УДК 351.86

 

Н. Г. Клименко,

к. держ. упр., доцент кафедри національної безпеки

Національної академії державного управління при Президентові України, м. Київ

 

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ В УКРАЇНІ: ВІД ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ ДО ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ (1991 – 2012 РОКИ)

 

N. Klimenko,

candidate of sciences from public administration, associate professor of department of national safety

National academy of public administration the President of Ukraine

 

PUBLIC ADMINISTRATION IS IN THE CONDITIONS OF EXTRAORDINARY SITUATIONS IN UKRAINE: FROM A CIVIL DEFENSIVE TO CIVIL DEFENCE (1991 – 2012 YEARS)

 

Досліджено становлення та розвиток державного управління в умовах надзвичайних ситуацій в Україні починаючи від створення системи цивільної оборони до створення системи цивільного захисту. Визначено основні етапи розвитку державного управління в умовах надзвичайних ситуацій в Україні.

 

Investigational in the conditions of extraordinary situations in Ukraine beginning becoming and development of state administration from creation of the system of civil defensive to creation of the system of civil defence. Certainly the basic stages of development of state administration are in the conditions of extraordinary situations in Ukraine.

 

Ключові слова: державне управління в умовах надзвичайних ситуацій; цивільна оборона, цивільний захист.

 

Keywords: public administration in the conditions of extraordinary situations; civil defensive, civil defence.

 

 

Постановка проблеми. Надзвичайні ситуації (далі – НС) здійснюють значний вплив на соціальні, економічні, політичні та інші процеси у суспільстві. Тому державне управління в умовах НС різного характеру є однією з важливіших функцій держави щодо забезпечення стійкого розвитку та національної безпеки країни.

Підвищення ефективності державного управління у цій сфері є актуальним питанням, що постає перед органами державного управління в сучасних умовах. Але його реформування потребує зважених та раціональних рішень з урахуванням позитивного вітчизняного досвіду, що формувався під впливом певних історичних умов.

Аналіз досліджень, в яких започатковано розв’язання проблеми. Сучасними науковцями значна увага приділялася дослідженням забезпечення життєдіяльності населення та удосконалення заходів щодо запобігання та ліквідації НС. Мають місце дослідження різних аспектів цивільної оборони та цивільного захисту вітчизняними та зарубіжними науковцями, серед яких В. Акімов, А. Барінов, В. Владимиров, Ю. Воробйов, Л. Жукова, В. Ізмалков, Г. Кофф, Г. Рева, О. Труш. Але комплексному дослідженню становлення та розвитку державного управління в умовах НС в Україні не приділено достатньої уваги.

Метою є дослідження становлення та розвитку державного управління в умовах НС від створення в Україні вітчизняної цивільної оборони і до запровадження цивільного захисту.

Виклад основного матеріалу. Після розпаду СРСР у 1991 р. Україна здобула незалежність і керівництво країни розпочало роботу з реформування створеної у 1961 році системи Цивільної оборони (далі – ЦО). Так, у жовтні 1992 р. постановою Верховної Ради України була затверджена Концепція Цивільної оборони України, яка ґрунтувалася на законодавстві країни з питань оборони і державної безпеки, положеннях міжнародного гуманітарного права, визначених Женевською конвенцією “Про захист жертв війни”, а також офіційно прийнятих поглядах на проблеми захисту людей, економіки від впливу наслідків НС [1]. За цією Концепцією ЦО України визнавалася системою спеціально утворюваних державою органів управління, сил і засобів для організації та здійснення заходів щодо забезпечення безпеки населення в разі виникнення НС.

