УДК 35 : 364.13
С. В. Кудлаєнко,
к. е. н., здобувач наук. ступ. д. е. н.,
Хмельницький національний університет
ОСНОВНІ КОНЦЕПТИ ДЕРЖАВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ
S. V. Kudlaienko,
Ph.D. in Economics, аpplicant, Khmelnitskyi National University
THE STATE SOCIAL POLICY KEY CONCEPTS IN TRANSFORMATIONAL ECONOMY
С. В. Кудлаенко
ОСНОВНЫЕ КОНЦЕПТЫ ГОСУДАРСТВЕННОЙ СОЦИАЛЬНОЙ ПОЛИТИКИ В УСЛОВИЯХ ТРАНСФОРМАЦИОННОЙ ЭКОНОМИКИ
Стаття присвячена дослідженню основних концептів соціальної політики держави в умовах трансформаційної економіки. Зокрема, досліджено сучасні вітчизняні та зарубіжні наукові підходи до визначення концептуальних засад державної соціальної політики. Обґрунтована необхідність базування новітньої соціальної політики на концепції всебічного розвитку особистості для того, аби вона стимулювала індивідів розвиватися, вдосконалюватися, розширювати межі своєї активності.
The article investigates the basic social policy concepts in terms of transformational economy. In particular, analyzed modern domestic and foreign scientific approaches to the state social policy conceptual foundations. Substantiated the need to base a modern social policy on the concept of a comprehensive personality development for stimulating individuals to evolve, to improve, to expand the boundaries of their activity.
Статья посвящена исследованию основных концептов социальной политики государства в условиях трансформационной экономики. В частности, исследованы современные отечественные и зарубежные научные подходы к определению концептуальных основ государственной социальной политики. Обоснована необходимость основания новейшей социальной политики на концепции всестороннего развития личности для того, чтобы она стимулировала индивидов развиваться, совершенствоваться, расширять границы своей активности.
Ключові слова: соціальна політика, концептуальні засади, концепція трансформаційні процеси.
Keywords: social policy, conceptual foundations, concept, transformational processes.
Ключевые слова: социальная политика, концептуальные основы, концепция, трансформационные процессы.
Постановка проблеми. Концептуальний підхід до формування і реалізації соціальної політики – це, фактично, основа, базис, на якому розбудовується її методологія та інструментарій. Саме тому перегляд існуючих концептуальних засад повинен здійснюватись на регулярній основі з тим, щоб забезпечити їх відповідність реальним потребам і запитам суспільства.
Аналіз останніх досліджень і публікацій.На протязі кількох останніх десятиліть концептуальні засади соціальної політики держави досліджувалися значною кількістю науковців, серед яких варто виокремити А. Ковальова, О. Побережну, Дж. Ролза, Л. Стожок, О. Холостову, Л. Ярову тощо. Разом з тим, на сьогодні так і не сформований новий концептуальний базис соціальної політики, хоча всі погоджуються з його необхідністю.
Постановка завдання.Метою даного дослідження є характеристика концептуальних засад державної соціальної політики у поглядах сучасних науковців та визначення основних концептів соціальної політики в умовах трансформаційної економіки.
Виклад основного матеріалу дослідження.Вихідними положеннями сучасної соціальної політики багато авторів пропонує вважати соціальну справедливість та соціальну рівність. Однак вказані поняття є, швидше, оціночними, а, отже, в силу цього, позбавлені об’єктивності.
Соціальна справедливість відіграє ключову роль у соціально-економічному розвитку, оскільки вона забезпечує рівність стартових можливостей людини і умови для їх реалізації [1]. Проте на сьогодні не існує і в принципі не може існувати єдиного розуміння соціальної справедливості в силу високого рівня суб’єктивного сприйняття вказаної категорії.
