Українською | English

НАЗАДГОЛОВНА


УДК 338.43:316.422

В. В. Замикула,

здобувач кафедри державного управління

та місцевого самоврядування, Академія муніципального управління

 

НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ АГРОПРОДОВОЛЬЧОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ  В  УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

 

Анотація. Запропоновано напрями державної підтримки агропродовольчого сектора економіки. Досліджено особливості розвитку державного регулювання і підтримки агропродовольчого сектора в умовах ринку.

 

Annotation. Directions of state support of agrarian food sector of economy are offered. The features of development of the state adjusting and support of agrarian food  sector are explored in the conditions of market.

 

 

Вступ

Залежність від природних чинників і яскраво виражений сезонний характер виробництва, відсутність регулярних протягом року достатніх доходів призводять до того, що сільське господарство є найбільш відсталою в техніко-технологичному і уразливою у фінансово-економічному відношенні галуззю економіки. В той же час рівень сільськогосподарського виробництва безпосередньо впливає на стан продовольчої безпеки держави, його соціальну стабільність. У зв'язку з вказаним, однією з найбільш важливих форм державного регулювання агропродовольчого сектора є державна підтримка.

Аналіз останніх досліджень та публікацій.

Проблемам державного регулювання агропродовольчого сектора присвячено праці українських науковців П. Гайдуцького [1], М. Дем’яненка, І. Демчак [2], С. Зорі, М. Кропивка [3], В. Онегіної [4], Б Супіханова, Н. Фещенко [5], О. Шубравської. Однак питання теоретичного обгрунтування напрямів державного втручання у сільське господарство в дослідженнях науковців залишаються недостатньо розробленими.

Постановка завдання.

– запропонувати напрями державної підтримки агропродовольчого сектора економіки;

– дослідити особливості розвитку державного регулювання і підтримки агропродовольчого сектора в умовах ринку.

Виклад основного матеріалу.

Сільське господарство повільніше за інших пристосовується до економічних і технологічних умов, що змінюються. Це ускладнює швидку його переорієнтацію на виробництво іншої продукції залежно від потреб ринку.

Використовуючи природні і біологічні чинники виробництва,  сільгосптоваровиробники повинні враховувати закони природи, що об'єктивно діють, і нести додаткові витрати по відновленню родючості грунту, підтримці екологічної чистоти, забезпеченню розвитку рослин і життєздатності тварин. Значна залежність агропродовольчого сектора від природно-кліматичних умов є ще однією об'єктивною і складною проблемою, що викликає нестійкість фінансово-економічного положення сільгосптоваровиробників, що також вимагає участі держави в підтримці нормальних відтворювальних умов в аграрному секторі.

Крім того, в сільському господарстві часто процес виробництва тісно переплітається з місцем існування людини, що також накладає свій відбиток на цю сферу діяльності, вимагаючи певного державного сприяння для підтримки нормальних умов життєдіяльності населення .

Специфіка агропродовольчого сектора, пов'язана також з  зовнішніми і внутрішніми чинниками, що викликають потребу у великій різноманітності мобільної техніки, пристосованої часто до несприятливих умов експлуатації (підвищена вологість, забрудненість, перевантаження та ін.). Проте ці несприятливі чинники знижують термін експлуатації техніки, викликають додаткову потребу в ресурсах на її ремонт і оновлення, знижують можливості впровадження науково-технічного прогресу.

Техніко-технологічна відсталість сільського господарства є гальмом також і для всього агропродовольчого сектора економіки, перешкоджає ефективному розвитку процесів спеціалізації і кооперації, агропромислової інтеграції, концентрації виробництва. Для того, щоб подолати технічну і технологічну відсталість сільського господарства, потрібні значні інвестиції. Тут знов виникає проблема, пов'язана з особливостями сільськогосподарського виробництва. Тривалий технологічний процес, неспівпадання проведених витрат і отриманої продукції, а далі - доходів від її реалізації викликають об'єктивну додаткову потребу у фінансових ресурсах для забезпечення безперебійного відтворювального процесу в агропродовольчому секторі. В той же час забезпечення кредитними ресурсами сільськогосподарського виробництва проблематичне у зв'язку з відсутністю достатньої заставної бази у сільгоспвиробників.