Згодом, 03.02.1993 р. Верховною Радою України на базі вищезазначеної Концепції був прийнятий Закон України “Про Цивільну оборону України”, за яким ЦО України визначалась державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків НС техногенного, екологічного та воєнного характеру. Цю систему складали органи державної виконавчої влади всіх рівнів, до компетенції яких віднесено функції, пов’язані з безпекою і захистом населення, попередженням, реагуванням і діями у НС; органи повсякденного управління процесами захисту населення у складі центральних та місцевих органів державної виконавчої влади і адміністрації підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності і господарювання; сили і засоби, призначені для виконання завдань ЦО; фонди фінансових, медичних та матеріально-технічних ресурсів, передбачені на випадок НС; системи зв’язку, оповіщення та інформаційного забезпечення. Заходи ЦО поширювались на всю територію країни, всі верстви населення, а розподіл за обсягом і відповідальністю за їх виконання здійснювався за територіально-виробничим принципом [1]. Закон зобов’язував систему ЦО перейти на більш високий ступінь готовності у мирний час, оскільки аварії та стихійні лиха виникають раптово і вимагають оперативного та адекватного реагування, а участь у вирішенні проблем забезпечення національної безпеки суттєво розширила функції та обов’язки ЦО [2, с. 50].

Начальником ЦО України визначався Прем’єр-міністр України, а в областях і районах – керівники адміністрацій. У міністерствах, на підприємствах начальники ЦО – їх керівники, а територіальні штаби ЦО входили до складу місцевих держадміністрацій за принципом подвійного підпорядкування [2, с. 51].

Згодом, з метою вдосконалення управління ЦО України, захисту населення і територій від НС та здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Указами Президента України від 26.07.1996 р. № 596 “Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України” та від 28.10.1996 р. № 1005 “Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи” [1] на базі Штабу Цивільної оборони України та Міністерства України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС було створено Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (далі – МНС України). Останнім з цих указів було затверджено Положення про Міністерство, яким визначалося, що МНС України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики у сфері ЦО, захисту населення і територій від НС, запобігання цим ситуаціям та реагування на них, ліквідації їх наслідків та наслідків Чорнобильської катастрофи, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за її стан та розвиток.

Запобігання НС та ефективна ліквідація їх наслідків були визначені одним з головних пріоритетів у діяльності Уряду, центральних та місцевих органів виконавчої влади. Почалося формування законодавчої та нормативно-правової бази України з питань захисту населення і територій від НС у мирний час.

16.02.1998 р. Кабінетом Міністрів України з метою вдосконалення роботи з питань техногенно-екологічної безпеки та НС було ухвалено постанову № 174 “Про Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій”. До основних завдань зазначеної комісії віднесено координацію діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, пов’язаної з функціонуванням єдиної державної системи запобігання і реагування на НС техногенного та природного характеру; участь у формуванні і реалізації державної політики у сфері техногенно-екологічної безпеки; організацію та керівництво проведенням робіт з ліквідації наслідків НС національного і регіонального масштабів, у тому числі з транскордонним впливом.

Згодом, з метою своєчасного проведення роботи щодо запобігання і реагування НС техногенного та природного характеру постановою Уряду від 03.08.1998 р. № 1198 “Про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру” було затверджене Положення про цю систему. Ним визначено принципи її створення, основні завдання, склад сил і засобів, порядок виконання завдань і взаємодії структурних підрозділів, а також регулювання основних питань функціонування. До складу зазначеної системи увійшли центральні та місцеві органи виконавчої влади, виконавчі органи рад, державні підприємства, установи та організації з відповідними силами і засобами, які здійснювали нагляд за забезпеченням техногенної та природної безпеки, організовували проведення роботи із запобігання НС техногенного та природного походження і реагування у разі їх виникнення з метою захисту населення і довкілля, зменшення матеріальних втрат [1]. Цим Положенням визначалися функції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо запобігання і реагування на НС техногенного та природного характеру. Крім того, були визначені режими функціонування цієї системи та основні заходи, що реалізуються нею у зазначених режимах, а на всіх рівнях державного управління передбачалося створення комісій з питань техногенно-екологічної безпеки та НС.