Так, окремі науковці стверджують, що реалізація принципу соціальної справедливості в суспільстві означає, що в ньому здійснюється справедливий розподіл: діяльності, доходів, праці, соціальних благ, винагород, визнань, рівня та якості життя, інформації та культурних цінностей [2, с. 257]. При цьому, немає ніякого чіткого трактування справедливого розподілу, а, отже, залишається можливість для диференційованих підходів в рамках такого розуміння соціальної справедливості.
Заслуговує на увагу твердження А. М. Ковальова, згідно до якого «справедливим буде те, що сприяє розвитку та забезпечує оптимальну самореалізацію індивідів, їх життєво здорових начал та потенціалу, що відповідають розвитку цілісності. Несправедливим є те, що веде до їх порушення, ущемлення та, тим паче, ліквідації» [3].
Досить часто принцип соціальної справедливості в рамках соціальної політики зводиться дослідниками до справедливого розподілу податкового тягаря. Так, з позицій захисту доходів громадян та їх певного соціального вирівнювання принцип соціальної справедливості оподаткування був обґрунтований ще А. Смітом, який підкреслював необхідність посильної участі громадян у підтримці держави, тобто відповідно до їхніх доходів, які ними отримуються під державним захистом. Тобто, А. Сміт вбачав соціальну справедливість, перш за все, у пропорційному оподаткуванні.
Сучасні дослідники вбачають реалізацію принципу соціальної справедливості саме у прогресивному оподаткуванні, обґрунтовуючи це тим, що «всі відомі типи соціальних держав засновані на потужному і ефективному державному управлінні, важливим елементом якого виступає прогресивне оподаткування» [4, с. 40].
Варто відзначити, що розуміння соціальної справедливості є досить диференційованим не лише у теоретичних розробках дослідників, але і на практиці. Зокрема, у рамках різних підходів до формування державної соціальної політики. Так, у практиці застосування ліберальної моделі соціальної політики під соціальною справедливістю розуміється надання індивідам максимальної свободи дій за умови рівних можливостей. В даному випадку основний акцент покладається на забезпечення верховенства права як гарантії дотримання прав і свобод індивідів, а роль держави у соціальній політиці зводиться до реалізації тих функцій соціального захисту, які не можуть реалізовуватися індивідами чи їх родинами.
Противники ліберальної моделі соціальної політики зазначають, що «соціальна справедливість в контексті ліберальної держави розуміється як розподільна справедливість, яка передбачає винагороду за індивідуальний успіх, що стимулює до ще більшого докладання зусиль. Проте такий тип соціальної справедливості ставить в незручне становище тих, хто нездатний до активної діяльності у зв’язку з природними вадами або іншими об’єктивними причинами» [5, с.24].
Соціальна або ж соціально-демократична модель соціальної політики схильна абсолютизувати принцип соціальної рівності, у зв’язку з чим має основними постулатами вирівнювання рівня доходів та гарантування кожному права на соціальну підтримку. Однак при цьому встановлюється високий рівень податків та забезпечується значна державна регульованість.
Вказане розуміння соціальної справедливості також має критиків, які, зокрема, відзначають, що «в умовах, коли метою соціальної політики є забезпечення рівності можливостей та надання всім рівних шансів для самореалізації, загрозою є виникнення різкого майнового розшарування населення та загострення соціальних суперечностей» [5].
В цілому ж, відмінності в підходах до трактування категорії соціальна справедливість стосуються визначення її міри, яку може бути забезпечено в суспільстві для зменшення соціальної нерівності в освіті, доступу до власності та влади, місця людини в соціальній структурі суспільства тощо та економічної нерівності щодо власності, доходу, матеріальних умов життя, не знижуючи мотивації до праці, не породжуючи гострих політичних конфліктів [6].
