УДК 336.71

 

Л. А. Бондаренко,

к. е. н., доцент кафедри банківської справи

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

І. С. Пучкова,

магістрант кафедри банківської справи

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

 

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ БАНКІВСЬКИМ ПОРТФЕЛЕМ ПОЗИК СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Розглянуто методологічні засади управління банківським портфелем позик, наданих суб’єктам господарювання. Визначені основні прийоми управління портфелем позик з урахування ризикованості кредитної діяльності Охарактеризовано інструментарій ризик-менеджменту кредитного портфеля банку.

Ключові слова: кредитний портфель, кредитний ризик, диверсифікація, лімітування, страхування, резервування, хеджування, сек’юритизація.

 

The methodological framework for the management portfolio of bank loans granted to economic entities. The main methods of managing a portfolio of loans, taking into account the riskiness of lending activities. The characteristic tools of risk management of credit portfolio.

Keywords: loan portfolio, credit risk, diversification, limitation, insurance, redundancy, hedging, securitization.

 

 

Вступ. Якісне кредитне забезпечення суб’єктів господарювання є дієвим способом виходу економіки із кризи. Економіка країни й досі перебуває в тому стані, коли її розвиток гальмується відсутністю чітко визначених, пріоритетних програм розвитку підприємництва, у тому числі програм розвитку за допомогою кредиту. Посилення ролі кредитних відносин як засобу стимулювання розвитку виробництва проявляється в різних аспектах. Кредит є обов’язковою умовою розширеного відтворення, важливою складовою діяльності державних, акціонерних та приватних підприємств, надійним інструментом, який опосередковує процес виробництва і реалізації продукції. Кредит сприяє науково-технічному прогресу, є джерелом капітальних вкладень, виступає інструментом стимулювання виробництва. Кредит сприяє зміцненню господарської діяльності підприємств, оскільки він є необхідною умовою кругообігу виробничих фондів і фондів обігу. В умовах розширеного відтворення кредит надає можливість безперервно здійснювати процес обігу і, отже, сприяє виробництву і реалізації продукції. У той же час успішність та ефективність банківських кредитних вкладень у різні сектори господарства багато в чому залежить від можливостей менеджменту банківських установ здійснювати оптимальне управління кредитним портфелем, забезпечуючи належну ефективність банківської діяльності при мінімально можливому рівневі ризику.

Вивченню питань організації кредитної діяльності комерційних банків присвячено значну кількість праць вітчизняних і зарубіжних економістів, що характеризує важливе місце даної проблеми у числі пріоритетів банківської діяльності та обґрунтуванні шляхів її оптимізації. Суттєві надбання у дослідженні цих питань належать таким вітчизняним ученим як З.М.Васильченко, О.В.Васюренко, Н.І.Версаль, В.В.Вітлінський, С.П.Вожжов, А.С.Гальчинський, Д.Д.Гладких, І.С.Гуцал, О.В.Дзюблюк, О.Т.Євтух, Ю.А.Заруба, Б.С.Івасів, О.А.Кириченко, В.В.Корнєєв, В.Д.Лагутін, Б.Л.Луців, І.О.Лютий, В.І.Міщенко, А.М.Мороз, Л.О.Примостка, К.Є.Раєвський, С.К.Реверчук, М.І.Савлук, Р.І.Тиркало, Я.І.Чайковський та інші. Вагомий внесок у дослідження зазначених аспектів належить і таким зарубіжним економістам як Б.Бухвальд, Д.Д.Ван-Хуз, Р.Г. Габбард, Е.Дж.Долан, Б.Едвардс, Є.Ф.Жуков, Г.Г.Коробова, Т.Кох, О.І.Лаврушин, В.Лексіс, Ю.С.Маслєнченков, Р.Л.Міллер, Ф.С.Мішкін, Е.Морсман, Г.С.Панова, М.А.Пессель, Ж.Рівуар, П.Роуз, Дж.Сінкі, А.М.Тавасієв, В.М.Усоскін.

Відзначаючи безсумнівну цінність та значимість проведених наукових досліджень, потрібно вказати, що у більшості праць розглядаються окремі питання організації кредитних взаємин банків із індивідуальними позичальниками, тоді як важливо розглянути ті аспекти позичкових операцій, які стосуються формування концептуальних засад управління портфелем позичок банку, наданих суб’єктам господарювання.