26.03.1999 р. Президент України видав Указ № 284 “Про Концепцію захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій”, на основі якого Уряду було поставлено завдання розробити та подати на розгляд Верховної Ради України законопроект про захист населення і територій від НС техногенного та природного характеру. Зазначена Концепція визначала загальні мету і завдання у сфері захисту громадян, які перебувають на території України, земельного, водного, повітряного простору в межах держави, об’єктів виробничого і соціального призначення, а також довкілля від НС [1].

14.12.1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про аварійно-рятувальні служби”, який визначив організаційні, правові та економічні засади створення і діяльності аварійно-рятувальних служб, обов’язки, права, гарантії соціального захисту та відповідальність рятувальників, а також питання міжнародного співробітництва у сфері ліквідації НС.

16.03.2000 р. законодавчий орган країни прийняв Закон України “Про правовий режим надзвичайного стану”, який визначав зміст цього правового режиму, порядок його введення та припинення дії, особливості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування (далі – ОМС), підприємств, установ і організацій в умовах надзвичайного стану, додержання прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів зазначеного правового режиму [1].

08.06.2000 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”, яким було визначено організаційні та правові основи захисту громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, захисту об’єктів виробничого і соціального призначення, довкілля від НС техногенного та природного характеру. Цей закон став одним з головних інструментів управління у сфері попередження НС та ліквідації їх наслідків.

Згідно з прийнятим законом захист населення і територій від НС техногенного та природного характеру – це система організаційних, технічних, медико-біологічних, фінансово-економічних та інших заходів щодо запобігання та реагування на НС техногенного та природного характеру і ліквідації їх наслідків, що реалізуються центральними і місцевими органами виконавчої влади, ОМС, відповідними силами та засобами підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання, добровільними формуваннями і спрямовані на захист населення і територій, а також матеріальних і культурних цінностей та довкілля [1].

Державними органами управління у сфері захисту населення і територій від НС техногенного та природного характеру закон визначив Кабінет Міністрів України; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від НС техногенного та природного характеру; інші спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом; ОМС в межах повноважень, визначених законом.

Координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері захисту населення і територій від НС техногенного та природного характеру було покладено на Раду національної безпеки і оборони України в межах, передбачених Законом України “Про Раду національної безпеки і оборони України” та Кабінет Міністрів України.

Для координації діяльності державних органів виконавчої влади з питань техногенно-екологічної безпеки, НС та з питань безпечної життєдіяльності населення Кабінетом Міністрів України утворювались відповідні комісії (ради) а у разі необхідності для ліквідації наслідків НС техногенного та природного характеру Кабінет Міністрів України створював спеціальні комісії загальнодержавного, регіонального, місцевого та об’єктового рівнів (залежно від рівня НС, що виникала).

Але той факт, що Положення про єдину державну систему органів виконавчої влади з питань запобігання і реагування на НС техногенного та природного характеру, створення якої передбачалось зазначеним законом, було затверджене постановою Уряду майже на два роки раніше прийняття самого закону, свідчить про певну непослідовність у формуванні законодавчого забезпечення у цій сфері.

09.02.2001 р. Президентом України видано Указ № 80 “Про заходи щодо підвищення рівня захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”, яким на МНС України покладено питання контролю за створенням, зберіганням, поповненням і використанням центральними та місцевими органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності матеріальних резервів для попередження і ліквідації наслідків НС.

26.05.2001 р. Уряд ухвалив постанову № 1446 “Про утворення Державної інспекції цивільного захисту та техногенної безпеки”, основними завданнями якої визначено здійснення державного нагляду і контролю у сфері захисту населення і територій від НС техногенного та природного характеру, ЦО, а також державний нагляд за діяльністю аварійно-рятувальних служб [1].

19.06.2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про основи національної безпеки України”, який визначив основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності.