Кращою для суспільства концепцією соціальної справедливості виступає така, яка спрямована на забезпечення консенсусу між різними прошарками населення, не викликає суттєвих заперечень з боку кожного з них, а також не сприяє широкому розповсюдженню серед населення почуттів заздрості. Цим вимогам, на нашу думку, більшою мірою відповідає концепція справедливості Дж. Ролза, який формулює два принципи соціальної справедливості. Перший із них стверджує, що кожна людина повинна мати рівні права на максимально широку систему основних свобод (принцип рівних можливостей), другий – соціальні та економічні нерівності мають бути врегульовані таким чином, щоб це надавало переваги всім, особливо найменш захищеним (принцип диференціації). Доступність до посад у суспільстві повинна бути відкритою для всіх. Суспільний добробут, згідно з Дж. Ролзом, покращується лише у тому випадку, коли підвищується добробут найменш забезпечених прошарків [7, с. 48–50].
Отже, соціальна справедливість – це основоположний принцип життя будь-якого суспільства, який має різні прояви, починаючи з принципів устрою соціальних систем, взаємовідносин між державою і різними соціальними суб’єктами і закінчуючи правилом поведінки людини відносно держави та інших людей. Дане поняття концентрує у собі різноманітність людських дій і відносин (моральних, правових, політичних, економічних, соціальних), встановлює відповідність між бажаним і реальним, між рівністю і нерівністю, правами та обов’язками, соціальною активністю і суспільним визнанням, а, отже, вважаємо, що ґрунтувати соціальну політику на такій суб’єктивній категорії не є доцільним.
Категорії соціальної справедливості і соціальної рівності є складними і багатогранними і породжують появу неоднозначних трактувань у середовищі зацікавлених сторін. Так, владні структури можуть трактувати соціальну справедливість, виходячи зі своїх інтересів, а населення – виходячи зі своїх потреб і бажань. Окрім того, навіть у владному середовищі можуть існувати неоднозначні розуміння категорії «соціальна справедливість». Наприклад, у представників різних політичних партій чи рухів.
До переліку базових концептуальних засад соціальної політики держави окремі науковці [8] відносять соціальну солідарність. Однак, знову ж таки, можуть проявлятися різні підходи до застосування соціальної солідарності. Повна солідарність передбачає відсутність взаємозв’язку між внеском і виплатою, коли право на отримання визначається моментом настання ризикового випадку. Фінансове навантаження в даній ситуації лягає на всіх платників податків та зборів, і право на отримання соціального захисту мають всі громадяни. При обмеженій солідарності право на отримання виплат залежить від внеску людини. Як правило така система фінансується за рахунок відрахувань працівників і роботодавців, а право на отримання виплат, в залежності від внеску, мають лише ті громадяни, які проводили відрахування, або за яких це здійснювали роботодавці [8].
Отже, принцип соціальної солідарності також не може виступати базисом соціальної політики, оскільки його реалізація повністю залежатиме від бажань і уявлень владних структур.
В наукових напрацюваннях [9] зустрічаються твердження, що сучасній Україні потрібна соціальна політика, що поєднує індивідуальні і групові цінності та цілі з колективними, із загальним благом народу. Як стверджується, саме така «політика забезпечить поєднання ліберального принципу приватної ініціативи та підприємливості з комунітарними цінностями суспільної солідарності, взаємної соціальної відповідальності громадян, бізнесу, громадських інститутів і держави, оскільки лише вона може бути насправді публічною, відображати загальнонаціональні інтереси, що акумулюються владою за умов максимальної гласності, з широкою опорою на громадянське суспільство [9]. Основними засадами вказаної моделі соціальної політики Ярова вважає збільшення доходів населення та розвиток соціальних програм. В цьому контексті дослідниця одним з найважливіших завдань соціальної політики визначає не боротьбу з бідністю як такою (яка існує в будь-якому суспільстві), а запобігання небезпечним тенденціям розширення соціальної виключності (ексклюзії) уразливих груп з нормальної життєдіяльності суспільства, оскільки соціальна ексклюзія з неминучістю породжує бідність.
