УДК 336.71

 

О. В. Гончаренко,

к.е.н. доцент, Дніпродзержинський державний технічний університет

К. Є. Лебідь,

магістр з Фінансів, Дніпродзержинський державний технічний університет

А. О. Коваленко,

магістр з Фінансів,  Дніпродзержинський державний технічний університет

 

ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПІДХОДІВ  ДО УПРАВЛІННЯ  ПОРТФЕЛЬНИМИ  АКТИВАМИ  БАНКІВ

 

Розглянуто гносеологічні та онтологічні засади  управління банківськими портфелями. Визначено етапи еволюції теоретико-методологічного забезпечення менеджменту портфельних  активів банку.

 

Gnosiological  and  ontological  principles  of  management bank brief-cases are considered. The stages of evolution of the теоретико-методологічного providing of management of  portfolio  assets of bank are certain.

 

Ключові слова: активи,  кредити, банківський  портфель, кредитний ризик, управління активами.

 

Key words:  assets,  credits, bank  brief-case, credit risk, management of assets.

 

  ВСТУП

Відновлення стабільного і ефективного функціонування банківських установ є одним із найважливіших завдань розвитку банківської системи України на сучасному етапі. У зв’язку з цим особливого значення набувають питання ефективного управління активами як одного з чинників фінансової стійкості банків. Проблема управління активами банків тісно пов’язана з питаннями збалансованого зростання активів у відповідності зі зростанням банківського капіталу.

 

АНАЛІЗ ОСТАННІХ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Теоретичні та практичні аспекти управління банківською діяльністю та активами банку постійно вивчаються вітчизняними вченими. Значний внесок у дослідження цих проблем зробили українські вчені М. Алексеєнко, З. Васильченко, О. Дзюблюк, І.Івасів, А. Кириченко, Т. Майорова, А. Мороз,    М. Мирун, Л. Примостка, К. Раєвський, М.Савлук, Н. Шульга; а також зарубіжні – А.Ачкасов, І. Бланк, Г. Іванов, О. Лаврушин, Ю. Маслєнченков,       Г. Панова, В. Усоскін, В. Черкасов; Е. Долан, Т. Кох, Г. Марковіц, Д. Нотон,       П. Роуз, Дж. Сінкі, Дж. Тобін, Дж. Трейнор, У. Шарп.

На думку переважної більшості дослідників для досягнення ефективної банківської політики необхідно повною мірою збалансувати темпи зростання активів і капіталу [2;3;4;5], а в сучасній банківській практиці управління активами і пасивами має здійснюватись через інтегрований підхід до управління балансом банку, який розглядається як єдине ціле і спрямовується на досягнення загальної мети підвищення прибутків за прийнятного рівня ризику [4, с. 58].

 

ПОСТАНОВКА ЗАДАЧІ

Мета статті полягає у дослідженні еволюції теоретико-методологічних засад формування інструментів, стратегій та підходів ефективного управління банківськими портфелями  активів.

 

РЕЗУЛЬТАТИ

Управління активами банку, є однією  з основних складових, яка безпосередньо впливає на ефективність роботи банківської установи та її здатність виживати в конкурентному середовищі. З розвитком банківської системи це питання стало актуальним через загострення боротьби за клієнтів та ресурси. З часу заснування банків і до 1960-х років в міжнародній практиці керівництво кредитними установами здійснювалось пе­реважно через управління активними операціями. За такого під­ходу банкіри сприймали джерела формування ресурсів — зо­бов'язання і капітал — як такі, що не залежать від їхньої діяльності, а визначаються можливостями та потребами клієнтів і акціонерів банку. Вважалося, що банк не може вплину­ти на обсяги, вартість та структуру залучених коштів, оскільки клієнти банку нібито самі визначають кількісне співвідношення між депозитами, вкладами та поточними рахунками, які вони мають намір відкрити в банківській установі. В такому разі клю­чова сфера прийняття рішень керівництвом банку пов'язується не із залученням коштів, а із розміщенням активів. Управлінські рі­шення здебільшого стосуються того, кому надавати обмежені об­сяги наявних кредитних ресурсів і якими мають бути умови по­зички [2, с. 192].

Переваги стратегії управління активами полягають у відносній простоті застосування, оскільки рішення приймаються лише що­до одного аспекту банківської діяльності — розміщення активів, а для управління ліквідністю застосовуються найпростіші мето­ди, які не потребують значних ресурсних витрат. Банк не має по­треби залучати висококваліфікований персонал, завдяки чому вдається скорочувати витрати на підготовку та оплату праці фахівців.

Вади цієї стратегії полягають у тому, що вона не дозволяє максимізувати прибуток.  Адже, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами і, отже, від впливу на їхню вартість. З іншого боку, велика частина банківських активів має знаходитись у високоліквідній формі для підтримання достатньо­го рівня ліквідності, що призводить до зменшення доходів.

