УДК 332.122:911.6

 

А. В. Колодійчук,

аспірант,

Інститут регіональних досліджень НАН України

 

СЕРЕДОВИЩНІ ТЕОРІЇ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОСТІ

 

А. В. Колодийчук

Теории среды инновационного развития промышленности

 

A. V. Kolodiychuk

Theories of environment of development of industry

 

 

У статті розглянуто суть середовищних теорій розвитку промисловості, наведена їх характеристика. До складу середовищних теорій віднесено наступні групи теорій: локалізаційні, інтенсифікаційні, інноваційні, теорії-каталізатори соціально-економічного зростання.

Ключові слова: інновації, інноваційний розвиток, промисловість, полюс росту, територіально-виробничий комплекс, регіон, державна регіональна економічна політика.

 

В статье рассмотрена суть теорий среды развития промышленности, приведена их характеристика. В состав теорий среды отнесены следующие группы теорий: локализационные, интенсификационные, инновационные, теории-катализаторы социально-экономического роста.

Ключевые слова: инновации, инновационное развитие, промышленность, полюс роста, территориально-производственный комплекс, регион, государственная региональная экономическая политика.

 

Essence of theories of environment of development of industry is considered in the article, their description is resulted. In the complement of theories of environment the followings groups of theories are taken: localization, intensification, innovative, theories-catalysts of socio-economic growth.

Keywords: innovations, innovative development, industry, pole of growth, territorial production complex, region, public regional economic policy.

 

 

Постановка проблеми. Інтеграція вітчизняної економіки у світовий економічний простір шляхом ефективного розвитку промислового потенціалу є ключовим завданням на сучасному етапі. Вирішення цього завдання вимагає розробки такого механізму інноваційного розвитку промисловості, при якому буде забезпечуватися не лише вихід на світові ринки, але й довгостроковий розвиток суспільства. Особливо важливим в даному контексті постає розвиток середовища розвитку промисловості. Це вимагає вивчення і узагальнення його теоретичного підґрунтя.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розробниками теоретичного підґрунтя середовища розвитку промисловості є відомі науковці, такі як: Е.Б. Алаєв, І. Ізард, В. Кістанов, А. Леш, М.М. Паламарчук, Ф. Перру, А. Пробст,  Х. Терлофф, М. Утенков, Я. Фейгін, Дж. Фрідман, Т. Хегерстранд, Л.Т. Шевчук. Проблеми територіальної організації виробництва, комплексного розвитку районів, обґрунтування виробничих комплексів і визначення їх ефективності стають особливо актуальними і важливими в умовах інноваційного розвитку промисловості і тому потребують подальших досліджень.

Середовищні теорії розвитку промисловості в тій чи іншій формі багато вчених розглядають в якості теоретико-методологічного підґрунтя в таких науках, як регіональна економіка, розміщення продуктивних сил, соціально-економічна географія, а тому використовують їх положення як базові.

Метою даної статті є окреслення групи середовищних теорій розвитку промисловості і визначення їх основних положень.

Виклад основного матеріалу. Існує ряд класифікацій теорій регіональної економіки, які були б придатні для забезпечення формування механізмів інноваційної політики регіонального розвитку. Так, наприклад, О.Б. Жихор виділяє наступні групи даних теорій:  теорії спеціалізації та розміщення господарської діяльності; теорії регіонального зростання; кумулятивні теорії регіонального економічного розвитку [5, с. 203-210].

До середовищних теорій розвитку промисловості належать теорії, які розкривають особливості розвитку міст та регіонів як середовища промислового поступу.

Нами розроблена власна класифікація середовищних теорій, яка подана на рис. 1.

 

Рис. 1. Класифікація теорій середовища розвитку промисловості

 

Насамперед проаналізуємо групу локалізаційних теорій.

Еволюція об’єкту досліджень в локалізаційних теоріях подана на рис. 2.

 

Рис. 2. Еволюція об’єкта досліджень в локалізаційних регіональних теоріях

 

За теорією порівняльних переваг Д. Рікардо регіони спеціалізуються на продукуванні продукції з нижчими порівнянними затратами, ніж в інших регіонах. В свою чергу порівнянні затрати знижуються із впровадженням інноваційних технологій.

