В. П. Приходько,
професор кафедри міжнародних відносин
Ужгородського національного університету , к.і.н.
МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ ПРОСТОРОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ РЕГІОНУ
THE METHODOLOGICAL APPROACHES TO FORMING SPATIAL ORGANIZATION OF PRODUCTIVE FORCES OF THE REGION
Анотація. Обґрунтовано методологічні підходи до оцінки регіону як територіального соціально-економічного утворення, основою якого є просторова організація продуктивних сил, що характеризується єдністю й цілісністю відтворювального процесу, розвивається на власній економічній базі та за власними економічними законами в нестійкому середовищі.
Annotation. Substantiated methodological approaches to the assessment of the region as territorial socio-economic formation, which is based on the spatial organization of the productive forces, which characterize the unity and integrity of the reproductive process, flying on its own economic base and its own laws ekonomichnimi in an unstable area.
Ключові слова. Відтворювальний процес, політика, регіон, реформа, розвиток.
Keywords. Investment decisions, investment project, the stages of investment, the region.
Вступ.
Стан економічної системи держави на сучасному етапі все ще характеризується ліквідацією наслідків економічної кризи та її відбитків у всіх секторах економіки. Процеси зміни державного устрою призвели до значних дисбалансів в організаційно-економічному механізмі державного розвитку, що спричинило негативні процеси морального й фізичного старіння виробничого потенціалу економіки. На сучасному етапі, що характеризується поступовою економічною стабілізацією й формуванням умов економічного зростання, значної уваги потребує удосконалення й стимулювання механізмів акумуляції матеріально-фінансових ресурсів та спрямування їх на утворення доданої вартості. Ключовим інструментом забезпечення стійкого економічного зростання є побудова дієвого механізму регулювання інвестиційних процесів.
Актуальність запропонованої проблеми зумовила значну увагу до неї серед економістів. Фундаментальною базою досліджень були праці І. Бланка, Дж.Кейнса, Дж. Сороса, М. Туган-Барановського, Е. Хансена, У. Шарпа та багатьох інших, в яких закладені підвалини регулювання інвестиційних процесів.
Мета статті. Обґрунтувати методологічні підходи щодо вибору моделі сталого зростання регіонів і комплексного розвитку регіональної економічної політики.
Результати дослідження.
Початковим уявленням для розробки моделі комплексного розвитку регіональної економічної політики виступає формування мети як бажаного стану регіону, що відображає волю керівника регіонального розвитку суб’єкта й має певний термін існування. Особлива властивість таких систем, як регіон, виявляється насамперед у тому, що вони цілеорієнтовані, причому цілі їхнього розвитку не завжди зумовлені технологічними властивостями виробничо-технічних систем, що є їхніми складовими частинами.
Процес установлення мети визначає цілепокладання. Останнє для регіональної економічної системи настільки важливе при управлінні розвитком промислового регіону, що змістом самого процесу управління цим видом систем можна вважати цілепокладання й контроль за виконанням цільових завдань. Розрізняють два основних уявлення про цілепокладання як про процес:
1) механістичне, при якому метою є досягнення певного рівня за рядом параметрів системи й передбачається, що всі суб’єкти, які здійснюють господарську життєдіяльність, діють тільки раціональним, наперед відомим способом;
2) соціальне, яке враховує безліч цілей, неврегульованість визначення цілей регіональної системи із соціальних позицій. В основі вибору цілей у цьому випадку лежить безліч чинників (звички, думки, відносини, стереотипи тощо), які визначають процес цілепокладання.
Узагальнюючи висновки вітчизняних дослідників, що аналізують процеси й результати розробки концепцій і програм економічного розвитку регіонів, можна виокремити такі аспекти, значимі для розробки моделі комплексного розвитку регіональної економічної політики:
– мотивація застосування інструментів регіонального розвитку;
– виявлення суб’єкта регіонального розвитку з урахуванням необхідності досягнення оптимальних інтересів у рамках суб’єкта регіону;
– трансформація інтересів у конкурентні переваги;
– визначення соціального, екологічного, економічного й інституціонального ефекту від реалізації конкурентних переваг регіону;
– визначення граничних значень цінностей для встановлення параметрів безпечної господарської життєдіяльності людей регіону, критичного рівня конкурентоспроможності промислового регіону;
– формування структури (дерева) цілей на основі системи цінностей і безпеки регіону.
