Українською | English

НАЗАДГОЛОВНА


УДК 351

 

С. С. Добрунов,

Академія муніципального управління

 

ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ СИСТЕМИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНО-ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

 

 

Постановка проблеми. Актуальність проблеми не викликає сумніву, адже реорганізація структури промислового виробництва, збільшення частки наукоємних, ресурсозберігаючих, екологічно безпечних та соціально важливих галузей, принципове оновлення ресурсної бази із залученням нових джерел енергії, конструкційних матеріалів та інформаційних технологій, удосконалення процесу використання факторних ресурсів у виробничо-відтворювальному циклі, підвищення конкурентоспроможності промислових товаровиробників на українському, європейському та світовому ринках високотехнологічних товарів і послуг, зменшення технологічного навантаження на довкілля це ті завдання, які мають бути вирішенні завдяки оптимізації системи фінансового забезпечення інноваційно-промислової політики в Україні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню теоретичних, методичних і практичних питань механізму інноваційно-промислової політики присвячено чимало публікацій вітчизняних науковців та фахівців, зокрема О. Амоша, О. Алимова, С. Біла, В. Бодрова, А. Гальчинського, В. Геєця, Ю. Гончарова, Б. Губського, В. Сіденка, В. Семиноженка, А. Філіпенка, А. Фукса, А. Чухна, М. Чумаченка та інших. Проте, незважаючи на різноплановість підходів до висвітлення тематики державної інноваційно-промислової політики у наукових виданнях, недостатньо дослідженими залишаються питання щодо шляхів оптимізації системи фінансового забезпечення інноваційно-промислової політики в Україні.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Завдання статті полягають у дослідженні шляхів оптимізації системи фінансового забезпечення інноваційно-промислової політики в Україні.

Виклад основного матеріалу. Активізація інноваційно-промислової діяльності можлива тільки на основі розвиненої системи фінансування, що покликана забезпечувати вирішення таких найважливіших завдань: збереження і розвиток інноваційно-промислового потенціалу в стратегічних та пріоритетних напрямах розвитку; створення необхідних передумов для своєчасного й ефективного впровадження технічних та технологічних новацій в усіх сферах національної економіки, забезпечення її структурно-технологічної перебудови; створення необхідних матеріальних умов для збереження кадрового наукового потенціалу, запобігання його відтоку за кордон.

В цілому, необхідно підкреслити, що фінансове забезпечення інноваційно-промислової сфери має складну структуру, елементами якої є: сукупність джерел фінансування; форми фінансування інновацій; методи та інструменти акумуляції грошових надходжень і їхнього вкладення в інвестиційні проекти і цільові програми; механізми контролю за інвестиціями у інноваційні проекти, включаючи систему зворотності, оцінку ефективності їх використання тощо [7, с. 27]. При цьому мають бути врахованими й рівні регулювання – підприємницький, регіональний, галузевий, національний, міждержавний, і глобальний. В умовах ринкових відносин фінансування інноваційно-промислової діяльності має свою специфіку і виступає як складовий елемент фінансової політики держави [6, с. 120].

Можна вважати, що система фінансування інноваційно-промислової діяльності є складним переплетенням форм і джерел фінансування. Так, основними джерелами коштів, які використовуються для фінансування інноваційно-промислової діяльності в Україні, є:

1. Державні інвестиційні ресурси, які виділяються на державному і регіональному рівнях (бюджетні кошти, кошти позабюджетних фондів, державні запозичення, пакети акцій, майно державної власності).

2. Інвестиційні, зокрема фінансові, ресурси суб'єктів господарювання комерційного і некомерційного характеру, а також громадських організацій, фізичних осіб. Це інвестиційні ресурси колективних інвесторів, зокрема, страхових компаній, інвестиційних фондів і компаній недержавних пенсійних фондів. Сюди ж входять і власні засоби підприємств, а також кредитні ресурси комерційних банків, інших кредитних організацій і спеціально уповноважених урядом інвестиційних банків.

Безперечно, фінансування інноваційно-промислового процесу при значній розмаїтості джерел і методів за участю держави і приватних компаній дає певну гнучкість у мобілізації і використанні фінансових ресурсів, дозволяє поєднувати прибуткові розробки з неприбутковими (здебільшого фундаментальними дослідженнями). На нашу думку, для взаємодії державного фінансування з приватним бізнесом потрібно широко використовувати конкурсну систему. Це дозволить спрямовувати фінансові ресурси в найперспективніші сфери і передавати їх виконавцям, здатним забезпечити максимум економічного ефекту від вкладених коштів. У результаті конкурсна система стане одним із напрямів підвищення ефективності фінансування НДДКР [1, с. 20].

