УДК  351

 

Т. В. Сидорчук,

аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України

 

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ЩОДО СТАНОВЛЕННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

 

У статті розглянуто процес становлення методології державного управління з точки зору постмодернізму та соціалістичного управління.

Розглядається його суперечлива сутність, позитивний інструментальний вплив на управлінську комунікацію та демократизацію державного управління.

Ключові слова: постмодернізм, державне управління, методологія, радянський тоталітаризм.

 

In the article a process of becoming methodology of state administration from postmodernism and social management point of view is considered.

His contradictory essence, positive instrumental influence on administrative communication and democratization of state administration is considered.

Keywords: postmodernism, state administration, methodology, soviet totalitarianism.

 

 

Актуальність теми. Теоретико-методологічна невизначеність, відсутність усталеної моделі вирішення державно-управлінських питань породжує стихійність, застосування випадкових та хибних методик, далеких від оптимального з огляду сучасних демократичних вимог. Відсутність наукової методології  зумовлює спонтанні, безпосередні реагування на проблемні явища, прагнення здійснювати ручне управління чи використовувати псевдонаукові підходи.

Актуальність даної проблематики, жодного сумніву сьогодні ні у кого не викликає, але основний аспект, який випускається із дослідницького кругозору, наскільки правильним є розуміння сутності процесу становлення методології державного управління.

Аналіз джерел та публікацій. Значний внесок в процес становлення терміну методології державного управління як такого, зробили радянські дослідники,  зокрема О.Бєлих, Е.Г. Юдін, Щедровіцький Г.П. Найбільш цікаві ідеї, в яких розглядаються особливості та можливості використання постмодернізму як методології в сучасному державному управлінні є  роботах представників філософських шкіл постмодернізму, а саме Т. Куна, К. Поппера, М. Фуко, П. Фейєрабенда.

Метою статті є розкриття сутності процесу становлення методології державного управління, виходячи з основних ознак, які характеризують методологію науки.

Виклад основного матеріалу. Закономірно, що усвідомлення методології державного управління в Україні знаходиться на досить низькому рівні, дослідження в цьому напрямі не відзначаються системністю та послідовністю. Відомими є причини такого стану, що зв’язані не лише з недостатнім досвідом українського державотворення, але й з прагненням запозичити готові зразки діяльності та вирішення складних суспільно-владних проблем.

Зрозуміло, що ні методологічні ідеї класиків української суспільно-політичної думки, ні адаптація загальнонаукової методології, ні використання окремих продуктивних напрацювань відомих мислителів сучасності, не можуть сформувати сучасну методологію демократичного врядування. Чіткішому визначенню завдань та шляхів досягнення трансформаційних змін в Україні, на нашу думку, сприятиме системне вивчення вітчизняної практики державного будівництва та зарубіжного досвіду.[9] Щодо останнього необхідно висловити думку, що демократичні перетворення в розвинених країнах відбувалися під впливом загальнокультурних зрушень, досягнутого рівня розуміння справжніх людських цінностей та їх поступового впровадження у практику соціальних відносин. Таким чином, методологія постмодернізму визнається за теоретико-методологічну основу становлення сучасного демократичного врядування. Особливий інтерес в цьому плані, становить розуміння специфіки та закономірностей розгортання методології постмодернізму та аналіз переходу від тоталітаризму.

Це, все свідчить, про так званий синтетичний характер методології державного управління, як складного утворення, сутність та функціональні можливості якого потребують особливого вивчення.

Методологія постмодернізму розкрита у працях представників усіх філософських шкіл постмодернізму. Проблеми застосування цієї методології в конкретних сферах наукової та практичної діяльності достатньо представлена в сучасній зарубіжній філософії.

Значну роль у цьому відіграли І. Лакатос, У. Куайн, Т. Кун, К. Поппер, У. Селларес, П. Фейєрабенд, які істотно підірвали основи класичної методології.

П. Фейєрабенд виступає проти будь-яких універсальних методологічних правил, норм і стандартів. Він пише: «У мої наміри зовсім не входить заміна однієї безлічі правил іншою; скоріше, я хочу переконати читача в тім, що всяка методологія - навіть найбільш очевидна - має свої межі» [6, с. 52]. З іншого боку, він декларує принцип «усе дозволено» і розширює ареал методології за рахунок того знання, що належить до «псевдонауки» і не укладається в модель нормальної науки Т. Куна.[3,c.250]

Анархічний підхід до методології науки дуже сильно впливає на державне управління, яке є сферою  необґрунтованого використання вельми різних, нерідко суперечливих підходів, методів, моделей. Методологічна свобода не супроводиться обґрунтуванням методів. Тут досі не завершився процес методологічної ідентифікації, формування такого методологічного арсеналу, який максимально відповідає державному управлінню. Механічне перенесення в цю сферу методології природничих і технічних наук, надмірна соціологізація, політологізація або психологізація державного управління стали вже нормою.