Постановка задачі. Метою дослідження є поглиблення теоретичних та практичних знань з питань управління банківським портфелем кредитів суб’єктам господарювання.

Результати дослідження. З метою успішного кредитування, тобто для забезпечення повернення наданих кредитів та підвищення дохідності кредитних операцій, комерційні банки мають впровадити ефективну та гнучку систему управління кредитним портфелем.

Під управлінням кредитним портфелем банку розуміють процес, спрямований на забезпечення раціонального співвідношення дохідності та надійності портфеля.

Основними параметрами управління кредитним портфелем в цілому та банківським портфелем кредитів суб’єктів господарювання зокрема є дохідність і ризик. За співвідношенням цих показників визначається ефективність кредитної діяльності банку.

Головна мета процесу управління банківським портфелем позик суб’єктів господарювання, як і кредитним портфелем банку в цілому, полягає в забезпеченні максимальної дохідності за допустимого рівня ризику.

Основними завданнями процесу управління портфелем позик, що надані банком суб’єктам господарювання, є [5, с. 131]:

1)       забезпечення максимального рівня дохідності банківських операцій з кредитування суб’єктів господарювання при допустимому рівні ризику;

2)       забезпечення зваженого та оптимального використання кредитних ресурсів;

3)       досягнення оптимального балансу між ростом обсягу банківського портфеля кредитів суб’єктів господарювання та темпами покращення його якості;

4)       виконання всіх вимог та нормативних показників, викладених в інструкціях, розпорядженнях та постановах Національного банку України, у тому числі регламентуючих обсяги кредитних вкладень, максимальні суми кредитів.

Що стосується безпосередньо управління портфелем позик, що надані банком суб’єктам господарювання, то під ним варто розуміти певний процес, який включає ряд послідовних етапів (рис. 1).

 

Рис. 1. Основні етапи процесу управління банківським портфелем кредитів суб’єктів господарювання

 

Лише послідовне і ретельне дотримання вимог кожного з наведених на рис. 2 етапів дозволить банкам поліпшити управління портфелем позик суб’єктів господарювання та уникнути непередбачуваних збитків.

Розглянемо кожен з етапів процесу управління банківським портфелем кредитів суб’єктів господарювання більш детально.

Як видно з рис. 2, перш ніж сформувати кредитний портфель кожен банк повинен розробити власну кредитну політику. Цей документ повинен визначати завдання та пріоритети кредитної діяльності, засоби і методи їх реалізації, а також принципи і порядок організації кредитного процесу. Кредитна політика є основою організації процесу банківського кредитування відповідно до загальної ринкової стратегії діяльності банку й повинна чітко визначати цілі кредитування, правила їх реалізації, передбачати рівень допустимого ризику, відповідне документальне методичне забезпечення, права й обов’язки кредитних працівників [4, 369- 382с.].

Другий етап передбачає формування кредитного портфеля виходячи із основ розробленої банком кредитної політики, що має забезпечувати спрямування кредитних вкладень за тими напрямами господарської діяльності чи відповідного кола клієнтури, які забезпечують реалізацію стратегічних цілей функціонування банку. Такі цілі стосовно діяльності банку щодо формування кредитного портфеля передбачають забезпечення, з одного боку, умов для задоволення потреб клієнтів в отриманні коштів у тимчасове користування відповідно до різних видів кредитних послуг, що пропонуються на ринку, а з другого – отримання прибутку, що є метою функціонування банку [1].

Отже, на даному етапі відповідно до розроблених параметрів кредитної політики встановлюються межі кредитного портфеля, визначаються доля ресурсів банку, яку можна використовувати для надання кредиту; типи кредитів, які можна видавати і яку частину кредитного портфелю вони повинні займати; допустима концентрація кредитів окремим позичальника, галузям тощо, а також допустимі параметри ризику, за яких банк може надавати кредит.

