УДК: 332:711.424 (477.82)

 

Л. А. Бовш,

к.е.н., заступник завідувача кафедри маркетингу ІМЕФІТ МАУП

 

Історичні передумови становлення житлового господарства в Україні

 

Historical pre-conditions of becoming of housing economy are in Ukraine

 

Анотація. В статті розглянуто історичні аспекти трансформації житла від індивідуального володіння до становлення системи муніципального та державного управління ним. Означено, що ефективне управління житловим фондом передбачає посилення нормативно-правової бази щодо відповідальності власників чи уповноважених ними органів за стан та облаштування будинків.

 

Annotation. In the article the historical aspects of transformation of accommodation are considered from individual possession to becoming of the system of municipal and state management by him. Marked, that an effective management a housing fund envisages strengthening of normatively-legal base in relation to responsibility of proprietors or authorized agents by them organs for the state and arrangement of houses.

 

Ключові слова: житло, управління власністю, житлово-комунальне господарство.

 

Keywords: accommodation, property management, housing and communal services.

 

 

Вступ. Житло в житті кожної людини в будь-яку історичну епоху було важливим елементом життєдіяльності, адже забезпечувало задоволення фізіологічних потреб у захисті від небезпечного оточуючого середовища. З іншого боку, житло було статусним об’єктом: сильніший та більш забезпечений мав краще житло. Прагнення до общинного способу життя сприяло розвитку соціалізації, що, наряду з економічними рушіями суспільного розвитку, стало передумовою формування селищних та міських поселень.

На сьогоднішній день процес формування поселень в Україні відбувається в умовах домінування змістовного фактору. Часто його пов’язують з трансформацією соціально-економічних відносин між господарськими суб’єктами і, перш за все, зі стратифікацією суспільства за економічною ознакою. В будь-якому випадку, на нашу думку, розміщення житлових будинків повинно контролюватися і регулюватися державними та місцевими органами влади, також керованого інспектування потребує оцінка існуючої системи управління житловим фондом. Таке положення обумовлено добре відомими причинами в сфері комунально-житлового господарства, що лежать на поверхні і становлять соціально-економічну проблематику сучасної системи муніципального управління. І хоча цей посилання не визиває сумнівів, тим не менш варто відірватися від економізму в область трансцендентальну по ставленню до нього. Містобудівна теорія показує практичні приклади, коли видатні архітектори володіли талантом бачити це «трансцендентальне», і планували архітектурні ансамблі відповідно до «духу часу». Саме тому пошук містобудівних рішень та організації системи управління ними здійснювався еволюційно, відповідно до потреб суспільства.

Постановка завдання. Проблемами формування житла в концепції сучасного містобудування, а також реформування ЖКГ займались відомі вітчизняні та закордонні учені: Верменич Я., Гнесь І., Плешканівська А., Підгрушний Г., Тімохін В., Ламберт Д., Ружже В., Альшевських А., Безлюдов А., Блохнін А., Буркинський Б., Гелбрейт Дж., Качала Т. та інші. Однак їхня увага привернута в основному до історичних, соціальних чи архітектурних аспектів. Економічні відносини щодо становлення прав власності і розпорядження житлом як єдиної системи, що потребує централізованого та децентралізованого управління, вивчено не достатньо.

Метою статті є дослідження еволюції житла від першоджерел до сьогоднішнього дня, а також існуючої системи управління і розпорядження власності в рамках житлово-комунальної сфери. Щоб знайти адекватні рішення проблем розвитку підприємств житлово-комунального господарства, потрібно дати відповідь на запитання: як виник і сформувався інститут власності на житло, чому і як розвиваються міста, як забезпечити ефективне використання житлового фонду і комфортні умови проживання населення? В світлі означеного актуальності набуває дослідження історичних та соціально-економічних аспектів розвитку житла в концепції муніципального та державного управління за допомогою принципів діалектичної логіки, єдності логічного і теоретичного, ретроспективного та комплексного аналізу.

Результати дослідження. Апеляція до минулого як метод дослідження проблем – природна потреба суспільства. І тому історія як наука про вивчення минулого для набуття досвіду в теперішньому фокусує свою увагу на походженні етносів, зародженні і розвитку держав тощо. Історія виникнення житла і формування поселень привертає значно менше дослідницької уваги. Тому ми так мало знаємо про витоки становлення житлового фонду, що є значною часткою сучасної галузі – житлово-комунального господарства.