У теорії фон Тюнена транспортні витрати стають основним фактором розташування сільськогосподарської діяльності навколо міста.

Транспортні витрати, але вже у промисловості, відіграють ключову роль і в теорії Лаундгардта. У свою чергу, Вебер наголошує на мінімізації не лише транспортних витрат, але й усіх сумарних виробничих витрат для оптимального розміщення продуктивних сил.

Основне положення теорії центральних місць Крісталлера полягає в ієрархічності розміщення населених пунктів у просторі, для чого запропоновано поняття гексагональної решітки.

Категорію економічний ландшафт ввів А. Льош у своїй праці “Географічне розміщення господарства” (1940 р.) у рамках загальної теорії розміщення, яка базувалася на дослідженнях Крісталлера стосовно просторової шестикутної решітки. Заслуга А. Льоша полягає у тому, що ними здійснена спроба відкрити закон взаємного просторового розташування населених пунктів і застосувати його про проектуванні населених пунктів на ново освоюваних територіях; крім того, вони вперше досліджували особливості географії невиробничої сфери [11, с. 296].

Осучаснене поєднання теорій центральних місць та теорії економічного ландшафту являє собою регіональна теорія У. Ізарда. В цій теорії досліджується розміщення не окремих галузей промисловості, а їх поєднань – комплексів [11, с. 308]. Ізардом здійснена спроба створити інтегральну просторову теорію соціально-економічного зростання, центральними категоріями якої виступали ресурсозабезпеченість, попит населення і його територіальне поширення.

Перед тим, як аналізувати зміст теорії територіально-виробничих комплексів (ТВК), необхідно зазначити, що проблеми територіальної організації промисловості є перманентно актуальними. Для того, щоб уяснити особливості територіальної організації промислового виробництва в наш час, тобто в період наявності різних форм власності, дуже важливо здійснити ретроспективний аналіз трансформації особливостей такої організації до здобуття Україною незалежності, тобто в час, коли панувала адміністративно-командна економіка. В той час такими дослідженнями займалися: І. Ізард, А. Леш, І. Маєргойз, А. Пробст, Я. Фейгін, В. Кістанов, М. Утенков та ін. Не залишалися осторонь і представники Львівської школи регіоналістики (Долішній М.І., Злупко С.М., Шаблій О.І., Шевчук Л.Т. та ін.).

Головним завданням на тому етапі було обґрунтування розміщення підприємств на компактній території з метою отримання додаткового економічного ефекту. В результаті таких обґрунтувань було розроблено теоретико-методологічні основи формування ТВК, зокрема, М.М. Паламарчуком визначено зміст територіально-виробничого комплексу (ТВК) як “економічно й соціально доцільного поєднання окремих виробництв, виробничих підприємств та їхніх систем” [4, с. 176]; Е.Б. Алаєвим розтлумачено ТВК як поєднання підприємств (установ), для яких територіальна спільність його компонентів – додатковий чинник підвищення економічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв'язків (особливо зв'язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням [1, с. 212].

Особливо гостро тоді постало питання розроблення загальноприйнятої термінології, єдиної як для наукових досліджень, так і для практики господарювання. Ця термінологія мала адекватно відобразити ієрархічність створених ТВК. За найменший, елементарний, неподільний ТВК приймався виробничий вузол, під яким необхідно розуміти групу підприємств (не менше 2-х) на компактній території, обладнаній спільними інженерними, транспортними мережами, загальновузловими об'єктами, виробничою інфраструктурою. Виробничі вузли формувалися, зазвичай, в межах поселень. У великих містах могло бути кілька виробничих вузлів.