Третій етап передбачає аналіз сформованого банком портфеля позик суб’єктів господарювання як складової загального обсягу кредитного портфеля. На даному етапі відбувається збір та аналітична обробка інформації, що здійснюється шляхом підбору й систематизації усіх внутрішніх даних про кредитні операції комерційного банку, динаміку руху коштів за позичковими рахунками суб’єктів господарювання тощо. На основі зібраної інформації здійснюється перевірка чи узгоджується портфель кредитів, що надані банком суб’єктам господарювання, з документально зафіксованою кредитною політикою. Якщо у ході такого аналізу було виявлено, що сформований банком портфель кредитів суб’єктів господарювання не відповідає основним параметрам кредитної політики, то переходять до наступного етапу.

Четвертий етап передбачає вибір необхідних методів управління банківським портфелем кредитів суб’єктів господарювання, що дасть змогу певним чином узгодити сформований портфель із основними параметрами кредитної політики банку.

Враховуючи те, що на якість кредитного портфеля банку, у тому числі наданих суб’єктам господарювання позик, значний вплив здійснює ризикованість відповідних операцій, то в основному методи управління направлені саме на мінімізацію кредитного ризику(рис.2).

 

Рис. 2. Методи управління портфелем позик, наданих банком суб’єктам господарювання, з урахуванням кредитного ризику

 

Уникнення ризику - просте ухилення від операцій, пов’язаних з ризиком. Але це  для банка означає відмову від прибутку. Диференціація позичальників допомагає банку прийняти обґрунтоване рішення щодо прийняття чи ухилення від ризику.

Диференціація означає, що не всі заявки по наданню кредиту будуть задоволені банком. Але способи відбору клієнтів можуть бути різними. Банк може мати певне коло своїх постійних клієнтів і працювати тільки з ними (така практика характерна для багатьох невеликих і середніх банків України). Банки також можуть спеціалізуватися по наданню послуг підприємствам певної галузі і певного регіону. Оскільки в Україні всі комерційні банки – універсальні, то найбільш правильним способом буде диференціація позичальників на базі оцінки і аналізу їх кредитоспроможності. В результаті диференціації позичальників по рівню кредитоспроможності утворюється коло потенційних клієнтів, з яким банк в принципі згоден співпрацювати.

Диференціація означає відбір за певними критеріями не лише потенційних позичальників, але і кредитних проектів. Якщо життєздатність проекту викликає у банківських аналітиків сумнів, то кредитна заявка не буде задоволена.

Уникнення ризику може відбуватися як на стадії прийняття рішень, так і в процесі кредитування (якщо в ході реалізації кредитної угоди будуть порушуватися її умови або фінансовий стан позичальника суттєво погіршиться). Процес перевірки кредитів, наданих суб’єктам господарювання, що складається з певних етапів (рис. 3).

 

Рис. 3. Основні етапи процесу перевірки кредитів, наданих банком суб’єктам господарювання

 

Основна мета контролю за кредитами полягає в тому, щоб не допустити підвищення кредитного ризику понад встановлений рівень.

При ухвалені рішення про прийняття чи уникнення кредитного ризику важлива роль відводиться джерелам інформації стосовно позичальника. Вартість повної і точної інформації про кредитоспроможність клієнта дорівнює різниці між очікуваною вартістю вкладення капіталу за наявності повної інформації, і очікуваною вартістю, при її відсутності [6]

Зниження рівня ризику – зменшення вірогідності і обсягу втрат. Для зниження ступеня ризику застосовують різні прийоми. Найбільш розповсюдженими являються: диверсифікація; лімітування; самострахування; майнове та немайнове забезпечення.

Диверсифікація є методом зниження ступеня ризику шляхом розподілу капіталу між різними об'єктами вкладення або видами діяльності безпосередньо не пов'язаних між собою і обмеження дії чинника ризику за рахунок запобігання концентрації на одному позичальнику або групі взаємопов'язаних позичальників.

Диверсифікація є найбільш обґрунтованою і відносно менш витратним способом зниження ступеня всіх видів фінансового ризику і, зокрема, - кредитних ризиків. Проте через те, що на підприємництво і інвестиційну діяльність господарюючого суб'єкта здійснюють вплив зовнішні чинники, які не пов'язані з вибором конкретних об'єктів вкладення капіталу, диверсифікація не може звести кредитний ризик до нуля.

Виділяють три види диверсифікації (табл. 1) [5, с.144].