Стратегії управління активами притаманна своя логіка і в де­яких випадках, наприклад в умовах жорсткого регулювання видів депозитних та недепозитних джерел коштів і відсоткових ставок за ними, вона цілком виправдана. В Україні частина банків вико­ристовує зазначений підхід до управління частіше, ніж інші ме­тоди, що зумовлено рядом причин. До об'єктивних причин мож­на віднести те, що доходи переважної частини населення України істотно нижчі порівняно з багатьма іншими країнами світу. Це не сприяє заощадженню грошей, а отже, звужує можливості банків щодо залучення коштів. Банки змушені працювати в умовах об­меженого обсягу кредитних ресурсів і, як наслідок, керувати бан­ком через розміщення активів.

Процес формування і розміщення  портфельних  активів  потребує подальших наукових досліджень і розробок. Зокре­ма, актуальною сьогодні є розробка теоретичних пропозицій з удоско­налення банківського кредитування, широке практичне використан­ня яких дасть банківській системі України змогу підвищити ефективність діяльності всіх кредитних інститутів у процесі кредитування позичальників, а також    питання  пов′язані  з  підвищенням  дохідності  та  зниження  ризиковості  портфелю  цінних  паперів банку.

Вважаємо, що одним з найнегативніших факторів для сучасного стану банківського сектору є нераціональна портфельна  і  галузева диверсифікація активів.

   Основним цільовим орієнтиром диверсифікації в більшості випадків є зменшення кількості явищ неви­значеності й ризику та можливих на­слідків їх виникнення, а також оптимізація співвідношення позитивного ефекту від диверсифікації (напри­клад, у вигляді прибутку в фінансо­вій сфері) та прийнятого ризику.  При цьому різні суб'єкти можуть переслі­дувати різні цілі, реалізація яких ви­значає напрями реструктуризації в діяльності суб'єкта й економіки за­галом. Найпоширенішими загальни­ми цільовими орієнтирами є: оптимізація рівня ризиків; забезпечення прийнятного рів­ня прибутку; досягнення фінансової стабіль­ності й конкурентоспроможності.

Диверсифікацію кредитного порт­феля банку можна визначити як про­цес модифікації складу й структури кредитного портфеля банку за допо­могою кредитів, що відрізняються один від одного основними параме­трами й характеристиками.

Під параметрами й характеристи­ками диверсифікації розуміється сукупність ознак, які поділяють кредити  й / або  підпортфелі кредитів на види й типи, а також спричиняються до роз­маїтості їх внутрішньогрупових характеристик. Параметри в основному ви­значаються прийнятою кредитною класифікацією: суб'єкт кредитуван­ня; термін використання; забезпечен­ня; ступінь ризику; метод надання кредиту; спосіб повернення кредиту; термін його повернення; характер ви­значення відсотка; спосіб його спла­ти; кількість кредиторів; призначення кредиту; категорія позичальників; сфера поширення; галузь кредитуван­ня; валюта кредитування; географія кредитування; новизна кредитних продуктів для банку-кредитора; рі­вень дохідності; рівень ризику; обсяг кредитів, діапазон кредитного порт­феля та інше. Ці ознаки можуть бути покладені в основу класифікації видів кредитної диверсифікації й диверсифікації кредитного портфеля.

З огляду на розмаїтість ознак і ха­рактеристик диверсифікації дослід­ники не мають єдиної думки щодо її видів у кредитній сфері. Крім того, деякі автори пропонують диверсифікацією вважати лише роз­ширення діапазону кредитування, тобто оновлення кредитного порт­феля, в результаті чого з'являються нові банківські кредитні послуги й продукти (до них відносять як нові для певного банку кредитні послуги й продукти, так і нові продукти й послуги для кредитного ринку). А розподіл сукупного ризику (ризиків) кредитних вкладень (коли кредити розосереджуються за термі­нами, галузями, типами позичаль­ників тощо) відносять до окремого способу регулювання кредитних ри­зиків — розподілу ризику. Такий поділ є недостатньо обґрунтованим і суперечить портфель­ній теорії: другий напрям, як і пер­ший, теж є диверсифікацією, адже завдяки розподілу кредитів (кредит­них портфелів) розподіляються, тоб­то зменшуються і їх ризики [1, с.40-42].

Найчастіше на практиці застосо­вується  диверсифікація у ча­совому, просторовому й продуктово­му аспектах, а також галузева, географічна й портфельна диверсифікації. Пер­ша більше застосовується в кредит­ній диверсифікації, друга — в дивер­сифікації кредитного портфеля, од­нак вони багато в чому доповнюють одна одну й можуть використовува­тися в обох сферах.

Мета диверсифікації кредитного портфеля — зменшення ризику й забезпечення вищого доходу фінансово-кредитної установи в ре­зультаті управлінського впливу на кредитний портфель банку.