Мотивацією застосування інструментів регіонального розвитку виступають внутрішні й зовнішні умови господарської життєдіяльності промислового регіону. Мотивацію для застосування інструментів регіонального розвитку мають регіональні органи влади, регіональні бізнес-структури, зацікавлені суспільні групи, населення регіону [4].
Основним мотивом регіонального розвитку в більшості регіонів України вважають необхідність підвищення якості життя населення, зростання інвестиційної привабливості, конкурентоспроможності регіону тощо. Для органів влади регіону показовим є, наприклад, стан регіону порівняно з регіонами-конкурентами, динаміка використання валового регіонального продукту.
Доведено, що регіональна економічна політика є по суті спеціалізованою частиною загальної регіональної політики й водночас ядром системи державного регулювання регіонального і територіального економічного й інноваційно-інвестиційного розвитку. Регіональна економічна політика тісно пов’язана з такими блоками загальної системи державного регулювання, як «Стратегія територіального розвитку» і «Регіональні аспекти економічної і соціальної політики». На основі стратегії територіального розвитку формуються й конкретизуються цілі та задачі регіональної економічної політики і необхідні для цього засоби реалізації [5].
Процес формування в Україні нової державності та нової економічної системи супроводжується великими змінами в статусі, змісті, формах організації регіональної економічної політики. Необхідна регіоналізация економічної реформи, основна суть якої полягає у виконанні таких умов:
– урахування специфіки регіонів у здійсненні структурної, інноваційної, інвестиційної, фінансової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших політик;
– перенесення ряду напрямів реформи переважно на регіональний рівень (особливо в соціальній сфері, малому підприємництві, використанні природних ресурсів, охороні природи);
– активізація економічної діяльності на місцях, створення для цього сприятливого підприємницькою клімату;
– розробка спеціальних програм проведення інноваційних реформ у регіонах з особливо відмінними умовами.
Разом з урахуванням специфіки регіонів реалізовувана регіональна економічна політика повинна сприяти інтеграції української економіки, зміцненню її цілісності. Це може бути досягнуте поєднанням конкретних підходів до вирішення проблем в окремих регіонах з єдністю загальних принципів функціонування ринку на всьому економічному просторі, загальних правил економічної взаємодії центру, регіонів, усіх господарюючих суб’єктів.
Певні об’єктивні відмінності стартових умов і відмінності в економічній політиці регіональних властей зумовлюють нерівномірне здійснення економічної реформи в різних регіонах. На початковому етапі виявилися чотири основні моделі економічної політики регіональних властей: 1) збільшення регіональних доходів шляхом форсування експорту з урахуванням значних відмінностей внутрішніх і світових цін; 2) завоювання для свого регіону особливих пільг і преференцій (податкові пільги, субсидії, інвестиції, трансферти з державного бюджету тощо); 3) збереження істотних елементів адміністративно-планової економіки (дотування збиткового виробництва); 4) контроль за цінами, нормований розподіл продукції й обмеження її вивозу тощо.
Визнано, що суттєва властивість надійності складної системи полягає в тому, що її цілісність забезпечується перш за все корисною діяльністю людей, їхніми цілями, інтересами [1, с. 248]. Тому одним з основних завдань щодо усунення протиріч у зазначеній площині в контексті розвитку теорії й методології розміщення продуктивних сил в Україні є розроблення механізмів забезпечення ефективності регіональних економічних систем, підвищення рівня компетенції та політичної ролі регіонів, формування конкурентних переваг за рахунок реалізації функцій стратегічного управління економічним зростанням.