Звідси об'єктивна відсутність коштів у сільськогосподарських товаровиробників для забезпечення виробничого процесу викликає  об’єктивну  нестачу коштів у організацій, обслуговуючих сільське господарство: агрохімічних, меліоративних, транспортних, ремонтних, ветеринарних та ін. Крім того, сезонність сільськогосподарського виробництва призводить до сезонності виробництва і в обслуговуючих сферах агропродовольчого сектора, що також викликає в певні періоди року додаткову потребу у фінансових, матеріальних і трудових ресурсах.

Нестача коштів у сільгосптоваровиробників призводить до проблем у взаєминах і з підприємствами агропродовольчого сектора, що забезпечують первинну переробку і зберігання продукції.

Крім того, сезонність сільськогосподарського виробництва і залежність його від природно-кліматичних умов, фінансові проблеми сільхозтоваровиробників викликають проблеми і в переробляючих підприємствах агропродовольчого сектора, вимагаючих додаткових сховищ і  фінансових ресурсів. Отже, однією з найбільш важливих форм державного регулювання АПК є  державна підтримка.

З погляду ряду авторів, державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників - це система заходів, спрямованих на виплату за рахунок державного бюджету грошових коштів безпосередньо сільськогосподарським товаровиробникам в цілях прямого підвищення їх доходів.

Проте в умовах глобалізації економіки, посилення тиску міжнародного ринку на вітчизняних сільгосптоваровиробників, необхідності підвищення їх конкурентоспроможності по відношенню до зарубіжних сільгосптоваровиробників поняття держпідтримки доцільно розширити.

Державна підтримка повинна полягати в наданні агропродовольчому сектору як необхідної матеріальної і фінансової допомоги, так і в забезпеченні сприятливих умов виробництва. Причому вона повинна охоплювати не тільки сільське господарство, але і залежні від нього інші галузі і сфери аграрного сектора економіки:

- галузі, обслуговуючі сільськогосподарське виробництво;

- харчову і переробляючу промисловість;

- мукомельно-круп'яну і комбікормову промисловість;

- агросервіс (ремонтно-механічні майстерні, транспорт та ін.).

Крім того, в сферу держрегулювання повинні потрапити організації інших галузей економіки, що забезпечують аграрно-промислове виробництво і мають додаткові витрати та  підвищені ризики (банки, страхові і інвестиційні компанії). Вказане дозволить залучити інвестиції в АПК, розвивати виробництво на сучасній техніко-технологічній основі, а звідси забезпечити соціальну стабільність і продовольчу безпеку країни і окремих її регіонів.

У зв'язку з цим державна підтримка агропродоольчого сектора повинна складатися з наступних основних груп:

- забезпечення сприятливих умов для виробництва продукції (доступність агрохімічних, меліоративних, ветеринарних і інших послуг);

- заходи, пов'язані з підвищенням доступності товаровиробникам матеріальних і фінансових ресурсів (енергоносіїв, кредитів, необхідної техніки і технологій );

- заходи, пов'язані з підвищенням ефективності виробництва (доступністю прогресивних технологій, нової техніки, висококваліфікованих фахівців);

- підтримка доходів від сільськогосподарської діяльності (виплата дотацій, компенсацій і т. п.);

- заходи, пов'язані з підвищенням доходів сільськогосподарських товаровиробників від реалізації продукції по цінах, що враховують платоспроможність основної частини населення (для забезпечення населення продовольством по доступних для них цілей);

- підтримка доходів товаровиробників (пільги по платежах вбюджет і до позабюджетних фондів).

Необхідність створення дієвого механізму держпідтримки агропродовольчого сектора витікає із значущості цього сектора для розвитку економіки і соціальної сфери країни. Важливість в забезпеченні життєдіяльності населення і специфіка АПК не дозволяють йому на рівних брати участь в конкуренції з другими галузями економіки.

Проти заходів державної бюджетної підтримки агропродовольчого сектора виступає безліч опонентів, що виражають незадоволеність втручанням держави в систему ринкових відносин, і високою вартістю цих заходів.  Світовий досвід свідчить, що державна підтримка існує у всіх економічно розвинених країнах, які витрачають на її проведення значні кошти.  У   більшості   країн   з   ринковою    економікою   діють     ефективні системи держрегулювання агропродовольчого сектора. Їх основні завдання :

- підтримка продовольчої безпеки, стабільної економічної ситуації в сільському господарстві, стабілізація ринкової кон'юнктури і мінімізація коливань прибутковості в галузі;

- запобігання небажаним міграційним процесам;

- фінансування програм, допомога товаровиробникам в адаптації до нових умов, захист внутрішнього ринку;

- забезпечення конкурентоздатної участі товаровиробників в міжнародному розподілі праці і т.п.