Слід пам’ятати, що фінансове забезпечення механізму реалізації державної інноваційно-промислової політики є елементом ресурсного забезпечення всього інноваційного циклу, включаючи стадії розробки, промислового виробництва й експлуатаційного застосування інновацій на основі як прямого фінансування, так і використання методів непрямого регулювання, спрямованих на абсолютну і відносну економію фінансових ресурсів учасників інноваційного процесу.

Особливого значення в рамках такого механізму набуває посилення ролі державного замовлення, як одного з інструментів державної інноваційно-промислової політики. Об'єктом цільового державного фінансування є державні інноваційні і науково-технічні програми.

На сьогодні діє затверджений урядом перелік державних наукових та науково-технічних програм розвитку пріоритетних напрямів, які дозволяють прискорити модернізацію високотехнологічних галузей. Метою кожної такої програми є розроблення та реалізація системи проектів і заходів, які забезпечать формування інноваційної моделі економіки, прискорене зростання науково-технічного і виробничого потенціалу, сталий розвиток регіону та високий рівень життя населення.

Ми переконані в тому, що досягнення зазначеної мети вимагає вирішення комплексу завдань стратегічного і тактичного характеру. Так, пріоритетними напрямами інноваційно-промислового розвитку мають стати: формування наукоємних виробничих процесів для пріоритетних галузей економіки; розробка ресурсо-, енергозберігаючих та екологічно чистих технологій; розробка сучасних інформаційно-індустріальних технологій і техніки для електроенергетики, машинобудівної, а також легкої, харчової та інших галузей з швидким обігом капіталу; розробка техніки і технологій комплексного використання мінеральної сировини та промислових відходів; впровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів, які спроможні забезпечити сталий розвиток, швидку окупність вкладеного та накопичення власного капіталу, покласти початок прогресивним змінам в структурі виробництва і тенденціях його розвитку; створення конкурентоспроможних обробних виробництв з відповідним науковим супроводженням, технологічне та технічне оновлення базових галузей економіки; сприяння створенню і функціонуванню технопарку спеціальної економічної зони та інших інноваційних структурах; підготовка кадрів спеціалістів та науковців по пріоритетних напрямах науково-технологічного розвитку; створення нової системи управління розвитком продуктивних сил регіону за інноваційною моделлю розвитку економіки.

При цьому, стратегічними завданнями інноваційно-промислового розвитку країни мають бути: створення сприятливих правових, економічних та організаційних умов для розвитку науково-технічної й інноваційної діяльності, інтеграції науки і промисловості регіону; забезпечення ефективного використання результатів науково-технічної діяльності, подолання енерго- і ресурсовитратного характеру виробництв та їх технологічне оновлення, підвищення конкурентоспроможності продукції; включення інноваційних факторів до процесу соціально-економічного розвитку; ефективне використання та збереження природних ресурсів і довкілля для майбутніх поколінь; відновлення наукового потенціалу у сфері фундаментальних досліджень, зокрема всесвітньо визнаних наукових шкіл; завоювання передових позицій у світі на основі нових відкриттів, впровадження «ноу-хау», наукових ідей через підтримку відповідних прикладних досліджень та розробок, промислових наукоємних новацій; перехід від моделі «витратної науки» до реальної комерціалізації наукових знань, формування інфраструктури підтримки підприємництва в науково-технічній сфері; підготовка фахівців для науково-технічного комплексу й економіки регіону, підтримка унікальних технологій, вчених і талановитої наукової молоді.