Наявність у великих містах висококваліфікованої робочої сили, високорозвиненої технологічної та інституційної інфраструктури, диференційованої структури промислового виробництва, велика кількість вищих навчальних закладів та науково-дослідних інститутів робили їх тоді центрами-генераторами інноваційного розвитку промисловості регіону. Тому необхідним було посилення зв’язку між центральними і периферійними територіями, а також підвищення ролі малих та середніх міст в активізації інноваційного розвитку промисловості регіонів. Малі та середні міста за рахунок формування у них розвинених ТВК самі могли виділитися з периферії і стати “полюсами росту” – центрами поширення інновацій. Це, в свою чергу, потребувало формування системи державної підтримки розвитку малих та середніх міст за рахунок бюджетів усіх рівнів, використання їх власних природних, матеріальних, фінансових, трудових та інших ресурсів. У зв’язку з цим важливим було активізування всіх сфер господарської діяльності у малих та середніх містах. Обґрунтування ТВК як основної форми територіальної організації виробництва стало одним з основних досягнень в теорії розташування соціалістичного виробництва часів СРСР [11, с. 309].

Проте кардинальні зміни, що відбулися у зв’язку з переходом до ринкового господарювання, які полягали у  зміні форм власності, становленні і посиленні конкуренції, децентралізації економіки, зумовили необхідність оновлення даної концепції і її трансформацію у нові теоретичні конструкції – концепцію економічних кластерів та теорію мережної економіки. Якщо раніше міста в основному були середовищем економічної діяльності, то зараз у цей процес активно включається і середовище економічно привабливих місць регіону, розташованих або в безпосередній близькості від міст, або віддалені від них. А це в умовах глобалізаційних викликів вимагає розробки нових підходів до інноваційного розвитку промисловості і будь-яких інших видів економічної діяльності.

При таких розробках слід спиратися на просторовий підхід, який дозволить вирішувати подібні питання. При цьому досвід формування ТВК не можна недооцінювати. Окремі положення концепції ТВК актуальні і зараз. А тому їх слід враховувати при здійсненні економічних досліджень в наш час.

Основні положення інтенсифікаційних регіональних теорій подано на рис. 3.

 

Рис. 3. Основні постулати інтенсифікаційних регіональних теорій

 

В основі теорії полюсів росту Ф. Перру лежить уявлення про ключову роль галузевої структури економіки, і в першу чергу, лідируючих галузей, які створюють нову продукцію. Центри, в яких розміщуються ці лідируючі галузі, притягують фактори виробництва, бо забезпечують найбільш ефективне їх використання. Як наслідок, це забезпечує концентрацію виробництва в центрах – формуванню полюсів росту.

У просторовому вимірі інновації стають рушієм розвитку системи відносин “центр-периферія”. У даній системі відносин центр виступає генератором НТП (інноваційного розвитку), а периферія – джерелом необхідних для цього ресурсів. Так, Дж. Фрідмен розрізняє декілька провідних факторів, які визначають стабільність домінування ядра (центра) над периферією. З одного боку, постійна інноваційна діяльність створює сприятливі умови для її подальшого розвитку саме в межах ядра, забезпечуючи тут максимальний доступ до інформації, різноманітних зв’язків і контактів, породжуючи при цьому цілу низку супутніх умов (сервісних, управлінських, ринкових тощо). Тим самим поряд з агломераційним ефектом проявляється певний психологічний ефект, зумовлюючий подальшу модернізацію та якісну трансформацію ядра. З іншого боку, ядро постійно викачує різноманітні ресурси з периферійних районів і центрів, що також посилює та зміцнює  відмінності між ними, послаблюючи периферію [13].

Основне положення теорії міської агломерації Річадсона полягає у тому, що основним полюсом росту є велика міська агломерація.

В умовах адаптації національної економіки до глобалізаційних змін, які на сьогодні мають місце, важливим завданням є вибудовування ефективного механізму державної регіональної політики. Це, в свою чергу, потребує розроблення належного теоретичного підґрунтя, важливим елементом якого є теорії-каталізатори соціально-економічного зростання.

До складу групи теорій-каталізаторів соціально-економічного зростання регіонів входять: теорія Г. Мюрдаля, в якій обґрунтовується необхідність соціально-орієнтованого державного регулювання національного господарства, теорія прямого і зворотного зв’язку Хіршмана про неможливість подолання диференціації рівня економічного розвитку різних регіонів, модель Дж. Бертса, в основі якої фактори виробництва, модель збігу та конвергенції Р. Солоу, Т. Свана, основу якої складає необхідність вирівнювання ВВП на душу населення регіонів та ВВП на душу населення держави; теорія Х. Зіберта, яка базується на використанні виробничої функції і врахування зовнішніх чинників економічного зростання; модель Р. Холла та Ч. Джонса, що ґрунтується на важливості вираховування соціально-політичних аспектів та географічного чинника.