З нашої точки зору, такий підхід є дещо обмеженим, хоча й не позбавленим певного сенсу. Проте на сьогодні трансформаційні зрушення в економіці, розширення інтеграційної співпраці з європейськими сусідами, а також цілий ряд викликів зовнішньо-політичного характеру, що постають перед нашою країною, вимагають постановки зовсім інших завдань перед соціальною політикою. В наявних умовах вона повинна не так захищати, як активізувати індивідів до саморозвитку, вдосконалення, тобто до нарощування їх потенціалу. Саме таким чином, як ми вважаємо, можливо забезпечити загальне нарощування людського капіталу. Для того ж, аби соціальна політика стимулювала населення розвиватися, вдосконалюватися, розширювати межі своєї активності тощо, вона повинна мати основним своїм спрямуванням створення умов та забезпечення можливостей для розвитку індивідів, тобто вона повинна базуватися на концепції всебічного розвитку особистості.
Скомарохова О. І. вбачає необхідність максимізації зусиль в рамках соціальної політики на соціальному захисті економічно активного населення [10] і пропонує авторську концепцію соціальної політики, покликану створити сильні мотиваційні механізми до трудової діяльності, забезпечити соціальні гарантії і стабілізацію на цій основі життєвого рівня населення шляхом реалізації конституційних соціально-економічних гарантій громадян, здійснити широке залучення ринкових регуляторів. При цьому, основними напрямами реалізації концепції визначаються заходи держави щодо:
- забезпечення системи ефективної зайнятості відповідно до якісних характеристик робочої сили;
- реформування системи оплати праці;
- вдосконалення податкової політики;
- сприяння високій професійній та соціальній мобільності;
- покращання системи професійної підготовки та перепідготовки кадрів;
- удосконалення правового поля [10].
Тут, знову ж, пропонується вузькоспеціалізований підхід, максимально орієнтований лише на один із напрямів соціальної політики, хоча окремі пропоновані положення могли б досить ефективно застосовуватись в рамках концепції всебічного розвитку особистості.
Окрім того, має місце і цілий ряд інших розробок, одні з яких виходять з того, що при формуванні соціальної політики в Україні слід враховувати такі макроекономічні та інституційні аспекти:
– необхідність розширення ресурсної бази соціальної політики за рахунок зростання економічного потенціалу – кількісного і якісного зростання ВВП, позитивної трансформації структури економіки за постіндустріальним типом, зростання прямих інвестицій у галузі реального сектора, зростання продуктивності праці на основі активної технологічної модернізації і зміцнення зовнішньоекономічних позицій;
– необхідність трансформації міжгалузевої і соціальної моделей розподілу доходів. Проблема полягає в тому, щоб формувати ефективно функціонуючу систему, за якої стимулюється зростання інноваційного сектора високотехнологічних галузей економіки у поєднанні із зростанням людського капіталу [9].
Інші зазначають, що формування державної і суспільної політики зміцнення здоров’я і поліпшення якості життя населення має стати національним пріоритетом. Як свідчить практика, підвищення конкурентоспроможності за рахунок зниження соціальних стандартів не приносить довгострокових результатів. Стійкість розвитку в довгостроковій перспективі базується на інвестиціях в інновації та людські ресурси, на використанні людського капіталу (який стає усе більше значущим чинником виживання на міжнародних ринках), що неможливо без сильної соціальної політики [11].
Дехто наголошує на необхідності зміцнення і розширення державного сектору соціальної сфери, справедливо відзначаючи, що в українських умовах, коли велика кількість підприємств дотримується стратегії виживання, інститути громадянського суспільства і некомерційний сектор розвинені слабо, поза сферою прямої дії держави немає достатніх ресурсів і стимулів для довгострокових інвестицій у людські ресурси [12].
Інші твердять про необхідність зміцнення соціальної складової економічної політики і відновлення на цій підставі довіри до держави. Тут в першу чергу необхідні орієнтація на забезпечення ефективної зайнятості, захист слабких партнерів в соціально-трудовій сфері, регулювання загальних основ оплати праці, реалізації принципу рівності стартових можливостей через полегшення доступу до якісної безкоштовної освіти на всіх рівнях.