Разом з тим, тактичні завдання центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо інноваційно-промислового розвитку країни повинні полягати в: збільшенні обсягів фінансування науки за рахунок розширення джерел фінансування, в тому числі забезпечення виконання Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» в частині бюджетного фінансування науки в обсязі не менш як 1,7 % ВВП; сприянні збереженню та розвитку кадрового потенціалу науково-технологічної сфери, створення сприятливого клімату для розвитку всіх його складових та покращання професійного рівня науковців та їх вікового складу; підвищенні рівня зарплати науковим працівникам; сприянні відновленню матеріально-технічної бази науки; формуванні інфраструктури підтримки підприємництва в науково-технічній сфері; спрямуванні наукових розробок на вирішення гуманітарних, екологічних та соціальних проблем відкритого суспільства, реформування освіти як основного засобу інноваційного розвитку та інструменту модернізації суспільства; залученні провідних науковців до викладання у вищих навчальних закладах, виконання комплексних науково-технічних проектів організаціями освітянської, наукової (першою чергою, академічної) та виробничої сфер економіки; заохоченні молоді до участі у науковій та науково-технологічній діяльності; створенні умов для спрямування припливу капіталу в науково-технологічну, інноваційну сферу шляхом реалізації спеціального режиму економічного функціонування наукових установ, розвитку мережі спеціалізованих бізнес-інкубаторів, технопарків та інноваційних структур інших типів; стимулюванні інноваційної діяльності шляхом забезпечення контролю за поетапним введенням до господарського обігу інтелектуального продукту, об'єктів інтелектуальної власності; створенні договірно-правового поля міжнародної науково-технологічної кооперації в рамках прикордонного співробітництва, формування на договірних засадах технологічних та інноваційних структур з іншими регіонами України.

В цьому контексті слід зазначити, що основними пріоритетами розвитку промисловості мають бути: створення високоефективного інноваційно-виробничого комплексу шляхом реконструкції на базі новітніх технологій усіх галузей промисловості, інтеграції їх у єдину систему розробки, виробництва і реалізації високотехнологічної конкурентоспроможної продукції, впровадження нових підходів в його управлінні; оптимізація виробництва шляхом системної реструктуризації галузей з метою приведення потужностей підприємств у відповідність з кон' юнктурою внутрішнього та зовнішнього ринку; сприяння розширенню міжрегіональної кооперації у високотехнологічних виробництвах; підвищення конкурентоспроможності продукції через зменшення витрат на її виробництво; забезпечення високих темпів структурної перебудови машинобудування і металообробки з метою створення матеріально-технічної основи для переоснащення інших галузей економіки наукоємною продукцією; скорочення структурних деформацій у промисловості, переорієнтація на пріоритетний розвиток галузей, діяльність яких безпосередньо спрямована на задоволення потреб населення: агропромисловий комплекс, харчова промисловість, сфера послуг тощо; досягнення оптимальної частки державного сектора в промисловому комплексі та підвищення ефективності управління державним майном; розвиток виробництв для задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації, підвищення збалансованості економіки та зменшення зовнішньоекономічної залежності області; активізація інвестиційної діяльності з використанням сприятливого інвестиційного клімату для внутрішніх та зовнішніх інвесторів.

Наукове забезпечення розвитку промислової сфери вважаємо за потрібне  здійснити у три етапи. Так, на першому етапі головною метою має бути розробка наукових засад щодо стабілізації виробництва та призупинення інфляційних процесів, створення умов для подальшого економічного зростання. Варто підкреслити, що зростання виробництва на цьому етапі супроводжуватиметься підвищенням конкурентоспроможності за рахунок зниження енергоємності виробництва, скорочення і виведення з експлуатації надлишкових потужностей та застарілих агрегатів, збереження позицій на зовнішніх ринках.

На другому етапі повинні проводитись наукові дослідження щодо активізації економічного розвитку. Головною метою виступає науково-технічна перебудова виробництва промислового комплексу, а найважливішими завданнями цього етапу мають бути: використання власних досягнень в науково-технічному прогресі для створення нових видів продукції і технологій, вихід на нові ринки збуту.

Безперечно, за рахунок впровадження наукоємних технологій буде подоланий ресурсно-витратний характер виробництва, прискориться його технологічне оновлення, збільшиться випуск продукції та підвищиться її конкурентноздатність, зросте продуктивність праці [1, с. 42].

Третій етап повинен полягати в розробці наукових засад становлення раціональної структури промисловості. Головна мета полягає в досягненні сталого і ефективного функціонування промислового комплексу, розробці і реалізації значних науково-технічних проектів, розширені відтворення засобів виробництва, переході до інтенсивного типу розвитку матеріального виробництва, розв'язанні паливно-енергетичних проблем.

Взагалі, довгострокова система заходів інноваційно-промислового розвитку повинна бути націлена на стабілізацію і прискорення соціально-економічного розвитку країни як потужної складової країни в цілому на основі реалізації ключових напрямів і розробок прикладної і фундаментальної науки з метою ефективного вирішення найбільш важливих проблем в промисловій галуззі.