Соціальні аспекти економічного розвитку, зокрема й інноваційного, простежуються у теорії кумулятивної причинності шведського вченого Мюрдаля. За даною теорією основним фактором диференціації економічного розвитку регіонів є ринок. Далі Г. Мюрдаль стверджував, що єдиним шляхом до подолання нерівномірності економічного розвитку різних регіонів є ефективне державне регулювання як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях.

Основними постулатами теорії прямого і зворотного зв’язку А. Хіршмана є, по-перше, нерівномірний характер економічного розвитку (як і в Г. Мюрдаля), а, по-друге, твердження про неможливість вирівнювання економічного зростання в рамках різних регіонів країни. Причиною останнього є незбалансованість кількості та якості не лише наявних ресурсів, але й технологій, інновацій (тут простежується певна подібність тверджень з теорією технологічного розриву М. Познера, яка належить до групи теорій інноваційного розвитку промисловості).

На регіональних відмінностях у забезпеченості факторами виробництва (природні ресурси, робоча сила, капітал, технологічні знання) ґрунтується модель Дж. Бортса, основні положення якої наступні:

1)       рівень економічного розвитку визначається кількістю і якістю наявних чинників виробництва;

2)       міжрегіональний рух чинників виробництва забезпечує вирівнювання факторних цін, і як наслідок, збалансування рівня економічного розвитку регіонів.

Значення внеску Бортса у тому, що він став основоположником подальших теорій-каталізаторів соціально-економічного зростання, встановивши об’єкт дослідження на основі відмінностей у забезпеченні факторами виробництва різних регіонів.

Х. Зіберт також представив свою теорію у вигляді виробничої функції, в якій потенційно можливий рівень виробничих потужностей залежить від затрат чинників виробництва, а також враховуються транспортні витрати(основний просторовий аспект теорії) і соціальні чинники. Важливим досягненням Зіберта є і те, що її автор розглядає економічну систему регіону не ізольовано, а враховуючи фактори зовнішнього середовища її функціонування. Важливість напрацювань Зіберта полягає в тому, що він вперше приділив належну увагу просторовому чиннику у контексті макроекономічного моделювання.

Р. Холл та Ч. Джонс у своїй теорії враховували ще й соціально-політичні фактори, а також географічне розташування. Здобуток теорії Холла-Джонса у тому, що вони ввели в моделі регіонального зростання гуманітарні чинники.

Проблема асиметричного регіонального розвитку постала ще в локалізаційних теоріях, проте там автори її бачили  у різному просторовому розташуванні, а в даному випадку корінь проблеми в диференціації забезпеченості різних регіонів чинниками виробництва.

Модель Солоу-Свана базується на таких передумовах:

1)       панування умов досконалої конкуренції;

2)       не враховуються функція сукупного попиту та функція інвестицій;

3)       приріст капіталу у звітному періоді дорівнює величині інвестицій попереднього періоду;

4)       в основі моделі виробнича функція Кобба-Дугласа;

5)       темп приросту чисельності зайнятих є постійною величиною.

У моделі фігурують такі ендогенні змінні, як валовий суспільний продукт, фонд невиробничого споживання, інвестиції, кількість зайнятих, виробничі фонди і екзогенні змінні, серед яких річний темп приросту чисельності зайнятих, частка вибулих протягом року основних виробничих фондів, коефіцієнт прямих витрат (частка проміжного продукту у ВВП) і норма накопичення (частка валових інвестицій у ВВП) [3].

Окрему увагу у теорії приділено НТП. У даній моделі технічний прогрес розглядається як сукупність якісних змін праці та капіталу [7]. А вимірником технічного прогресу виступає такий макропоказник, як залишок Солоу, який дорівнює приросту сукупності продуктивності чинників виробництва і розраховується як різниця між показниками прирості обсягів виробництва у грошовому еквіваленті і приросту затрат на чинники виробництва [10, с. 229].