Далі М.  Фуко ототожнює науку з владою, в його баченні «вони виражаються в незліченних точках зіткнення і осередках нестабільності, кожен з яких несе в собі небезпеку... тимчасової зміни співвідношення сил». При цьому особливо важливо, на думку Фуко, те, що: а) влада робить знання; б) влада і знання безпосереднє допускають одне одного; в) немає ні відносин влади без відповідного утворення царини знання, ні знання, що не припускає і разом з тим не утворює відносин влади» [7, с. 488]. Розглядаючи розвиток суспільства і пов'язані з ним владні інститути, М. Фуко відмічає, що в ХVII-ХVIII ст. загальними формулами панування стали «дисципліни» - методи, що роблять можливими детальний контроль над діями тіла, постійне підпорядкування його сил, нав'язування останнім відносин корисність-корисності-слухняності-корисності. Характерною ознакою суспільства стає ознака дисциплінарністі, оскільки дисципліна продуціює «слухняні» тіла, вона збільшує сили тіла (з погляду економічної корисності) і зменшує ті самі сили (з погляду політичної слухняності).[8]

Щодо співвідношення дисциплінарного суспільства та українського суспільства, то, на жаль, шляхом його формування Україна не пройшла. Тоталітарне минуле характеризувалося не такою дисципліною, яка випливала із сутності виробничої технології та закону, а трансформувалося бажанням підлеглого не суперечити  ідеології та свавіллю керівника. Тому проблема формування дисциплінарного суспільства залишається для України дуже актуальною проблемою. Оскільки вона не вирішена, ефективне управління завжди важко забезпечуватиметься демократичними інструментами. 

Постмодернізм вніс вагомий вклад у використання в державному управлінні таких інструментів, як міф, страх, хаос, маніпулювання. Він  сформував оптимістичне ставлення до хаосу, якого лякається класичне управління. Але досить часто хаотичний оптимізм занадто оптимістичний, що формує ставлення до хаосу та кризи як до блага, котрі самі пройдуть та приведуть до розквіту держави. Від такого ставлення можуть бути дуже небезпечні наслідки: руйнування системи управління, втрата можливостей, зворотний розвиток тощо. Його не можна розглядати лише як результат кризи класичної науки та її методології. Він об'єднує позитивні і негативні складові. З одного боку, він відкриває  напрямки вдосконалення державного управління, а з іншого - веде до його деформацій, зниження його ефективності. Він орієнтує на гуманізацію, демократизацію державного управління, шукає  механізми еволюції та балансу, але й виступає ідеологічною основою маніпулювання, дестабілізації, створення та підтримки міфів. [5]

Поряд з методологією постмодернізму активний вплив мав радянський тоталітаризм. У добу тоталітаризму з методологією науки, як і з виборами, проблем не було. Визнавалася одна-єдина методологія - марксистсько-ленінська, осердя якої становив діалектичний та історичний матеріалізм і рішення останнього з'їзду чи пленуму компартії. Вчений або дотримувався цієї методології, або опинявся за межами науки, суспільства чи й життя. Під методологію підганялися дослідження насамперед у сфері соціально-гуманітарних наук. Це було ритуалом, на початку статті чи монографії цитувати класиків марксизму-ленінізму і чергового вождя компартії. Таке ставлення до методології, як і до науки та життя загалом, не могло не породити негативних наслідків, що гостро відчуваються й нині. Так, радянський спеціаліст управління О.Бєлих наголошував: «Ніяк не можна погодитися з ідеєю створення управління «всіма сферами суспільного життя» у той час, коли існує ціла система марксистсько-ленінських наук.. Марксизм-ленінізм – єдина справжня наукова теорія суспільства і загальна наука управління суспільними процесами». В ті часи партійні органи вважали, що поняття «методологія» - це уявний термін і для ефективного управління необхідно лише правильно організовувати діяльність. В.І. Ленін вказував, що: «беззаперечне підпорядкування єдиній волі-це успіх в процесі будь-якого виду роботи». К.Маркс в свою чергу звертав увагу на загальний характер управління.  « Різного роду праця в тій чи іншій мірі потребує управління, яке встановлює узгодженість між індивідами і виконує загальні функції. Окремий скрипач сам управляє собою, оркестру потрібен диригент», - писав він. Метою управління було визначено досягнення цілей, які ставить перед собою держава, а однією з них є самозбереження. Державне управління наділене правом застосовувати примус. І це не лише його право, але й основний закон. Матеріальним змістом в ті часи були самі цілі, які брала на себе держава, виходячи з вимог часу та місця. Оскільки управління містить елементи у самостійності у прийнятті рішень, то воно виступає розпорядженням, разом з тим управління полягає у виконанні отриманого наказу, у цьому випадку воно виступає виконанням.[2,c.130]