Однак побудова системи дослідження вимагала деталізації змісту елементів, що будучи майже тотожними, окреслюють розміщення продуктивних сил у просторовому аспекті. Типовою господарською системою на рівні макрооб’єктів є крупна територіальна система – регіон. Національна економіка будь-якої, особливо великої, держави, певною мірою «регіоналізована», є конгломератом (або агломерацією) територіальних господарств. Самі регіони теж є «сукупністю розпорядчих центрів» і повністю підходять під наведений вище опис. Тоді самому терміну «регіон» додається економічне значення, а саме – регіон як форма розміщення продуктивних сил території. Регіон у межах наукових досліджень виокремлювався за двома принципами – спеціалізації районів і комбінованої побудови виробництва. При цьому головна ознака економічного району полягає не в прийнятті якоїсь статистичної ознаки за вихідний критерій, а у виокремленні своєрідної, економічно закінченої (але не замкненої) обмеженої території, що включає певну комбінацію природних ресурсів, капіталів і населення (з його побутом і підготовкою для виробничої й загалом господарської діяльності). Передбачалося, що економічні райони повинні бути досить великими й самостійними в господарському відношенні, щоб мати можливість більшу частину своїх потреб покривати за рахунок власних коштів. Остаточним результатом переходу до системи повного соціально-економічного районування було б досягнення органічного поєднання системи централізованого управління через центральні галузеві органи за вертикальною лінією та через спеціальні централізовані районні комплексні органи за горизонтальною лінією.
Дослідження розвитку й розміщення продуктивних сил, методології розселення на перспективу, методи конструктивної географії дозволили наприкінці 60‑х років визначити особливий напрям економічної науки – регіональну економіку. На думку академіка Н. Некрасова, дослідження регіональної економіки формували теорію й методологію системного аналізу економічного розвитку регіону та спрямовувалися на всебічне вивчення регіональних економічних проблем, вирішення яких було необхідне для планування територіальної організації господарства країни. Вітчизняні вчені-регіоналісти цього періоду зробили істотний внесок у теорію територіального поділу праці, виробничої спеціалізації регіонів і їхнього комплексного розвитку; у становлення теорії формування територіально-виробничих комплексів, промислових вузлів і систем розселення населення, дослідження територіальних закономірностей циклів виробництва, моделювання розвитку економіки регіону, розробку схем і прогнозів розвитку й розміщення продуктивних сил та ін.
З погляду категоріального визначення поняття «регіон» вживається в наш час щодо будь-якої території різного формату й розміру (від невеликого району у великому місті до величезних частин усередині континентів). Регіон інколи ототожнюють з частиною території держави чи простору, що має відносно однорідні характеристики, певні межі в інтернаціональній системі. Існують розробки, що визначають регіон не як географічну територію, а як суб’єкт господарювання, економічні відносини, які відбивають спосіб поєднання територіально розподілених продуктивних сил із сукупною робочою силою.
Додаткове обґрунтування методологічних підходів дозволяє визнати територіальні утворення як цілісні соціально-економічні та матеріально-просторові системи зі своєю архітектурою, комунікаціями, системою управління й організації виробництва. При цьому варто враховувати, що регіон – це відкрита економічна система зі своїми особливостями управління й саморегулювання. Однак процеси забезпечення, трансформації, планування та контролю базуються на наявному потенціалі або ресурсній базі (інколи обмеженій), існуючій структурі виробництва, певних потребах і здатності до нарощування щільних зв’язків із зовнішнім середовищем. Відтак, регіон – це динамічно-синергетична система, що постійно розвивається (при цьому змінюються й мета, і вектори розвитку, і масштаби). На регіональну економічну систему впливає безліч факторів зовнішнього і внутрішнього середовища прямого й опосередкованого впливу. Відзначимо, що найважливіша особливість економічних регіонів полягає в їхній цілісності не тільки як комплексів продуктивних сил, але й певним чином організованих підсистем суспільного відтворення.