Відповідно до портфельної теорії ефективна диверсифікація — це не просте включення в портфель додат­кових активів (кредитів), а додавання активів, рі­вень кореляції доходів яких із дохо­дами активів, уже присутніх у порт­фелі, є низьким. Однак при кредит­ній диверсифікації й диверсифікації портфеля кредитів необхідно врахо­вувати не лише взаємозв'язок дохо­дів за кредитами, але й взаємозв'язок їх ризиків. Тому передумовою ефек­тивної реалізації кредитної диверси­фікації та диверсифікації портфеля кредитів є розподіл капіталів серед активів (кредитів), які мають низь­кий рівень кореляції доходів і ризики яких незалежні один від одного. Необхідно зазначити, що припущення про незалежність ризиків окремих кредитів або кредитних ризиків один від одного значно полегшує розра­хунки, але на практиці виявляється доволі умовним і банкіри не завжди на це зважають. Крім того, диверси­фікація дає змогу знизити не лише кредитний ризик, а й банківські ри­зики інших видів, що супроводжу­ють кредитування (ризик достроко­вого погашення, ризик ліквідності, процентний ризик та інші). Однак найчастіше диверсифікація застосо­вується саме з метою управління кредитним ризиком.

Традиційна банківська теорія роз­глядає диверсифікацію як оптималь­ний спосіб організації банківської діяльності, в тому числі кредитної. При цьому найефективнішою вва­жається кредитна діяльність, диверсифікована настільки, наскільки це можливо. Диверсифікація у системі кредитного ризик-менеджменту в основному розглядається як метод, що дає змогу зменшити сукупну схильність до ризику шляхом розпо­ділу кредитних вкладень. Дослідження [1] доводять, що диверсифікація зменшує ризик, не скорочуючи при цьому очікувані доходи у випадку, якщо середня до­хідність активів є однаковою.

Значною проблемою для сучасного етапу функціонування банків є і підвищені кредитні ризики, про що свідчать такі дані: частка проблемних кредитів у структурі кредитного портфеля вітчизняних банків зросла у 6 разів - з 2,5 % (за станом на 01.01.2008) до 15 % (за станом на 01.04.2011), що в абсолютному вимірі становить 14,8 млрд грн. і 131,5 млрд грн. відповідно. Кредитний портфель банківської системи України за цей період зріс з 581,5 млрд. грн. до 884,1 млрд грн. [6]. Рентабельність капіталу вітчизняних банків погіршилася у зв'язку зі значними відрахуваннями до резерву для покриття можливих збитків за кредитними операціями. Як наслідок, банківська система України за результатами 2010 року продемонструвала збиток у сумі 13 млрд. грн. Наведені дані дають змогу стверджувати про високий рівень ризиковості кредитної діяльності банків в Україні. Проблемні активи негативно впливають на структуру активів банків та рівень якості кредитних портфелів, чинять тиск на показник достатності регулятивного капіталу банків, суттєво знижують ефективність банківської діяльності, створюють труднощі для роботи позичальників та кредиторів, ускладнюють процес управління фінансовими потоками,  підривають довіру вкладників та інвесторів до банківської системи, істотно скорочують можливості фінансування реального сектора економіки країни. Отже, з огляду на ризиковість діяльності вітчизняних банків та зростання частки проблемних активів у структурі кредитного портфеля стабілізація фінансового ринку значною мірою залежить від ефективності управління проблемними активами банків.

Процес управління проблемними активами передбачає такі етапи: моніторинг працюючих кредитів; раннє реагування менеджменту на виникнення проблемних ситуацій щодо повернення кредитів; аналіз варіантів та вибір стратегії роботи з проблемними активами; відновлення функціонування проблемних кредитів; стягнення заборгованості за проблемними кредитами.

Як свідчить міжнародна практика, найефективнішим методом роботи з проблемними активами банку є здійснення реструктуризації кредитної заборгованості. Аналіз особливостей застосування цієї практики в Україні дає змогу визначити характеристику способів її використання у вітчизняній банківській системі. Основні способи використання реструктуризації кредитної заборгованості банків України включають: внутрішні методи управління проблемними активами: пролонгація кредиту, що передбачає продовження строку кредитування; надання банком кредитних канікул позичальнику, що дає змогу позичальнику упродовж певного часу погашати тільки відсотки за кредитом; зміна схеми погашення кредиту з класичної на ануїтетну - або навпаки (класична схема передбачає щомісячне зменшення суми платежів за кредитом, за ануїтетною схемою кредит погашається рівними частинами); переведення валютного кредиту в гривневий, або конверсія. Є актуальним для позичальників, які не мають джерел валютної виручки з метою убезпечення від ризиків, пов'язаних із коливаннями курсу валюти; одночасно із кредитними канікулами банк може додатково на певний строк знижувати відсоткову ставку за кредитом.