Як відомо людство пройшло тривалий шлях від виникнення людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісної організації до розвинутої цивілізації. Як відмічають науковці, історія зародження перших ознак матеріальної культури налічує як мінімум 2 млн. років. Так, купи каміння і кісток, знайдені в Олдувайській ущелині в Танзанії, говорять про те, що ранні люди уже збиралися групами на стоянках, де споруджували перші у світі укриття. Житло, при цьому, будували з доступного на той час матеріалу – кісток і каменів, гілок. Культура схожого будівництва збереглася і сьогодні в деяких районах Африки [1].

В свою чергу, знайдені поселення на теренах сучасної Європи також демонструють схожі тенденції розвитку матеріальної культури: житла представляли собою кам’яні круги, накриті переплетеними гілками та вогнищем у центрі. Таким чином, можна стверджувати, що Homo erectus (людина прямо ходяча) піклувалася про свою безпеку, а масштаби споруди – про формування інституту соціальної групи – первісного стада. Відповідно, в останній льодовиковий період спорудження житла та освоєння вогнища дозволило людині розширити ареол та колонізувати холодні північні райони, а проживання в них сім’ями сприяло культурному розвитку.

В інших місцях природні умови дозволяли використовувати для укриття місцеві печери. Так, європейські неандертальці проживали у печерах групою до 40 осіб. Так, в українській площині використання печер в якості житла характерно для Криму (печера Кіїк-Коба).

Відповідно, така ситуація демонструє статусність житла: людина вигнала з печер тварин і показала свою перевагу як біологічний вид над ними. Як зазначають науковці, найбільш вражаючими є курені, побудовані в долинах українських річок, довжиною 30 футів (9 м), шириною до 23 фути  (7 м) і висотою 10 футів (3 м). При чому, каркаси були вкриті шкурами і закріплені кістками мамонта.

Слід відзначити, що біологічна адаптація людини проходила в умовах її соціалізації, адже розміри споруджених куренів свідчать про прагнення гомінідів жити групами. При цьому, підпорядкування найстарішому в сім’ї говорить про первинну організацію суспільного устрою. Отже, процес еволюції супроводжувався поступовим розвитком біологічних і соціальних функцій як методу природного відбору через пристосування до природних катаклізмів згуртованими ланками та створення нових штучних місць існування.

В свою чергу, виникнення нового біологічного типу – Homo sapiens (людини розумної), що перебуває на найвищому щаблі еволюційного розвитку, призвело до ускладнення устрою житла та соціальних умов існування. Так, людина доби неоліту будувала житло шляхом переробки природних матеріалів, доступних в певній місцевості: поселення зарубинецької культури (ІІІ-IV ст. до н.е.) були переважно з дерева та глини, кострищами з каменю [2, с. 38]. Такі свідчення матеріальної культури характеризують зародження ремесел, що стало передумовою формування поселень, зокрема міст з централізованою системою управління.

Розвиток стародавніх міст на теренах українських земель опирався на досягнення трипільської, зарубинецької та черняхівської культур. Перші міста приписують Трипільській цивілізації (IV – ІІІ тисячоліття до н.е.). Вони мали геометричну архітектуру: будівлі розміщувались по колу відносно ядра міста. Так, у поселенні біля с. Майданецьке археологи виявили 1575 жител з глини, розташованих 4-ма колами на великій площі у вигляді вулиць та кварталів [3]. При чому, про ступінь розвитку побутової культури свідчить наявність в глиняному будинку печі, столика-жертовника, деревяних стільців та крісел.

З іншого боку, про більш досконалий розвиток спільного ведення господарства свідчать знахідки черняхівської культури (існувала до IV – V ст. н. е.). Так, представники лісостепових районів Середнього Придніпров’я займалися землеробством і скотарством. Так, хатини будувались з дерева і глини, розміщувались рядами. Поруч з житлами були розташовані будівлі та ями для зберігання зерна [3]. Таким чином, можна сказати про існування централізована система збору та зберігання збіжжя і відповідного його використання общиною.

Природно, що зазначені вище матеріальні культури справили значний вплив на становлення Київської Русі як цілісної держави. Люди поступово об’єднувались у різних місцевостях в східнослов’янські союзи племен – дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян [4, с. 29].