У 2003 році з метою звільнення МНС України від виконання невластивих функцій Указом Президента України від 15.09.2003 р. № 1040 “Про питання щодо перетворення військ Цивільної оборони України і державної пожежної охорони в окрему невійськову службу” було утворено Комісію з їх перетворення в окрему невійськову службу. А Указом від 21.11.2003 р. № 1328 “Про вдосконалення управління у сфері запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру” з метою подальшого вдосконалення управління у цій сфері було утворено Державну спеціальну (воєнізовану) аварійно-рятувальну службу МНС України [1]. Основними її завданнями були здійснення пошуку та рятування людей на уражених об'єктах і територіях, водних об'єктах, в гірських, лісових та спелеологічних районах і місцях відпочинку населення; проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у разі виникнення НС на об'єктах і територіях; ліквідація НС та їх наслідків і захист від них населення і територій; локалізація зони впливу шкідливих і небезпечних факторів, що виникають під час аварій та катастроф, пошук та знешкодження боєприпасів і ємностей з отруйними речовинами; нагляд за станом техногенної безпеки на потенційно небезпечних об'єктах і територіях; проведення на договірній основі профілактичного обслуговування підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, а також територій, на яких існує небезпека виникнення НС техногенного та природного характеру.

Згодом, з метою подальшого реформування ЦО Указом глави держави від 19.12.2003 р. № 1467 було затверджено Державну програму перетворення військ ЦО України, органів і підрозділів державної пожежної охорони в Оперативно-рятувальну службу цивільного захисту. Її мета полягала у підвищенні рівня забезпечення захисту населення і територій від НС техногенного та природного характеру, створенні єдиної системи запобігання і реагування на такі ситуації в мирний час і в особливий період, її адаптації до європейських стандартів, більш ефективного використання бюджетних коштів на зазначені цілі та демілітаризація МНС України [1].

Враховуючи зміни, що відбулися у цій сфері Указом Президента України від 05.03.2004 р. № 283 було затверджене нове (друге) Положення про МНС України, яким повноваження МНС було значно розширено.

З прийняттям 24.06.2004 р. Закону України “Про правові засади цивільного захисту” в Україні розпочався перехід від системи ЦО до системи цивільного захисту.

Прийнятим законом цивільний захист (далі – ЦЗ) визначався як система організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та інших заходів, які здійснюються центральними і місцевими органами виконавчої влади, ОМС, підпорядкованими їм силами і засобами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, добровільними рятувальними формуваннями, що забезпечують виконання цих заходів з метою запобігання та ліквідації НС, які загрожують життю та здоров’ю людей, завдають матеріальних збитків у мирний час і в особливий період [1].

На підставі цього закону було створено єдину державну систему цивільного захисту населення і територій (далі – ЄДСЦЗ) структуру якої становили центральні та місцеві органи виконавчої влади, ОМС і створювані ними функціональні та територіальні підсистеми ЄДСЦЗ. Функціональні підсистеми ЄДСЦЗ створювались центральними органами виконавчої влади для організації роботи, пов’язаної із запобіганням НС та захистом населення і територій в разі їх виникнення. Територіальні підсистеми ЄДСЦЗ створювались в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі для запобігання та ліквідації наслідків НС техногенного, природного та військового характеру в межах відповідних територій і включали органи управління центрального органу виконавчої влади з питань цивільного захисту та відповідні комісії техногенно-екологічної безпеки і НС [1].

Загальне керівництво ЄДСЦЗ здійснював Кабінет Міністрів України. Начальником цивільного захисту України був Прем’єр-міністр України. Безпосереднє керівництво діяльністю ЄДСЦЗ покладалось на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань цивільного захисту. Керівник цього органу є заступником начальника цивільного захисту України.

Керівництво територіальними підсистемами ЄДСЦЗ в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі здійснювалось відповідно Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Начальниками територіальних підсистем ЄДСЦЗ за посадою були відповідно Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим та голови відповідних державних адміністрацій. Керівники територіальних органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань цивільного захисту за посадою були заступниками відповідних начальників територіальних підсистем ЄДСЦЗ.

Координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, ОМС у сфері цивільного захисту здійснювали Рада національної безпеки і оборони України в межах, передбачених Законом України “Про Раду національної безпеки і оборони України” та Кабінет Міністрів України.