 

Таблиця 1.

Види диверсифікації банківського портфеля кредитів суб’єктів господарювання

 

Формуючи кредитний портфель слід дотримуватися певного рівня концентрації кредитних операцій, оскільки банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. Одночасно надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. При цьому банку не слід контролювати свою діяльність в маловивчених, нових, нетрадиційних сферах [2, с.137].

Диверсифікація являється поняттям протилежним по економічному змісту концентрації. Диверсифікація потребує професійного управління і глибоких знань ринка. Тому надмірна диверсифікація приводить не до зменшення, а до росту кредитного ризику банка. Оскільки навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих спеціалістів, які володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників [4, с. 88].

Слід зазначити, що більшість зарубіжних економістів вважає, що основним засобом здійснення диверсифікації є лімітування. На відміну від зарубіжних економістів, українські вчені вважають лімітування окремим способом управління ризиком.

Лімітування - найбільш поширений і дієвий спосіб зниження ступеня кредитного ризику шляхом встановлення граничних обмежень на суми кредитів. Встановлення лімітів є основним способом управління формуванням портфеля позичок, який використовують  для поліпшення довгострокової життєздатності банків, і який дозволяє:

-   уникнути критичних втрат від необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, що істотно впливають на платоспроможність банку і диверсифікувати кредитний портфель з метою зменшення концентрації і забезпечення стабільного прибутку;

-   знизити ступінь кредитних ризиків і визначити гранично допустимий їх рівень, який керівництво банку готове прийняти відповідно до своєї стратегії.

Порядок встановлення лімітів і їх значення звичайно вказуються у внутрішньобанківських інструкціях.

Формування резервів для відшкодування можливих втрат за кредитною діяльністю (самострахування) є одним із визнаних та ефективних методів банківського управління кредитним ризиком.

Самострахування як спосіб управління кредитним ризиком означає, що банк вважає за краще підстрахуватися сам і тим самим скоротити витрати на страхування, ніж укладати договір страхування із страхувальником. Отже, сутність самострахування кредитного ризику полягає в створенні безпосередньо банком резервного фонду в грошовій формі для відшкодування можливих збитків у процесі кредитної діяльності. Цей резерв забезпечує створення банкам більш стабільних умов фінансової діяльності і дозволяє уникати коливань розміру прибутку в зв’язку із списанням втрат по позичкам.

На теперішній час комерційні банки України зобов’язані формувати резерв для відшкодування можливих втрат за позиками згідно із Положенням про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків [3]. Резерв регулюється щоквартально залежно від обсягів фактичної заборгованості та кваліфікаційної групи, до якої віднесена конкретна позика.

Важливо відмітити, що класифікація позичок по групам ризику для створення резерву по ним почала використовуватися не так давно як у вітчизняній, так і зарубіжній практиці. Досить сказати, що наприклад, в Північній Америці банкіри стали класифікувати позички кредитного портфеля в залежності від ступеня кредитного ризику тільки починаючи з 1992 року. До цього часу вони створювали резерви на покриття кредитних ризиків у відповідності із середнім рівнем ризику по кредитному портфелю, що не відповідало раціональному розміщенню коштів.

Майнове і немайнове забезпечення – найпоширеніший метод управління кредитними ризиками в нашій країні [2, с.45]. Проте він дуже складний, оскільки потребує врахування ризиків, пов’язаних із власне забезпеченням упродовж усього терміну дії кредитної угоди. В більшості випадків забезпечення носить моральний характер, що змушує позичальника повертати тимчасово запозичені грошові кошти. Інакше банк вправі реалізувати отриману заставу і відшкодувати вартість кредитних ресурсів з врахуванням додаткових видатків, пов’язаних з реалізацією застави. Але банки намагаються уникати практики погашення кредитів за рахунок реалізації застави.

Найбільш розповсюдженими формами майнового забезпечення в банківській практиці являються: застава нерухомості; застава товарно-матеріальних цінностей; застава депозитів, відкритих в даному банку; застава цінних паперів; застава прав.

Формою забезпечення повернення кредиту і сплати відсотків за нього може бути страхування відповідальності перед банком за непогашення кредиту і несплати відсотків за користування ним.