Не дивлячись на це, методологія науки, завдяки працям П.В. Копніна, , В.І. Садовського, В.С. Швирєва, Г.П. Щедровіцького, Е.Г. Юдіна і інших авторів стала розвиватись. І в цьому їх величезна заслуга, оскільки вони чи змогли протистояти ідеологічному тиску. Так, Щедровіцький Г.П. розробляв ідею самовизначення методології «як загальної рамки всієї життєдіяльності людей». Запропонував і розвивав оригінальну логіко-методологічну програму, яка пройшла етапи:

- змістовно-генетичній епістемології (логіки) і теорії мислення (1952—1960)  

- діяльнісного підходу і загальної теорії діяльності (1961—1971)  

- системодіяльністного підходу і загальної методології (з 1971).

Російський філософ, методолог Е.Г. Юдін будучи активним членом і одним з лідерів Московського методологічного кружка в першій половині 60-х років, досліджував методологічне знання як  специфічний тип рефлексії над наукою, системний підхід.

Е.Г. Юдін, спільно з Садовським І. В. ініціює створення щорічника «Системні дослідження», що став потім найбільш авторитетним вітчизняним виданням по системній проблематиці. Згодом засноване цими трьома ученими напрям отримав визнання як наукова школа «Філософія і методологія системних досліджень». Так, науковці дійшли до висновку, що  методологічне знання — це загальнонаукові концепції і напрями, які по своєму масштабу виходять далеко за рамки окремих наукових дисциплін. Вони виконують в науці серйозні методологічні функції, але в той же час не є філософськими. На цьому відрізку часу склалися найсприятливіші умови для формування терміну «методологія науки», яке і майже до середини 90-х років минулого століття широко використовувалось науковцями. [11]

 Цей період обрано для вивчення з таких міркувань. По-перше, це завершений історичний період з чітко окресленими часовими межами і при цьому достатньо тривалий, що дозволяє проаналізувати причини, характер і наслідки трансформацій у методології державного управління. По-друге, цьому періоду була притаманна спроба створити відмінну від попередніх систему державного управління зі своїми атрибутами та потужним ресурсним забезпеченням. По-третє, сучасні спостереження за ставленням до радянської системи управління на пострадянському просторі дозволяють виявити різні наслідки етапу її ліквідації (консервації) - від категоричного заперечення й неприйняття до часткового відновлення.

Спираючись на викладені погляди, можна сформувати основні періоди становлення і розвитку радянської методології державного управління: 1) розвиток системи державного управління в 20-30-х рр. ХХ ст. – система державного управління носила тоталітарний характер, запроваджувалася нова економічна політика; 2) розвиток державного управління від початку Другої світової війни до 1953 року - система державного управління була переведена на військовий лад. Фактично вся влада зосереджувалася в руках Сталіна, що не давало змогу розвиватися державно-управлінським відносинам; 3) період Хрущовської відлиги (1953-1964 рр.) - в країні відбувався демонтаж ленінсько-сталінської системи з відмовою від масових репресій як інструменту державного управління. Однак, попри всі кроки, спрямовані на лібералізацію суспільного життя, кардинальних змін в системі державного управління УРСР в той час не відбулося. Поглибилось фактичне розшарування радянського суспільства, сформувалися і далися взнаки негативні для системи тенденції, які повною мірою виявилися у роки «застою» [4, с.17]; 4) період «застою» ( 60-70-ті рр. до середини 80-х рр.) - збереглася командно-адміністративна система управління, чому сприяв догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. За Конституцією СРСР 1977 року складовими елементами політичної системи радянського суспільства були КПРС, Радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативно-колгоспні об'єднання, громадські організації. КПРС проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи». Практично існувало змішування функцій партійних і державних органів, зрощення партійного й державного апаратів [4, С.17-18]. В такий спосіб УРСР залишалася маріонеткою у вирішенні загальнодержавних справ, а її система управління майже не розвивалася і носила адміністративно- командний характер; 5) період «пребудови» (1985–1990 рр.) – вирішено рішуче відмовитися від командно-адміністративних методів, проводити партійну політику по-новому, методами організаторської й ідейно-політичної роботи в масах; припинити підміну державних і господарських органів; оновити кадрову політику партії, виключити формально-бюрократичний підхід до підбору і розстановки кадрів, розвивати демократизм цього процесу; змінити структуру партійного апарату [11, с. 144].