Для координації діяльності державних органів влади з питань цивільного захисту Кабінет Міністрів України утворював відповідні комісії (ради). У разі необхідності для ліквідації наслідків НС Кабінет Міністрів України утворював спеціальні комісії загальнодержавного, регіонального, місцевого та об’єктового рівнів (залежно від рівня НС).

Згодом, у зв’язку з низкою змін у чинному законодавстві та переходом до системи цивільного захисту Указом Президента України від 10.10.2005 р. № 1430 було затверджене нове (третє) Положення про МНС України, за яким МНС України визначалось головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту населення і територій від НС техногенного та природного характеру, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, поводження з радіоактивними відходами та вибуховими матеріалами промислового призначення, рятувальної справи, техногенної, пожежної і промислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагляду, створення та функціонування системи страхового фонду документації, а також гідрометеорологічної діяльності [1].

Якщо порівняти завдання, визначені новим положенням з попередніми, стає очевидним, що їх кількість зросла за рахунок отримання повноважень у сфері охорони праці, державного гірничого нагляду, страхування ризиків виробничої безпеки, поводження з відпрацьованим ядерним паливом та вибуховими матеріалами промислового призначення, гідрометеорологічної діяльності, а також здійснення заходів, пов’язаних із зняттям з експлуатації Чорнобильської АЕС тощо.

У зв’язку зі змінами до Конституції України, внесеними в результаті Конституційної реформи, було введене в дію нове, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 02.11.2006 р. № 1539, Положення про МНС України [1]. Згідно з цим Положенням МНС України визначалось головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту, забезпечення керівництва діяльністю єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій у мирний час та особливий період, поводження з радіоактивними відходами, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, рятувальної справи, техногенної і пожежної безпеки, створення та функціонування системи страхового фонду документації, профілактики травматизму невиробничого характеру, а також гідрометеорологічної діяльності.

Після відміни Конституційної реформи Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 402 було затверджене нове (п’яте) Положення про Міністерство надзвичайних ситуацій України. Згідно з цим Положенням МНС України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту, рятувальної справи та гасіння пожеж, державного нагляду у сфері техногенної, пожежної, промислової безпеки та гірничого нагляду, поводження з радіоактивними відходами, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, профілактики травматизму невиробничого характеру, а також гідрометеорологічної діяльності [1]. Цей варіант положення про МНС України свідчить про подальше реформування у цій сфері державного управління. При цьому у МНС України вилучено повноваження щодо захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Слід відзначити певну непослідовність у процесі реформування державного управління у цій сфері. Це пов’яне з тим, що незважаючи на перехід від системи ЦО до ЦЗ, залишалися діючими Закони України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”, “Про Цивільну оборону України” та деякі інші нормативно-правові акти, які пов’язані із вищезазначеними, у тому числі Положення про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру та Положення про Цивільну оборону. Річ у тім, що Законом України “Про правові засади цивільного захисту” та двома вищезазначеними законами в Україні на законодавчому рівні було запроваджено паралельне існування трьох систем:

– системи ЦО, яку складали органи виконавчої влади всіх рівнів, до компетенції яких віднесено функції, пов’язані з безпекою і захистом населення, попередженням, реагуванням і діями у НС техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру;

– Єдиної державної системи органів виконавчої влади з питань запобігання і реагування на НС техногенного та природного характеру;

– ЄДСЦЗ (сукупності органів управління, сил та засобів центральних і місцевих органів виконавчої влади, ОМС, на які покладалась реалізація державної політики у сфері ЦЗ населення і територій від НС техногенного, природного та військового характеру).

Значна частина положень законодавчих актів, на підставі яких створені та функціонували зазначені системи призвела до неузгодженості та дублювання органами державного управління функцій та повноважень.

Такий стан вітчизняного законодавства, що регулював питання державного управління в умовах НС, призвів до необхідності кодифікації законодавства у цій сфері з метою усунення дублювання повноважень органів та використання єдиної термінології.