Водночас стає очевидним, що основним змістом ДНТП мають скласти відібрані за конкурсом проекти створення конкретних видів нової техніки, технологій у ході комплексних теоретичних і експериментальних досліджень. У поєднанні з обов'язковою «прозорістю» процедур надання держзамовлення на конкурсній основі з наступним укладанням контракту на його виконання така практика забезпечить цільовий характер і загальне підвищення ефективності використання фінансових ресурсів [5, с. 89].

Недержавними джерелами фінансування інноваційних програм повинні виступати інвестиційні ресурси колективних інвесторів (інвестиційних компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсійних фондів) та інвестиційні ресурси страхових компаній (страхові резерви).

Говорячи про шляхи оптимізації системи фінансового забезпечення механізму реалізації інноваційно-промислової діяльності України, слід враховувати, що важливим стратегічним напрямом розширення джерел фінансування інвестиційної діяльності є розвиток фондового ринку. Роль фондів не вичерпується фінансуванням наукових і науково-технічних проектів. Фонди повинні надавати підтримку на різних стадіях інноваційної діяльності від підтримки фундаментальної науки, прикладних досліджень і розробок до виведення науково-технічної продукції на ринок і створення молодих інноваційних підприємств, що швидко розбудовуються, наукомістких, здатних стати привабливим об'єктом для залучення прямих, у тому числі венчурних інвестицій і великих позикових засобів. Таким чином, з їхньою допомогою спрацьовується новий механізм функціонування науки в умовах ринку, а саме використання створюваної інтелектуальної власності для створення й комерціалізації інноваційних продуктів.

На нашу думку, доцільно було б розробити концепцію (і заходи для її реалізації) щодо створення цілісної системи бюджетних і позабюджетних загальнодержавних і регіональних фондів, що діють у науково-технічній сфері. Головна ідея повинна полягати в усуненні непогодженості й роз'єднаності діяльності фондів, у зосередженні їх зусиль на пріоритетних напрямках наукового, науково-технічного й технологічного розвитку. Через створення цілісної системи фондів повинен спрацювати механізм надання безперервної фінансової підтримки високоефективним інноваційно-промисловим проектам, повинні бути усунуті наявні розриви в ланцюзі «технологія-виробництво-ринок». Це дозволить відбирати й підтримувати найбільш перспективні комерціалізуємі науково-технічні розробки, залучати приватний капітал в інноваційну сферу,  створювати швидко-розвиваючі технологічні компанії, виводити на ринок конкурентоспроможну наукомістку продукцію. Одночасна побудова цілісної системи фондів дозволить налагодити єднальні мости між фондами й іншими інвесторами, підвищити прозорість діяльності фондів і їх стійкість.

Держава повинна створити умови для підвищення рівня капіталі­зації та ліквідності фондового ринку; розширити співробітництво з Міжнародною комісією з цінних паперів та іншими міжнарод­ними організаціями з питань запровадження міжнародних стан­дартів розкриття інформації; спростити процедуру проведення розрахунків за угодами з цінними паперами за участю нерезиден­тів; удосконалити систему обміну, розрахунку і звітності учасни­ків фондового ринку; забезпечити прозорість діяльності інститу­тів спільного інвестування; розробити механізми страхування учасників ринку цінних паперів тощо.

В умовах, що нині склалися в Україні, необхідно якнайпов­ніше задіяти банківський механізм фінансування інноваційно-промислової сфери, оскільки він дає можливість розкрити необхідну інформацію про позичальників і має важелі щодо стягнення заборгованості [3, с. 254]. Тому, найважливішим страте­гічним завданням державної політики повинно бути зміцнення інвестиційного потенціалу банківської системи. Вирішення цього повинно вима­гати збільшення капіталізації комерційних банків, у тому числі за рахунок підвищення ефективності кредитування товаровиробни­ків, залучення в банківську систему інвестицій з боку вітчизня­них та іноземних інвесторів; створення сприятливих умов для по­етапного укрупнення банківських капіталів і ресурсів шляхом злиття і поглинання, утворення банківських холдингів, консорці­умів для здійснення спільних проектів.