Хеджування – передача кредитного ризику, спрямована на його мінімізацію. Його виконують за допомогою похідних цінних паперів (кредитних деривативів).

Кредитні деривативи отримали широке розповсюдження на ринку в 90-ті роки [167]. Ці інструменти надали учасникам ринку нову можливість управління кредитними ризиками. Тепер банки можуть як страхуватися від ризиків, так і обмінюватися кредитними ризиками. На сьогодні відомі такі види кредитних деривативів: дефолтний своп, своп з повною компенсацією, конвертаційний своп.

Крім того, до методів передачі ризику кредитного портфеля банка слід віднести сек’юритизацію. Сек’юритизація являється найбільш значимою інновацією другої половини XX століття на фінансових ринках. Се’кюритизація – це процес створення цінних паперів, які випускаються на основі пула іпотек та інших кредитів, за допомогою якого об’єднані в пул активи стають стандартними цінними паперами, забезпеченими цими активами. Тобто, це означає заміну неринкових позичок і/або грошових потоків, забезпеченими фінансовими посередниками, на цінні папери, які вільно обертаються на ринках капіталів.

В кредитній діяльності банка сек’юритизація надає можливість паралельно з правом власності на кредити і грошові надходження по ним передавати також і  кредитний ризик іншим учасникам ринку – інвесторам, які придбають цінні папери. Тобто процедура сек’юритизації не тільки дозволяє здійснити трансферт кредитного ризику, але і трансферт ризику зміни процентної ставки, а також ризику довгострокового погашення кредиту. Як наслідок, сек’юритизація зменшує загальний рівень ризикованості банка, покращує якість активів, дає можливість при інших рівних умовах підвищити показники адекватності капіталу.

З метою управління кредитами суб’єктів господарювання (для утримання кредитного ризику) у кожному банку створюються окремі структурні підрозділи (рис. 4). Щоб забезпечити об’єктивність, такі підрозділи рекомендується організаційно відокремлювати від кредитних відділів та управлінь.

 

Рис. 4. Організаційна структура кредитної функції банку [4, с. 74-82]

 

Обов’язковою є організація роботи кредитного комітету та комітету кредитного нагляду. До складу цих комітетів входять керівники та провідні фахівці банку, які періодично збираються на засідання і колегіально вирішують поставлені завдання, формують кредитну політику, виносять рішення про надання великих кредитів і списання безнадійних позичок. Комітети не є структурними підрозділами банку.

Загалом організаційна структура кредитної функції в кожному конкретному банку має свої особливості, зумовлені розмірами, можливостями банку, а також потребами клієнтури.

Висновки. Отже, головною метою управління банківським портфелем кредитів суб’єктів господарювання є отримання максимального рівня дохідності за прийнятного рівня ризику. Основними прийомами управління кредитним портфелем банку з урахуванням ризикованості кредитної діяльності є його уникнення, зниження, передача та утримання. Комплексна розробка теоретичних і практичних питань управління портфелем позичок, наданих суб’єктам господарювання, дозволить удосконалити роботу комерційних банків в умовах перебігу ринкових трансформаційних процесів в економіці України, її інтеграції у світове господарство, посилення конкуренції між банками, впровадження новітніх банківських технологій.

 

Список використаної літератури:

1. Дзюблюк О. Проблеми підвищення ефективності кредитних операцій комерційних банків // Фінанси України. — 2006. — № 9. — С. 55.

2. Дмитренко М.Г. Кредитування і контроль/ Дмитренко М.Г., Потлатюк В.С. – Київ.: Кондор, 2009. – 296 с.

3. Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків: Постанова Правління НБУ від 06.07.2000 №279 (зі змінами та доповненнями).

4. Примостка Л.О. Управління банківськими ризиками: Навч. посіб. — К.:КНЕУ, 2007. — 600 с.

5. Сало І.В. Фінансовий менеджмент банку: навчальний посібник/ Сало І.В., Криклій О.А.. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2007. – 314 с.

6. Терещенко О. Нові підходи до оцінки кредитоспроможності позичальників – юридичних осіб // Вісник НБУ . – 2012. - № 1. – С.26-32.

Стаття надійшла до редакції 20.04.2012 р.