Слід зазначити, що у VІІІ – ІХ ст. відбулося подальше нівелювання особливостей життя племен від Середнього Подніпров’я до Закарпаття. За певними відмінностями населення споруджувало заглиблені в землю житла стовпової та зрубної конструкції з кам’яними печами. При чому розвиток суспільного ладу здійснювався у різних напрямках, залежно від етносного підпорядкування. Так, наприклад, Лівобережжя підпало під вплив Хазарського каганату і населення було змушене прийняти культуру племен сармато-аланських і тюрсько-болгарських, що в подальшому наклало відбиток на соціальну стратифікацію та матеріальну культуру населення. Проте спеціалізація кожного району стимулювала до здійснення рівноцінного товарного обміну. Тому поширення набула торгівля. Відповідно, міста перетворювались на оборонні, адміністративні та торговельно-ремісничі осередки племінних об’єднань: полянського – Київ, сіверського – Чернігів, древлянського – Іскоростень.

Варто зазначити, що будова і управління тогочасним містом формували певний зв’язок між його жителями. Там де розселення було незначним, формувалися сільські громади. В свою чергу, для великих поселень характерні групи громад. В будь-якому випадку, як відмічає Грушевський М., це був «…зв’язок чисто територіальний, незалежний від того, чи сі учасники уважали себе членами одного роду чи ні [5, с. 8]. Разом з тим, спільними інтересами громад виступали спільна оборона під час війни, збір потрібних засобів на спільні цілі, забезпечення публічного спокою, покарання злочинців.

Знаменною подією того часу було прийняття Ярославом Мудрим юридичного кодексу, що склався на підставі звичаєвого права – «Руської правди», де, зокрема, регламентувалося право власності і успадковування землі [6, с. 47].

Слід зазначити, що зростання сільськогосподарського виробництва та ремісництва стимулювало розвиток інституту власності: на землю, на результати праці тощо. Так, уже в ранньому середньовічній Русі створилась система державної експлуатації (ІХ-Х ст.). При цьому, індивідуальна (вотчинна) земельна власність формувалась на основі волостей, якими керували представники київської княжої династії Рюриковичів [5, с. 8]. Таким чином, на території Київської Русі формувався панівний клас з представників князя у волостях та постійних дружин, що супроводжували збір податків (рис. 1).

 

 

Рисунок 1.  Територіально-адміністративна система управління Київської Русі у ХІV ст.

 

Як видно з рис. 1, за соціальним станом населення поділялось на такі групи: аристократія, управляючі, церковники та простий люд. Так, до аристократів відносились князі, бояри, купці. Воєводи керували містами, старости – селищами, а підстарости займалися судовими справами. Вони жили в укріпленій центральній частині міста в кам’яних палацах, великих дерев’яних будинках. Тут же розміщувались кам’яні собори та церкви. Купці поступово об’єднувались в сотні і разом із старостами ремісничих об’єднань і багатими майстрами перетворювались на феодалів.

В свою чергу ремісники поділялись на групи: сільські ремісники-общинники, що мали власну землю і господарство за містом, ремісники-холопи (без майнові, раби) в князівському, боярському чи монастирському дворі та вільні міські ремісники [3]. Житла та майстерні останніх були невеликими наземними і напівземлянковими будівлями на півдні та рубленими з дерева – на півночі. Для охорони своїх майнових інтересів міські ремісники об’єднувались в організації.

Відповідно до означеного бачимо, що суспільна організація наших предків змінилася: з’явився соціальний поділ, що визначав статусну роль кожного індивіда. На базі колишньої власності утворилась сільська чи міська община із суворою регламентацією господарських і побутових стосунків. Якщо раніше селянин міг вільно займати і оброблювати незайняті ніким землі, прочищаючи просіки чи вирубаючи ліси. То в даний момент, феодали отримували право приватної власності на землю, ліси, водоймища і, відповідно, видавали дозволи на будівництво житла і господарських споруд, використання природних багатств за відповідну плату. Таким чином, управління господарським майном поступово перейшло під вотчину феодала, який опікувався тільки своїми статками.