02.10.2012 р. Верховною Радою України був прийнятий Кодекс цивільного захисту України, який регулює відносини, пов’язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від НС, реагуванням на них, функціонуванням єдиної державної системи цивільного захисту, та визначає повноваження органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, ОМС, права та обов’язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності.

Кодексом цивільний захист визначається як функція держави, спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від НС шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період [1].

Забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту здійснюється єдиною державною системою цивільного захисту, яка складається з функціональних і територіальних підсистем та їх ланок. Функціональні підсистеми єдиної державної системи цивільного захисту створюються центральними органами виконавчої влади у відповідній сфері суспільного життя. Територіальні підсистеми єдиної державної системи цивільного захисту діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Єдина державна система залежно від масштабів і особливостей НС, що прогнозується або виникла, функціонує у режимах повсякденного функціонування; підвищеної готовності; надзвичайної ситуації; надзвичайного стану.

В особливий період єдина державна система цивільного захисту функціонує відповідно до цього Кодексу та з урахуванням особливостей, що визначаються згідно з вимогами законів України “Про правовий режим воєнного стану”, “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, а також інших нормативно-правових актів.

Кодексом визначено повноваження органів виконавчої влади, ОМС, завдання та обов’язки суб’єктів господарювання, права та обов’язки громадян України у сфері цивільного захисту.

Крім того, з дня введення в дію цього Кодексу втратили чинність Закони України “Про Цивільну оборону України”, “Про пожежну безпеку”, “Про загальну структуру і чисельність військ Цивільної оборони”, “Про аварійно-рятувальні служби”, “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”, “Про правові засади цивільного захисту”, що дозволило усунути неузгодженість та дублювання норм і повноважень.

Висновки і перспективи подальших розвідок у даному напрямі. Кінець ХХ ст. та початок ХХІ ст. відзначились зміною політичної обстановки, активізацією глобалізаційних процесів та масштабними техногенними й природними НС, а зростання розмірів збитків від НС, поява високоточної зброї та набуття війнами локального характеру, а тероризмом міжнародного масштабу призвели до необхідності переходу від системи ЦО до системи ЦЗ, яка передбачає готовність до дій у мирний час та в особливий період.

Проведене дослідження дозволяє виділити окремі етапи у розвитку державного управління в умовах НС в Україні:

1991 – 1993 роки – перехід від радянської системи ЦО до власної;

1993 – 2004 роки – створення та розвиток вітчизняної системи ЦО;

2004 – 2012 роки – перехід від системи ЦО до системи ЦЗ;

з 2012 року – становлення та розвиток системи ЦЗ.

Крім того, з прийняттям Кодексу цивільного захисту, в країні на законодавчому рівні закріплено існування та функціонування єдиної державної системи цивільного захисту (замість трьох дублюючих одна одну систем), але слід зазначити, що приведення законодавства України у відповідність до вимог Кодексу триває.

При цьому теперішній стан справ, поява новітніх технологій (зокрема, інформаційних), нових ризиків та загроз (у тому числі тероризму) дозволяє зробити висновок, що в подальшому роль держави та її органів управління у цій сфері зростатиме. Тож державне управління в умовах НС потребуватиме подальшого удосконалення, а наукові дослідження у цій сфері залишатимуться актуальними і надалі.

 

Література.

1. Законодавство України. Портал Верховної Ради України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon1.rada.gov.ua/

2. Єжеєв М. Ф. Основи обороноздатності України: навч. посіб. / М. Ф. Єжеєв – К. : Вид-во НАДУ, 2005. – 176 с.

 

References.

1. Zakonodavstvo Ukrainy. Portal Verkhovnoi Rady Ukrainy. [Electronic resource]. – Access: //http://zakon1.rada.gov.ua/

2. Yezheiev M. F. (2005), Osnovy oboronozdatnosti Ukrainy [Osnovi to oboronozdatnosti of Ukraine], NADU, Kyiv, Ukraine.

 

Стаття надійшла до редакції 14.03.2014р.