Недоліками внутрішньобанківських методів управління проблемними активами є втрата ліквідності, відволікання істотних фінансових ресурсів від основної діяльності, утримання на балансі банку прогнозованих фінансових втрат за ризиками, обмежена гнучкість застосування. У разі неефективності застосування внутрішніх методів управління проблемними активами керівництво банку може прийняти рішення про доцільність зовнішніх щодо банку дій для поліпшення структури його балансу та відновлення ліквідності.

Зовнішні методи управління проблемними активами передбачають: передачау проблемних активів в управління третій особі (колектору) без оптимізації балансу банку; передача/продаж проблемних активів пов'язній фінансовій компанії на засадах оптимізації балансу; продаж проблемних активів не пов'язаній фінансовій компанії на умовах факторингу; здійснення сек'юритизації активів; інші методи.

Особливістю застосування зазначених методів є прийняття рішення щодо їхнього вибору на етапі стягнення кредиту внаслідок неефективності превентивного внутрішньобанківського управління проблемними активами.

Досвід застосування методів продажу проблемних активів в Україні свідчить про активний розвиток упродовж останніх років таких форм, як передача проблемних активів в управління третій особі (колектору) та продаж проблемних активів непов'язаній фінансовій компанії на умовах факторингу.

 Зарубіжний досвід свідчить, що ефективно розв'язати проблему управління проблемними активами банків на пізніх стадіях роботи із заборгованістю можна також шляхом передачі проблемних активів пов'язаній фінансовій компанії на засадах оптимізації балансу.

Одним з напрямів удосконалення роботи з проблемними активами у масштабах усієї банківської системи є створення санаційного банку на державному рівні. Основним завданням санаційного банку є захист інтересів вкладників (кредиторів) банків. Проте і досі такий банк не створено [3].

 

ВИСНОВКИ

Серед  основних  методів  управління  банківськими  ризиками  необхідно виділити диверсифікацію, лімітування, сек’юритизацію, резервування. Основним  показником якості  управління кредитним  портфелем    є  прибуток  банку,  який  залежить  від  рівня  відсоткових  ставок  та  ринкової  вартості    портфеля.

В умовах сьогодення одним з головних питань для оздоровлення банківської системи України   є  робота з проблемними активами банку, а також вибір методу управління ними. З огляду на це важливим є з'ясування реальної вартості негативних активів, а також визначення аспектів співпраці банків з колекторськими агентствами і компаніями з управління проблемними кредитами. Актуальним питанням є і державна підтримка банківської системи шляхом створення санаційного банку або так званого банку "поганих активів" на базі вже існуючого націоналізованого банку. Потребує розробки правове забезпечення реалізації механізму фінансування викупу проблемних активів  через державні аукціони щодо викупу майна, що перебуває в заставі.

Подальший розвиток активних операцій банків (перш за все, кредитної діяльності),  може бути обмежений недостатністю капіталу. Щоб покращити ситуацію, необхідно використовувати різноманітні джерела поповнення капіталу.

В умовах обмеження кредитування з боку НБУ,  різкого підвищення процентних ставок за позиками необхідно задіяти механізми підвищення ефективності управління банківськими продуктами на кожній стадії управління продуктами банку: розробка та впровадження банківських продуктів (розробка універсальних депозитних продуктів, короткострокових депозитів, спеціальних програм із зовнішніми контрагентами, реструктуризація проблемної кредитної заборгованості, акційних пропозицій та програм лояльності), ціноутворення (встановлення ціни за методом "базова ставка + прибуток", впровадження плаваючих ставок за кредитними пропозиціями) й організація продажу продуктів банку (скорочення кількості відділень, продаж продуктів за допомогою альтернативних каналів збуту), а також інших заходів, що забезпечують підвищення ефективності всіх процесів менеджменту банківських продуктів зокрема та банківської діяльності загалом.

 

Список використаних джерел:

1. Гринько О. Теоретичні аспекти сутності та визначення диверсифікації кредитного портфеля банку // Вісник НБУ . – 2011. - № 4. – С.38-45.

2. Примостка Л.О. Управління банківськими ризиками: Навч. посіб. — К.:КНЕУ, 2007. — 600 с.

3. Терещенко О. Нові підходи до оцінки кредитоспроможності позичальників – юридичних осіб // Вісник НБУ . – 2012. - № 4. – С.26-32.

4. Шварц О. Регулювання ліквідності банківської системи України в період кризи // Вісник НБУ . – 2010. - № 4. – С.56-61.

5. Чуб О. Банківські кризи у глобальному середовищі // Банківська справа. — 2011. — №1. — С. 89-94.

6. Підсумки діяльності банків України станом на 01.01.2012 рік// www.bank.gov.ua

 Стаття надійшла до редакції 14.03.2012 р.