Слід відмітити, що демократичною формою прояву інтересі народу слугувало віче – народне зібрання. Як відмічає Грушевський М., «…віче займало ся справами не самого тільки міста, де збиралося, не самого тільки „города”, але й пригородів, цілої землі» [7, с. 2]. При чому, віче вирішувало як питання політичного устрою чи управи, так і господарчі проблеми загального характеру. Громада не мала своїх спеціальних функцій і її участь в політиці й управі не мала постійного організованого характеру; вона була лише органом надзвичайним, корективом звичайної князївсько-дружинної управи [7, с. 2]. Розглянувши проблему певної галузі і зробивши в ній поправку, якої на її погляд конче вимагали обставини, громада повертала управу в руки її звичайних хазяїв, чи хазяїна — князя.

Пізніше в системі управління містами та селищами набувають вагомої ролі інші інституції. Так, крім князя й віче набуває значення боярська рада та княжий двір, бо й на Русі, як і в інших примітивних державних організаціях, в організації двора, в функціях двірських урядників тісно пов’язалися функції державні з приватним характером княжих господарських агентів.

Варто відмітити, що в середні віки почалася масова міграція сільських поселенців у міста, де вони знаходили захист, роботу і краще життя, а також широке поле для активності. Це було спровоковане загальним зубожінням краю — зменшення дрібних селянських господарств, тобто дрібної власності. Там де багаті боярські господарства тільки переживали дрібні негаразди, дрібні господарства часто зовсім потерпали, або переходили в боярські руки, а їх господарі — в категорію холопів і закупів. Зруйноване село боярин міг відновити, а на місце взятого в неволю холопа купити нового, але господарство селянина (смерда) пустіло зовсім [8, с. 2]. Таким чином селянин часто був нездатен відновити зруйноване господарство власними силами, отже приходилося або продати його за безцінь, або брати в борг, потрапляючи у неволю. Відповідно, господарство разом з його власником опинялося в руках кредитора, і Це був один з найпростіших способів, якими йшли боярські маєтності до розширення і зростання.

Відповідно до означеного, можна зробити висновок, що вся система житлових будинків та господарчих споруд знаходилась у розпорядженні спочатку волостей, далі - дворів князівських представників, а потім – маєтностей місцевих магнатів.

Для ремісників-переселенців, що полишали свої земельні наділи і прагнули в місто, так як і для міських, головним атрибутом міського способу життя ставала вулиця, де зосереджувались їхні професійні, громадські і побутові інтереси. При цьому, магдебурзьке право, одержане деякими українськими містами ще в XV в., розривало органічний зв’язок між містом і селом. При чому, перестало бути осередком життя: магдебурзьке право, надаючи міській громаді автономію, в той же час вилучало з її адміністративного устрою землі, знімало з неї земські обов’язки, замінюючи їх на осібний грошовий: податок, неперехідною межею обмежувало територію міста від околиць. При цьому, кожна маєтність ставала осібною державою в державі і територія землі також розривалася на дрібні державки. Підпорядкування українських земель Литовському князівству та Польському королівству призвів до розпаду цілісної самоуправної землі та відособлення окремих земель від загалу [9]. .

Наряду з розвитком побутової матеріальної культури, у Європі починає розвиватися світська традиція «платної гостинності» пов’язана із зростанням міст. Отримання великими українськими містами магдебурзького права сприяло розвитку промисловості і торгівлі, активізації подорожей з комерційною чи паломницькою метою. Так, масові поїздки купців, підмайстрів, духівництва, пілігримів і прочан дають новий напрямок у формах надання притулку монастирями, церковними організаціями, князівськими дворами тощо. При цьому, основним юридичним актом для розвитку готельної справи був едикт Карла Великого (768-814 р.), імператора Великої Римської імперії, що накладав на монастирі і церкви обов'язок утримання «госпіціїв», що надають мандрівникам нічліг, харчування, лікувальну допомогу і ванну. Розцінок на кімнати не було, однак завжди очікувалися пожертви. Уже в той час церква управляла першим «готельним ланцюгом».

Слід зазначити, що по мірі зміцнення феодальної влади з'являється необхідність забезпечення тимчасового перебування впливових державних осіб. Біля шляхів будуються постоялі двори, призначені для державних службовців. Для притулку прибуваючих у місто будувалися вітальні двори, деякі з них збереглися дотепер. При цьому, управління створенням та організацією їхньої діяльності управляють монастирі та місцева управа.

