieldfile/2012/02/22/1316511_01.pdf (Accessed 07 October 2013)

9. OECD (2012), “Economic Survey of Korea 2012”, available at: http://www.oecd.org/korea/economicsurveyofkorea2012.htm (Accessed 07 October 2013)

10. Government of China (2006), “The National Medium- and Long-Term Program for Science and Technology Development (2006-2020)”, available at:  http://www.etiea.cn/data/attachment/123(6).pdf (Accessed 07 October 2013)

 

Стаття надійшла до редакції 07.10.2013 р.

 

bigmir)net TOP 100

ТОВ "ДКС Центр"