Зазначимо, що розвиток будь-якого об’єкта – це перехід від одного його якісного стану до іншого. Останній характеризується структурою (механізмом), джерелами, формами й спрямованістю. Розвиток – це не проста й не будь-яка зміна, а зміна, пов’язана з перетвореннями у внутрішній структурі, що становить собою сукупність функціонально поєднаних між собою елементів і залежностей. Виходячи з цього, розвиток регіональної політики можна розглядати як комплексний процес змін його екологічних, економічних, соціальних, духовних, просторових, політичної сфер, що приводить до якісних перетворень і в результаті – до змін умов життя людини. Регіональна економіка з господарських позицій у процесі свого розвитку відображає відносини, які виникають між центром і регіонами, між власне регіонами, а також усередині регіонів щодо виробництва, розподілу, обміну й споживання кінцевого продукту виробничої діяльності.
Слід зазначити, що однією з найважливіших властивостей регіону як складної соціально-економічної системи, на наш погляд, є адаптивність, тобто здатність реагувати на навколишнє середовище таким чином, щоб одержати в результаті сприятливі (у певному сенсі) наслідки для діяльності системи.
Системи подібного типу мають заздалегідь запланований «кінцевий стан» і таку поведінку систем, завдяки якій вони досягають цього стану незважаючи на несприятливі умови навколишнього середовища [2]. Безумовно, регіональним органам управління варто враховувати здатність економіки регіону до адаптації, а здійснювана економічна політика повинна сприяти максимальній реалізації цієї властивості. При цьому треба прийняти до уваги й таку притаманну складним системам властивість, як стабільність (система є стабільною щодо деяких її змінних, якщо ці змінні прагнуть зберегтися в певних межах), оскільки для ефективного функціонування регіональної економіки необхідно, щоб ряд соціально-економічних показників підтримувався в заздалегідь визначених межах. Таким чином, створення й раціональне використання системи моніторингу найважливіших індикаторів розвитку економіки також входить до обов’язків органів управління.
При цьому однією з найважливіших проблем формування й реалізації раціональної економічної політики в цілому є забезпечення погодженості дії різних регуляторів економіки, координування заходів, використаних різними органами влади й управління, формованих ними цілей і завдань [3]. Варто визнати, що сутність полягає не у вигадках з приводу визначення регіональної політики, а у виробленні її пріоритетних напрямків і механізмів їхньої реалізації. Регіональна політика покликана вирішувати широке коло проблем: від політичного й економічного статусів регіонів до напрацювання конкретних заходів із розвитку національно-побутових традицій. Основу вирішення названих питань створює державна регіональна економічна політика, покликана вибрати шляхи й методи входження регіону та його економіки в ринкові відносини, погоджувати територіальні соціально-економічні завдання з тенденціями загальноринкового простору.
Для досягнення запланованого результату необхідно враховувати, що економічна політика регіону значною мірою визначається його специфікою (поряд з наявністю стандартних економічних механізмів). Мається на увазі необхідність класифікації регіонів і визначення на цій основі моделі розвитку території, а також відповідної політики підтримки з боку держави. Так, досить традиційною є класифікація регіонів за джерелами дисбалансу в соціально-економічному розвитку.
Удосконалення регіональної економічної політики, підвищення ефективності державного регулювання соціально-економічного розвитку регіонів сприятиме відродженню й динамічному розвитку економіки нашої країни.
При цьому слід зазначити, що світовий досвід свідчить про зростаючу роль держави в усіх сферах життя сучасного суспільства. У той же час в Україні ще не склався здатний до самоорганізації ринок, неприпустимо ослаблено і вплив держави на всі процеси й господарські системи, що визначають життєдіяльність суспільства [6]. Це стало головною причиною системної кризи економіки та нездатності швидкого подолання кризової ситуації.