Стимулом для активізації інвестиційної спрямованості бан­ківських кредитів повинні стати часткове забезпечення і гарантії держави під надані пільгові кредити (виходячи із статуту держа­вних підприємств, держава повинна стати гарантом виплати бор­гів цих підприємств за отримані кредити) та скорочення ставки ре­зервування за умов, що кошти, які залишалися в розпорядженні банків, направлятимуться під пільгові відсотки на інвестування підприємств промислового комплексу економіки, а конкретні підприємства-одержувачі кредитів визначатимуться, виходячи із узгодженої з урядом програми структурної перебудови економі­ки.

Доречно для активізації інвестиційної діяльності комерційних банків ширше використовувати нетрадиційні інвестиційні ін­струменти, перш за все, такий як фінансовий лізинг, який сприяє мобілізації грошових коштів для інвестиційної діяльності й забезпечує цілеспрямоване використання інвестиційних ре­сурсів на цілі реконструкції і розширення виробництва, знижує ризик неповернення кредиту.

Оскільки важливим потенційним джерелом фінансування інноваційно-промислової сфери є кошти населення, то для залучення фізичних осіб до інвестиційних процесів держава має сприяти ак­тивному створенню накопичу­вальних інвестиційних схем (пенсійних рахунків, рахунків на оплату навчання, придбання житла, страхових нагромаджень); вдосконалювати інструменти залучення в інвестиційну сферу особистих нагромаджень населення, зокрема розміщення на фон­довому ринку спеціальних випусків цінних паперів під фінансу­вання окремих інноваційних програм (проектів); напрацьовувати державні механізми щодо прискореного запровадження Націона­льної системи масових електронних платежів та міжнародних ка­рток; запроваджувати новітні банківські технології (теле-банкінг, інтернет-банк тощо). З підвищенням рівня життя можливості за­лучення цього джерела фінансових ресурсів зростуть. Тому для розширення масштабів залучення грошових коштів населення до кредитування інвестицій доцільно розширити мережу державних фінансових інститутів, що працюють з коштами населення. При цьому необхідно гарантувати направлення цих коштів у реальні інвестиції в економіку. Механізм державного регулювання інвес­тиційної діяльності кредитно-фінансових установ, що працюють з коштами населення повинен бути більш жорстким, порівняно з тим, що використовується стосовно інших фінансових інститутів, оскільки їх банкрутство призводить до гострих соціальних наслідків і підриву довіри до всієї кредитно-фінансової системи кра­їни.

Перспективним напрямом збільшення джерел фінансування інноваційно-промислової галузі є залу­чення державою позикових коштів шляхом випуску і розміщення довгострокових облігацій як на внутрішньому, так і на міжнарод­них фінансових ринках [2, с. 112].

Варто звернути увагу на те, що активізація інвестиційної ролі держави повинна виражатись не тільки в прямій участі у фінансуванні ефективних інноваційно-промислових проектів. Важливою складовою інвестиційної підтримки пріоритет­них галузей є стимулювання інвестиційної діяльності економіч­них суб'єктів господарської діяльності за рахунок податкових пільг, зокрема інвестиційного податкового кредиту; скасування мита при ввозі на тери­торію України товарів необхідних для виробництва наукомісткої продукції; пільгових кредитів тощо.

Ос­новним джерелом інвестиції у інноваційно-промислову сферу мають стати внутрішні фінансові джерела - амортизація і чистий прибуток. Сьогодні важливо відновити роль амортизації як найсуттє­вішого джерела формування інвестиційних ресурсів шляхом ви­користання наявних амортизаційних відрахувань відповідно до їх цільового призначення.

З метою забезпечення фінансової стабільності та гарантій колективних інвесторів і страхових компаній інвестування коштів повинно здійснюватися за принципами диверсифікованості (наявності широкого кола об'єктів інвестицій з метою зменшення можливого інвестиційного ризику), зворотності (обов'язкового повернення інвестованих коштів у повному обсязі), прибутковості (обов'язкового одержання прибутку від інвестування коштів) і ліквідності (можливості швидкої реалізації інвестованих активів при збереженні їхньої номінальної вартості в разі потреби виконання взятих зобов'язань щодо страхових виплат).