Таким чином, економічний розвиток України ХV-XVII ст. позначився зростанням залежності соціальних низин, зокрема селян, від феодалів. Так, проведена у 1557 р. аграрна реформа «Устав на волоки» остаточно ліквідував залишки прав власності вільних селян на землю. Це призвело до кріпосної залежності багатьох від місцевих магнатів, що стало основною причиною зародження визвольного руху і становлення Запорізької Січі – інноваційної на той час демократичної форми устрою. Запорізькі поселення були укріпленими територіями, всередині яких стояли курені, де жили козаки, була канцелярія, церква, склади, арсенали, крамниці тощо. В козацькій державі керівні посади були виборними, а власність – спільною. Лише здобутки, отримані в походах, були власністю самих козаків. Поступово, побут почав обростати осілістю: одружені козаки заводили господарство, яке збагачувалося поступово за рахунок свого власного розвитку, а також надходженнями –трофеями від бойових походів. Тому, багаті козаки почали прагнути до влади та впливу. Майно, як і титули, почали успадковувати. Бідні козаки потрапляли у залежність від заможних. Проте вольності козаків наштовхнулися на захватницьку політику Москви, що зробила Україну провінцією, і захопила владу над її містами і селами. Таким чином, тогочасне життя українського міста перебувало у жахливому стані: економічний розвиток протягом XVII-XVIII ст. хронічно занепадав і зникав загалом. З ліквідацією в Україні гетьманського правління фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії. У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. — на всю Україну.

Отже, протягом XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характеру, але Україна втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах.

Новим етапом розвитку української побутової культури стала реформа 1861 р., що відміняла кріпосне право та давала можливість до сплеску культурного життя. В той же час, землеробство України все більше втягувалося в товарний обіг, поступово перетворюючись у капіталістичний устрій. Земля, при цьому, перейшла до рук купців, духівництва, міщан та селян [3]. Промисловий розвиток того часу, розширення залізниць тощо сприяли зростанню потоків робітників до міських заводів та фабрик, власники яких здавали житло під найм за відповідну плату. Розвинутими були і тогочасні постоялі двори та готелі.

Після революції 1917 року почалася масова соціалізація житла під наглядом Рад народних комісарів. Протягом 1921-1922 pp. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність багатьох непередбачених договором законодавчих органів державного управління: земель них і продовольчих, внутрішньої торгівлі, охорони здоров'я, освіти, комунального господарства, що означало посилення інтеграційних процесів і суттєве обмеження суверенітету України. Отже, централізована система управління житлом міста підпадала під юрисдикцію державних органів на місцях.

Таким чином, входження житла в систему житлово-комунального господарства, якою керують державні органи, стало вихідним етапом початку її розвитку. Так, житлово-комунальне господарство і сьогодні — це багатогалузевий комплекс, починаючи з житла, теплопостачання, водопостачання, водовідведення, благоустрою, доріг і мостів і закінчуючи ритуальними послугами.

На кінець 20-30-х рр.. проведені реформи по  колективізації, житло набуло форми власності держави. Відповідно дозвіл на проживання та розпорядження будинком чи квартирою отримували від місцевих органів управління, підпорядкованих Раднаркомам, а потім селищним і міським радам. І лише з кінця 70-хх років житло стало власністю населення, яке могло його продавати і передавати у спадок, не прив’язуючись до місця роботи.

Фахівці відмічають, що ЖКГ – одна з галузей, які не торкнулися ринкові перетворення. Вона працює за найгіршими зразками радянських часів. Несприятливі економічні та інституційні умови функціонування галузі житлово-комунального господарства (ЖКГ) України, адміністративне втручання у ціноутворення та відсутність сильної політичної волі проводити структурні реформи у секторі суттєво зменшують його ефективність.

До сьогодні, незважаючи на достатній період ринкової трансформації, не впроваджено чіткої реформи на ринку житлово-комунальних послуг. У радянські часи галузь майже повністю дотувалась за рахунок держави, а це приблизно 10% від валового продукту. На той час комунальні платежі становили не більше ніж 5% від реальних витрат на виробництво житлово-комунальних послуг. За даними Держкомстату, у1990 р. вартість послуг на житлово-комунальні послуги становила 2% від доходу сім’ї, у 2011 р. вартість таких самих послуг вже перевищувала 40–50% [10].

Що стосується характеристики житлових будинків за роками забудови, дані можна представити в таблиці 1:

 

Таблиця 1. Характеристика житлового фонду України станом на 01.01.2012 р. [11].