Висновки. Отже, проаналізувавши систему державного управління в Радянському Союзі на різних етапах державотворення, ми можемо сказати, що на різних історичних етапах суспільного розвитку змінювалася і методологія державного управління. Ми можемо стверджувати,що за часів Радянської влади розвиток української системи управління відбувався двояко. З одного боку, переважали адміністративно-командні методи управління, що насаджувалися партійною номенклатурою, а з іншого – прагнення побудувати ефективну систему державного управління. Зіткнення цих двох ідей в різні періоди існування радянської України обумовлювали запровадження «коливань» в політичній, соціальній та економічній сферах розвитку суспільства. Це в свою чергу, як ланцюгова реакція спонукала до деформації методології державного управління України.

Однак у методології державного управління спостерігається таке ж становище, як і в інших сферах нашого національного буття, зокрема у державній політиці з її "багатовекторністю". Зокрема, можна сформулювати її основні риси:

1. Методологічний плюралізм не тільки не узгоджений з національною ідеєю, а часто спрямований проти неї. Спостерігається не так конкуренція методологій, як поборювання українства за допомогою різних застарілих чи, навпаки, надто модних методологій, за якими приховуються, м'яко кажучи, чужі Україні й українцям інтенції.

2. З цією ж метою з інших наук екстраполюються поняття, теорії, закони тощо.  Не враховуються такі чинники як ступінь готовності країни до масштабних змін, рівень розвитку країни, культура, цінності та ступінь довіри громадян до влади. Це відбувається хаотично та без врахування наслідків.

3. Недостатньо виражалися  ціннісні чинники у визнанні ідеї держави, у прагненні гуманізувати суспільство, привести у відповідність з національними потребами.

4. Розвиток загальнонаукової методології і методологій окремих наук і галузей знань повинен нести пізнавальний характер, а не «переносний», тобто дати можливість користуватись в державному управлінні накопиченим методологічним потенціалом.

5. Необхідність правильного формулювання принципів державного управління, аналіз їх наукової і практичної транскрипцій.

6. Об’єктивне визначення норм пізнавальної та практичної діяльності в державному управлінні.

Висновки. Таким чином, на основі здійсненого нами аналізу нам вдалося показати вплив наукових підходів, наукових шкіл та безпосередньо радянського державного управління на формування методології державного управління. Ми змогли побачити відмінність між даними підходами, об’єднуючий характер та передумови для подальшого вдосконалення. Тим самим у складних умовах українського сьогодення існує відома закономірність, за якою рівень ефективності управління знаходиться у прямій залежності від осмислення потенціалу змін і вміння його застосовувати, тобто від методологічної культури управління.

Незважаючи на бурхливий розвиток державного управління, у незалежній Україні питанням вдосконалення її методології не приділялося належної уваги. Відмовившись від марксистсько-ленінських підходів до вирішення проблем дослідження суспільних процесів, більшість науковців проігнорували той беззаперечний факт, що методологія як теорія має не тільки загальносоціальний, а й універсальний характер. Частина з них почала беззастережно запозичувати іноземні методи дослідження, як правило, без урахування специфіки їх застосування. Інші науковці, взявши на озброєння примітивний прагматизм та правовий нігілізм, взагалі заперечують позитивну роль будь-якої методології.

 

 

Список використаної джерел:

1. Князєв В. Сучасні суперечності в науці про державотворення / В. Князєв // Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації: матеріали засідання міжнародного круглого столу.-К.: Українські пропілеї.-2001.-32 с.

2.Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник.

– Вид. 2-ге, доп. та перероб. – К.: Атіка, 2003. – 576 с.

Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун ; пер. с англ. И. З. Налетова ; общ. ред. и послесл. С. Р. Микулинского и Л. А. Марковой. – 2-е изд. –М. : Прогресс, 1977. – 300 с.

3 .Научные основы государственного управления в СССР.- М., 1968.-440 с.

4. Cурмін Ю. Можливосі постмодернізму як методології в сучасному державному управлінні.

 http://www.social-science.com.ua/jornal_content/102/communication

5. Фейерабенд П. Против метода. Почерк анархистской теории познания /

Пол Фейерабенд ; пер. с англ. А. Л. Никифорова. – М. : АСТ: АСТ Москва : Хранитель, 2007. – 413 с.

6. Фуко М. Интеллектуалы и власть: статьи и интервью, 1970—1984: В    

 3 ч.: Ч. 1. / Пер. с фр. С. Ч. Офертаса под общ. ред. В. П. Визгина, Б. М. Скуратова. — М.: Праксис, 2002. — (Новая наука политики.) — 381 с.

7. Фурс, В. Полемика Хабермаса и Фуко и идея критической социальной теории // Логос. – 2002. - №2. С. 120—152.

8. Шкурат В. І. Методологічні підходи до аналізу особливостей державного управління в умовах глобалізації / В. І. Шкурат // Дер-жавне управління. – 2006. – № 1. – С. 14–22.

9. Юдин Э.Г.Системный подход и принцип деятельности:Методолог. Проблемы соврем.науки.-М.:Наука, 1978.- 392

 Стаття надійшла до редакції 24.02.2012 р.