Ярова Л. стверджує, що першим кроком на шляху формування активної соціальної політики має стати кардинальний перегляд бюджетних пріоритетів у бік збільшення соціальних інвестицій і поліпшення загальних умов зайнятості населення. Основними складовими соціальної політики мають бути розвиток трудового потенціалу, інтелектуалізація трудових процесів, сприяння продуктивній зайнятості, забезпечення гідних умов і гідної оплати праці, розвиток соціальної сфери і створення гідних умов життєдіяльності для тих, хто ще або вже не може себе захистити [9].
О. В. Ігнатов наводить три обов’язкових складових соціальної політики, базованої на концепції соціальної держави:
- збереження і розширення ролі інститутів соціального захисту населення;
- цілеспрямовані зусилля щодо вдосконалення трудових відносин і регулювання ринку праці;
- формування суспільних інститутів, котрі братимуть участь у формуванні соціальної політики, реалізації її положень, контролюватимуть її втілення [13].
Побережна О. наголошує на необхідності формування відкритого суспільства і розвитку «універсалістського» типу соціальної політики, виходячи з концепції соціальної держави, де основними засадами визначається роздержавлення соціальної сфери, розвиток сфери соціальних послуг, перехід від системи пільг до адресної соціальної допомоги [14].
Висновки з проведеного дослідження. Отже, у вітчизняних наукових колах вже досить міцно утвердилася думка щодо невідповідності існуючих концепцій соціальної політики сучасним реаліям і активно ведеться пошук нового концептуального базису у даній сфері. В той же час, якщо говорити про наших північно-східних сусідів, то слід відзначити, що представники наукових кіл Білорусі та Росії на сьогодні продовжують обстоювати необхідність формування соціальної політики, базуючись на концепції соціальної держави, хоча й пропонують диференційовані підходи до побудови її методології.
В той же час, сучасна соціальна політика, особливо вітчизняна, яка базується на концепції соціальної держави вже зовсім не забезпечує необхідних результатів, адже трансформаційні економічні зрушення вимагають не стільки захисту індивідів, скільки їх активізації до докладання максимальних зусиль заради власного благополуччя. Отже, для того, аби соціальна політика стимулювала населення розвиватися, вдосконалюватися, розширювати межі своєї активності тощо, вона повинна мати основним своїм спрямуванням створення умов та забезпечення можливостей для розвитку індивідів, тобто вона повинна базуватися на концепції всебічного розвитку особистості.
Література:
1. Савченко П., Федорова М. О социальной функции государства как сфере взаимодействия экономической эффективности и социальной справедливости. Общество и экономика. 2014. № 7 – 8. С. 31–39.
2. Прохоренко Т. Г. Справедливість як чинник соціальної стабільності. Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Сер. : Філософія, філософія права, соціологія, політологія. 2014. № 3. С. 255–262.
3. Ковалев А. В. Справедливое общество – утопия или возможность. М. : Современные тетради, 2005. 682 с.
4. Чернов А. В. Патернализм и принцип социальной справедливости как атрибуты социального государства. Управленец. 2014. № 4. С. 38–43.
5. Холостова Е.И. Социальная политика: учебное пособие. М., 2001. 714 с.
6. Мелян Н. Ю. Публічні блага та соціальна справедливість: еволюція поглядів та сучасне розуміння. Фінанси підприємств. 2015. № 5. С. 136–141.
7. Ролз Дж. Теория справедливости. Новосибирск :Изд-во Новосиб. ун-та, 1995. 536 с.
8. Стожок Л. Інституціоналізація соціального страхування в Україні.Соціально-трудові відносини : теорія та практика. 2017. № 1. С. 260–268.
9. Ярова Л. В. Соціальна політика як чинник забезпечення європейської інтеграції України : автореф. диc. д.п.н. Одеса, 2011. 24 с.