На основі узагальнення масиву як державно-системних, так і емпіричних фактичних свідчень стосовно кроків українського керівництва, перебігу існуючих процесів у регіональній економічній політиці держави проектування інноваційної моделі економічного розвитку уявляється доцільним здійснювати синхронно з розробкою законодавчих документів із зазначеної проблематики. Проте слід звернути увагу, що попри непослідовність і несистемність здійснюваних у державі регулювальних дій розроблення державно-політичного механізму проектування моделі комплексного розвитку РЕП стає явищем глибинного сутнісного порядку, спрямованого на забезпечення незворотності вибору промислових і регіональних економічних пріоритетів. Відтак, механізмом такого типу є сукупність процесів, ініційованих і реалізованих владними органами управління в регіоні, комплексна дія яких щодо структури регіональний господарський комплекс репрезентувала б свій кінцевий результат у вигляді теоретичного обґрунтування та практичного забезпечення цілеспрямованості економічної політики в регіоні.
З огляду на зазначене етапним явищем на шляху реалізації регіональної економічної політики стане розроблення дієвих механізмів інституціональних та інноваційних трансформацій через визначення пріоритетних напрямків стратегічного розвитку територіально-галузевих утворень в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки за допомогою розв’язання нормативно-правових, соціально-економічних, екологічних, науково-технічних проблем регіональних економічних систем.
На нашу думку, у сучасних умовах в Україні залежно від обраних пріоритетів можливі декілька варіантів проведення регіональної економічної політики в територіально-галузевих утвореннях.
Перший варіант. Підтримка сировинних виробництв, орієнтованих на внутрішній і зовнішній ринки. Ця лінія промислової політики має великий економічний сенс, тому що допомагає підтримувати конкурентні переваги того низького порядку, які можуть бути пов’язані з відносною дешевизною сировини. Участь державних коштів у розвитку сировинного сектора промисловості повинна бути у формі фінансування галузей та створення інноваційної інфраструктури, що дозволить прискорити освоєння нових виробів. На нашу думку, державна підтримка має бути спрямована на створення оптимальних законодавчих умов як для функціонування сировинних виробництв, так і для здійснення в них приватних інвестицій. Пряма участь держави в інвестуванні також можлива, проте критерієм такого інвестування повинна бути наявність контрагентів на поставку сировинних ресурсів для виробництва продукції з гарантованим збутом кінцевої продукції.
Другий варіант. Виробництво споживчих товарів для внутрішнього або зовнішнього ринків. На наш погляд, адресна інвестиційна підтримка державою такого роду виробництв має бути мінімальною. Це зумовлене граничною обмеженістю державних фінансових ресурсів і виникаючою звідси надзвичайною складністю вибору об’єктів підтримки. Разом з тим не виключена підтримка сектора вітчизняної промисловості за допомогою певного роду протекціоністських заходів. Але проводити політику слід украй стримано, оскільки весь історичний досвід свідчить про уповільнення економічного розвитку й темпів зростання ефективності виробництва при надмірному збільшенні протекціонізму. На нашу думку, виробничо-економічним системам повинна надаватися адресна підтримка не лише на державному, а бажано й на регіональному рівні, з причин, наприклад, пов’язаних із запобіганням високому рівню безробіття.
Третій варіант. Випуск продукції виробничого призначення для внутрішнього або зовнішнього ринків. Ми вважаємо, що підтримка може надаватися лише тим виробництвам, які вбудовані в технологічні ланцюжки з перспективами збуту продукції на внутрішньому й зовнішньому ринках. Умови для розвитку виробництв краще створювати за допомогою заходів універсального характеру, наприклад, підтримки зниженого курсу гривні як засобу стимулювання експорту.
Четвертий варіант. Імпортозамінні виробництва всіх організаційних форм. Весь світовий досвід говорить про те, що політика підтримки імпортозаміщення не сприяє формуванню в країні ефективної структури виробництва легкої промисловості та призводить до зростання відставання від лідерів технічного прогресу. Єдиною сферою, де такого роду підтримка все ж таки можлива, є випуск тієї продукції, яка може бути освоєна в Україні з витратами, суттєво меншими, ніж при її покупці за кордоном. Такого роду проекти державою можуть бути підтримані, але переважно у формі надання певного роду гарантій приватним інвесторам.