 

Як видно з таблиці 1, будівлі застаріли, крім того недостатньо оснащені. Крім того, понад третину житлових будинків потребують капітального ремонту. Більше третини котлів, що забезпечують теплом багатоквартирні будинки, є застарілими і енергоємними. Газ, що сьогодні дістається Україні нелегкою ціною і ставить у залежність Україну від Росії, вилітає в повітря через погану газотранспортну інфраструктуру. Комунальна інфраструктура зношена більш ніж на 60 %. П’ята частина теплових мереж перебуває в аварійному стані. Не дивно, що за останні 10 років кількість аварій зросла майже у 5 разів [12].

Таким чином, застаріла система управління та, поряд з цим, значна зношеність житлового фонду потребують детального підходу до реформування галузі в майбутньому.

Слід зазначити, що структура ЖКГ настільки складна, що її можна розглядати як централізовану систему, так як воно об’єднує різні сфери щодо соціального обслуговування населення. діяльність відповідних підприємств організовується як на локальному (в межах міста), так і регіональному ринках. Схему регіонального підпорядкування наведено на рис. 2.

 

Рисунок 2. Регіональне підпорядкування підприємств ЖКГ

 

Як видно з рис. 2, система, що сформована і діє на даний момент, досить розгалужена і, з точки зору виконуваних функцій, раціональна. Проте, викликає сумнів доцільність розмірів (за кількістю працюючих) окремих підрозділів, зокрема планового відділу. Це є однією з основних причин зростання витрат, що впливає на стримування ефективного розвитку інфраструктури послуг ЖКГ.

Висновки. Здійснення історичного аналізу розвитку житла дає можливість дослідити першопричини проблем ЖКГ. Відповідно, виявлено, що проблеми розвитку ЖКГ коріняться в особливостях історичного розвитку інституту приватної власності і розпорядження житлом. Охоплення цих функцій державою в радянські часи призвичаїли жильців до дещо халатного та байдужого ставлення до загального стану та вигляду будинку, зокрема багатоквартирного. Крім того, низький рівень платоспроможності населення не спонукає їх до здійснення загально будинкових витрат. Тому в процесі реформування галузі необхідно врахувати отриманий історичний досвід , що вплинув на менталітет українців та їх ставлення до загального майна. Перспективами подальших досліджень цієї проблеми повинно стати вивчення агломерацій та інфраструктури ЖКГ, адже управління розвитком міст повинне проходити в адекватній часу містобудівній концепції

 

Список використаних джерел:

1. Ламберт Д. Доисторический человек. Кембриджский путеводитель. [Електронний ресурс] – Режим доступу:htt: Ebooktime.net/book8.html

2. Борисенко В. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. - Київ: Либідь, 1998. - 616 с.

3. Пасічник М.С. Історія України: навч. пос. [Електронний ресурс]  – Режим доступу:pidruchniki.ws/istoriya/istoriya_ukrayini_-_pasichnik_ms

4. Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації (Навчальний посібник). – К.: Бібліотека українця, 1997. – 256 с.

5. Залізняк Л., Отрощенко В., Бунятян К., Зубар В., Терпиловський Р., Моця О. Археологія України. (Курс лекцій).– К.:Либідь,2005 – 504 с.

6. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. [Електронний ресурс]  – Режим доступу:pidruchniki.ws/istoriya/istoriya_ukrayini_-_pasichnik_ms

7. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том ІІI. [Електронний ресурс]  – Режим доступу:pidruchniki.ws/istoriya/istoriya_ukrayini_-_pasichnik_ms

8. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. [Електронний ресурс]  – Режим доступу:pidruchniki.ws/istoriya/istoriya_ukrayini_-_pasichnik_ms

9. Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. Киев., Наукова думка. 1986 - 160 с.

10. Структура сукупних ресурсів домогосподарств за 2005–2011 рр. [Електронний ресурс] / Держ. ком. статистики України. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2009/gdn/vrd/3Q_2009/dod_6.htm.

11. Федотова Ю.В. Трансформація відносин власності у житлово-комунальній сфері /Ю.В. Федотова // Коммунальное хозяйство городов. – 2007. – № 77.

12. Стан ЖКГ / Міністерство з питань ЖКГ України– Режим доступу: http://www.gkh.com.ua/gkh/full-news-gkh/view18987

Стаття надійшла до редакції 03.02.2012 р.