10. Скомарохова О. І. Соціальна політика та соціальний захист економічно активного населення України : автореф. дис… к.е.н. К., 1998. 235 с.
11. Дегтяр А., Перебейнос О. Напрямки державної демографічної політики у сфері поліпшення стану здоров’я та підвищення тривалості життя населення України. [Електронний ресурс]. – Доступ до ресурсу :http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2012-3/doc/2/03.pdf
12. Ярова Л. В. Головні завдання сучасної політики в контексті євроінтеграції України.Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: наук. журнал. К. : Міленіум, 2010. № 3. С. 199–202.
13. Игнатов А. В. Социальная политика Российской Федерации (на материалах областей Центрального федерального округа) : автореф. дисс… к.п.н. Орел, 2006. 24 с.
14. Побережная О. Е. Теоретические аспекты формирования и развития социальной политики в современном мире : автореферат дисс… к.п.н. Минск, 2015. 23 с.
References.
1. Savchenko, P. and Fedorova M. (2014), "On the social function of the state as a sphere of interaction of economic efficiency and social justice", Obshhestvo i jekonomika, vol. 7 – 8, pp. 31–39.
2. Prokhorenko, T. H. (2014), "Justice as a factor of social stability", Visnyk Natsionalnoi yurydychnoi akademii Ukrainy imeni Yaroslava Mudroho. Ser. : Filosofiia, filosofiia prava, sotsiolohiia, politolohiia, vol. 3, pp. 255–262.
3. Kovalev, A. V. (2005), Spravedlivoe obshhestvo – utopija ili vozmozhnost' [A just society is a utopia or an opportunity], Sovremennye tetradi, Moscow, Russia, P. 682.
4. Chernov, A. V. (2014), "Paternalism and the principle of social justice as attributes of the social state", Upravlenec, vol. 4, pp. 38–43.
5. Holostova, E.I. (2001), Social'naja politika: uchebnoe posobie [Social policy: a textbook], Moscow, Russia, P. 714.
6. Melian, N. Yu. (2015), "Public goods and social justice: evolution of views and modern understanding", Finansy pidpryiemstv, vol. 5, pp. 136–141.
7. Rawls J. (1995), Teorija spravedlivosti [Theory of Justice], Izd-vo Novosib. un-ta, Novosibirsk, Russia, p. 536.
8. Stozhok, L. (2017), "Institutionalization of Social Insurance in Ukraine", Sotsialno-trudovi vidnosyny: teoriia ta praktyka, vol. 1, pp. 260–268.
9. Yarova, L. V. (2011), "Social policy as a factor of ensuring European integration of Ukraine", Ph.D. Thesis, Odesa, p. 24.
10. Skomarokhova, O. I. (1998), "Social policy and social protection of the economically active population of Ukraine", Ph.D. Thesis, Kyiv, Ukraine, p. 235.
11. Dehtiar, A. and Perebeinos, O. Napriamky derzhavnoi demohrafichnoi polityky u sferi polipshennia stanu zdorovia ta pidvyshchennia tryvalosti zhyttia naselennia Ukrainy ], [Online], available at: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2012-3/doc/2/03.pdf
12. Yarova, L. V. (2010), "The main tasks of modern politics in the context of European integration of Ukraine. An essay by the State Academy of Leaders of Culture and Arts", Visnyk Derzhavnoi akademii kerivnykh kadriv kultury i mystetstv: nauk. zhurnal, vol. 3, pp. 199–202.
13. Ignatov, A. V. (2006), "Social policy of the Russian Federation (on the materials of the regions of the Central Federal District) ", Ph.D. Thesis, Orel, Russia, p. 24.
14. Poberezhnaja, O. E. (2015), "Theoretical aspects of the formation and development of social policy in the modern world ", Ph.D. Thesis, Minsk, p. 23.
Стаття надійшла до редакції 20.12.2017 р.
ТОВ "ДКС Центр"