Автори теорії Солоу і Сван як ключовий і найяскравіший показник економічного зростання називають ВВП на душу населення і наголошують на необхідності вирівнювання ВВП на душу населення всієї країни з ВВП на душу населення її регіонів.

Спільні і відмінні риси теорій-каталізаторів соціально-економічного зростання  наведені в таблиці 1.

 

Таблиця 1.

Спільне та відмінне в теоріях-каталізаторах соціально-економічного зростання

 

Основні положення теорій-каталізаторів соціально-економічного зростання регіонів, насамперед ті, які стосуються розроблення ефективного механізму державного управління економікою, стали основою пізніше розроблених інструментів регіональної економічної політики С. Денісона і Е. Гувера [6].

Таким чином, огляд теорій-каталізаторів соціально-економічного зростання регіонів дав нам змогу зробити висновок, що спільним для даної групи теорій є поставлена проблема нерівномірності соціально-економічного зростання регіонів, а відмінним є те, що автори кожної з теорій вирішення цієї проблеми визначають по-своєму. Застосування даних теорій може стати ефективною теоретичною базою проведення ефективної державної регіональної політики загалом і забезпечення інноваційного розвитку економіки регіонів зокрема.

Висновки. Огляд середовищних теорій розвитку промисловості показав, що кожна з груп теорій еволюціонувала, причому нові теорії, які з’являлися, базувалися на попередніх теоріях, використовуючи їх найбільш життєздатні положення. Більшість теорій модифікуються, ними враховуються зміни часу і вони використовуються в новій якості. Наприклад, в теоріях розміщення промисловості Вебера, центральних місць Крісталлера визначено ключову роль розміщення промисловості через рух матеріальних потоків, робочої сили. Ці теорії трансформувалися з часом, оскільки набуття інформацією нових властивостей дало можливість розглядати її як товар, що дає можливість стверджувати, що сутність теорій актуальна і справджується в наш час.

 

Література

1. Алаев Э.Б. Социально-экономическая география. Понятийно-терминологический словарь / Э.Б. Алаев. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.

2. Афонин И.В. Инновационный менеджмент / И.В. Афонин. – М.: Гардарика, 2005. – 224 с.

3. Вітлінський В.В. Моделювання економіки: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / В.В. Вітлінський, Г.І. Великоіваненко. – К.: КНЕУ, 2004.

4. Географічна енциклопедія України. 2 том, – К: “Українська Радянська Енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 1990. – С. 176-177.

5. Жихор О.Б. Соціально-економічний вимір розвитку науки і науково-технічної діяльності в регіонах України: монографія / О.Б. Жихор. – Львів: Ліга-Прес, 2008. – 248 с.

6. Кузнецова О.В. Экономическое развитие регионов: теоретическое и практическое аспекты государственного регулирования / О.В. Кузнецова. – М.: Эдиториал УРСС, 2002. – 309 с.

7. Модель Солоу [Электронный ресурс] // Материал из Википедии – свободной энциклопедии. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org.

8. Портер М. Конкуренция: Уч. пос. / М. Портер. – М.: Вільямс, 2001. – 495 с.

9. Просторовий розвиток регіону: соціально-економічні можливості, ризики і перспективи: монографія / НАН України. Інститут регіональних досліджень; За ред. д.е.н., проф. Шевчук Л.Т. – Львів, 2011. – 256 с. – (Сер. „Проблеми регіонального розвитку”).

10. Райзберг Б.А. Современный экономический словар / Б.А. Райзберг, Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б.. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 496 с.

11. Стадницький Ю.І. Просторова економіка: навчальний посібник / Ю.І. Стадницький, І.В. Бакушевич, Ю.Ю. Стадницька. – Тернопіль: ТІСІТ, 2011. – 400 с.

12. Шевчук Л.Т. Регіональна економіка: навч. посіб. / Л.Т. Шевчук. – К.: Знання, 2011. – 319 с.

13. Friedmann, J. Territory and Function: The Evolution of Regional Planning / J. Friedmann. – London: Edward Arnold, Ltd., 1979.

Стаття надійшла до редакції 19.05.2012 р.