Таким чином, виходячи з проведеного аналізу вважаємо, що в сучасних умовах нарощення загроз світової фінансової кризи регіональна економічна політика України повинна будуватися на наступних принципах:
По-перше, повинен всіляко вітатися розвиток експортоорієнтованих виробництв, проте цей сектор повинен бути представлений не тільки гіпертрофованим сировинним і паливно-енергетичним комплексом, але й експортом продукції соціально значущих виробництв (не за толінговими схемами), крім того, виразною нішею для вітчизняних підприємств може стати світовий ринок обладнання для промисловості регіонів.
У більшості відомих випадків успішного прориву українських підприємств на світові ринки була дешевизна продукції, саме цього козиря конкурентоспроможності намагаються зараз позбавити наші підприємства зарубіжні країни. Конкурентні стратегії українських підприємств 3–4 рівнів, засновані на знижених витратах, можуть приносити успіх навіть на світових ринках.
Наприклад, експортні успіхи територіально-галузевих утворень можуть бути пов’язані саме з розумною маркетинговою політикою, яка буде заснована на дешевизні продукції та поліпшенні її товарного вигляду.
По-друге, повинна виявлятися підтримка на регіональному і місцевому рівнях виробничо-економічним системам, які виробляють споживчу продукцію, з метою попередження масового безробіття і забезпечення населення товарами масового попиту.
Визначено, що в цей час регіональне економічне середовище ринкового типу базується на ліберально-інноваційній економічній парадигмі й полягає в таких особливостях: відвертості регіональної економіки та її територіальній взаємодії; законодавчо закріпленому праві приватної власності; рівноправності господарських суб’єктів, включаючи державу, в економічній діяльності; законодавче забезпечення конкурентного середовища, що постійно орієнтує виробників на інтереси споживачів і стимулює безперервне створення інновацій.
Проте головною роллю економічного середовища є створення не просто вагомих конкурентних переваг регіону, а зростання інтелектуального капіталу регіону з подальшим втіленням його в передові інновації та трансформації економіки територіально-галузевих утворень з переходом на якісну інноваційну основу в регіональному економічному розвитку.
Висновки.
Показано, що наявна модель регіональної економічної політики не виправдовує очікувань ані державних, ані регіональних органів влади. Це вимагає системності (комплексності) досягнення поставлених цілей, удосконалення ключових блоків регіональної системи (цільового, нормативно-правового, інституціонального, інструментального тощо). Регіональна економічна політика повинна активніше виконувати роль інтегруючого ядра системи державного регулювання. Обґрунтовано методологічні підходи до оцінки регіону як територіального соціально-економічного утворення, основою якого є просторова організація продуктивних сил, що характеризується єдністю й цілісністю відтворювального процесу, розвивається на власній економічній базі та за власними економічними законами в нестійкому середовищі. Із сутності процесу районування визначено, що не менш важливим є поділ країни на регіони, які підлягають процесам інкорпорування, здійснюють зміну якісних і кількісних параметрів розвитку продуктивних сил з корегуванням внутрінаціонального та глобального поділу праці.
Література
1. Авер’янов В. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог / В. Авер’янов // Право України. – 2003. – № 9. – С. 24–30.
2. Балабаєва З. В. Виклик демократії в умовах глобалізації / З. В. Балабаєва // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 2 (30). – С. 11–16.
3 Герасимчук З. В. Фінансова політика сталого розвитку регіону : монографія / Зоряна Вікторівна Герасимчук, Ірина Михайлівна Вахович, Ірина Миколаївна Каменська. – Луцьк : Надстир’я, 2006. – 218 с.
4. Макогон Ю. В. Нова регіональна економічна політика в Україні: проблеми й перспективи / Ю. В. Макогон // Законодавче забезпечення сучасної економічної політики в умовах конституційної реформи : збірник матеріалів до парламентських слухань / Верховна Рада України ; Комітет з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій. – К., 2005, – С. 77–105.
5. Регіональна політика: методологія, методи, практика / відп. ред. акад. М. Долішній ; НАН України, Інститут регіональних досліджень. – Львів, 2009. – 700 с.
Стаття надійшла до редакції 01.12.2010 р.
ТОВ "ДКС Центр"