Посилення ролі держави в економічному регулюванні інноваційно-промислової діяльності тісно пов'язане з вдосконаленням системи оподаткування. Податкова політика в інноваційній сфері має орієнтувати учасників інноваційного процесу на проведення робіт, що реалізують пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу, створення техніки нових поколінь. Для цих суб'єктів господарювання треба передбачити можливість звільнення від оподатковування частини коштів цільового призначення, зокрема асигнувань на проведення пошукових і ініціативних досліджень, розвиток дослідно-експериментальної бази, відтворення науково-інтелектуального потенціалу. Крім того, для них треба встановити знижені ставки податків на прибуток і використовувані кошти. Поряд з цим варто застосовувати і примусовї заходи у вигляді різноманітних санкцій за недотримання контрактних зобов'язань, неналежну якість науково-технічної продукції, її невідповідність вимогам екології. Однак у кожному конкретному випадку вибір економічних інструментів впливу і межі їхнього використання мають враховувати зміст, завдання і специфіку об'єктів стимулювання.

Ресурсно-фінансове забезпечення інноваційно-промислової сфери може здійснюватися за рахунок залучення як бюджетних, так і позабюджетних засобів, включаючи: виділення бюджетних коштів державним замовникам наукомісткої продукції з повним правом розпорядження виділюваними засобами в межах відповідних статей бюджету; залучення й використання органами державного керування централізованих позабюджетних фондів, утворених за рахунок вступів від підприємств при обліку централізованих відрахувань у собівартості відповідної продукції, інших позабюджетних джерел; залучення власних засобів підприємства, отриманих у тому числі за рахунок амортизаційних відрахувань і пільгового оподатковування або звільнення від податку при цільовому їхньому використанні на технічний розвиток, створення нових робочих місць тощо; залучення фінансових коштів іноземних замовників продукції підприємств; залучення комерційних (у тому числі закордонних) інвестицій і кредитів, у тому числі й на основі державних гарантій інвесторам; залучення засобів українських індивідуальних підприємців; залучення інших, установлених законодавством України, позикових засобів.

Серед основних принципів побудови ефективної системи фінансування інноваційно-промислової сфери повинні бути: чітка цільова орієнтація фінансової системи – її зв'язок із завданням швидкого та ефективного впровадження сучасних науково-технічних досягнень; логічність, обґрунтованість та юридична захищеність використаних прийомів і механізмів; множинність джерел фінансування; широта і комплексність системи, тобто можливість охоплення максимально широкого кола технічних і технологічних нововведень і напрямів їхнього практичного використання; адаптивність і гнучкість, що припускає постійне реформування як всієї системи фінансування, так і її окремих елементів відповідно до змін зовнішнього середовища з метою підтримки максимальної ефективності.

Висновки з даного дослідження. Підсумовуючи вищевикладене, слід відзначити, що кожна країна розробляючи або вдосконалюючи механізм регулювання інноваційно-промислової сфери, з усієї множини прямих і непрямих методів фінансування обирає такий набір інструментів, який дозволяє на даному етапі економічного розвитку більш ефективно використовувати державні і недержавні фінансові ресурси. При цьому, усе зростаючу роль відіграють інструменти стимулювання залучення фінансів з міжнародних джерел – в рамках міждержавної кооперації.

 

Список використаних джерел.

1.        Амоша О. І. Організаційно-економічні механізми активізації інноваційної діяльності в Україні / О. І. Амоша // Економіка промисловості. - 2005. - № 5. - С.15-21.

2.        Бодров В. Г. Державне регулювання економіки та економічна політика: навч. посіб. / В. Г. Бодров, О. М. Сафронова, Н. І. Балдич. – К.: Академвидав, 2010. – 520 с.

3.        Бойчук І. Доцільність розвитку франчайзингової системи співробітництва в Україні  / І. Бойчук // Регіональна економіка. - 2001. - № 3. - С. 251 - 255.

4.        Гончаров Ю. В. Промислова політика України: проблеми і перспективи / Ю. В. Гончаров. - К.: Наукова думка, 1999. - 277 с.

5.        Губський Б. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі / Б. Губський. - К.: Наук. думка, 1997. - С. 41.

6.        Семиноженко В. П. Україна: шлях до постіндустріальної цивілі­зації / В. П. Семиноженко. - Х.: Константа, 2005. – 362 с.

7.        Щербак В. М. Інноваційна стратегія України зі світовою економічною системою / В. М. Щербак // Наука та наукознавство – 1999. – №4. – С. 26-28.

Стаття надійшла до редакції 15.10.2010 р.

 

 

 

ТОВ "ДКС Центр"