Державна підтримка агропродовольчого сектора - це один з пріоритетних напрямів економічної політики в багатьох країнах світу, яка розглядається як необхідний інструмент аграрної політики держави в умовах ринку.У цих цілях застосовують гарантовану скупку  надлишків продукції по знижених цінах, закупівельні і товарні інвестиції на ринку продовольства, специфічні форми пільгового кредитування, митне регулювання (економічне і адміністративне).

Таким чином, для виводу вітчизняного агропродовольчого сектора економіки з  кризи, стабілізації і розвитку сільськогосподарського виробництва необхідно здійснити модернізацію існуючих форм і методів державної підтримки, формування нових напрямів і механізмів її реалізації. Система державної підтримки має бути гнучкою, відповідати як поточним, так і довгостроковим потребам аграрного сектора. Для досягнення поставлених цілей необхідно забезпечити також чітку законодавчу регламентацію використання бюджетних коштів, що виділяються на розвиток агропродовольчого сектора.

В даний час, розглядаючи питання державної підтримки агропродовольчого сектора економіки, необхідно зазначити, що державне регулювання може бути прямим, умовно-прямим і непрямим. Той або інший варіант держрегулювання може застосовуватися залежно від правового статусу державного органу або організації. Так, органи представницької влади беруть участь в держрегулюванні за допомогою законодавчих актів. Вони, виходячи з рівня своєї компетенції, повинні займатися законотворчістю, сприяючи найбільш успішному розвитку галузей аграрого сектора.

Виконавським органам доцільно виступати із законодавчою ініціативою, що дозволяє створити необхідні умови для розвитку агропродовольчого сектора, а також виробляти для цього відповідні нормативні документи. Тобто виконавські органи управління можуть надавати умовно-пряму дію за допомогою нормативних документів.

Органам управління державним і муніципальним майном можна також рекомендувати виступ із законодавчою ініціативою, вироблення нормативних документів, що дозволяють створити найбільш сприятливі умови для розвитку агропродовольчого сектора, використовуючи зокрема майно, що знаходиться в їх розпорядженні, і бюджетні кошти. Органи управління аграрним сектором на своєму рівні теж можуть виступати із законодавчою ініціативою, що дозволяє створювати умови для розвитку організацій АПК відповідного рівня; виробляти для цього  нормативні документи і брати участь як представники держави в органах управління організацій агропродовольчого сектора.

На думку ряду авторів, державна і муніципальна підтримка аграрного сектора повинні здійснюватися по наступних пріоритетних напрямах:

- система прямої фінансової підтримки (субсидування і дотування);

- розширення збуту продукції (впровадження державного і муніципального замовлення);

- кредитна політика і система страхування;

- матеріально-технічне постачання (довгостроковий лізинг);

- здійснення регіональної товарної інтервенції;

- механізми регулювання земельних відносин.

Джерелами формування доходів місцевих бюджетів районного і поселенського рівня можуть бути: власні доходи; дотації, субсидії і субвенції, що надаються  органам місцевого самоврядування на здійснення певних цільових витрат і окремих переданих йому державних повноважень. До форм державної підтримки відносяться також бюджетний кредит; компенсація ставки комерційного банку; бюджетні інвестиції; державні гарантії.

Дотації і компенсації складають найбільш вагому частину витрат на агропродовольчий сектор і у державному, і в регіональних бюджетах.

Практика розвинених країн показує, що підтримка агропродовольчого сектора особливо в період проведення економічних реформ повинна здійснюватися на рівні державного уряду і державного бюджету, а також відповідних регіональних органів і бюджетів суб'єктів України.

До основних напрямів державної підтримки агропродовольчого сектора за рахунок державного бюджету відносяться:

- пряма бюджетна державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників, що виплачується перш за все у вигляді субсидій, дота­цій і компенсацій;

- державна підтримка короткострокового грошового кредитування сезонних витрат товаровиробників аграрного сектора на пільгових умовах (на возвратній основі), а також вперше передбачені такі форми державної бюджетної підтримки, як відшкодування різниці у процентних ставках по кредитах  сільськогосподарським товаровиробникам в банках, і кошти на формування фінансово-кредитної системи обслуговування товаровиробників агропродовольчого сектора;

- державна підтримка забезпечення підприємств і організацій агропромислового комплексу машинобудівною продукцією на основі довгострокової оренди або лізингу (на зворотній основі);

- спеціалізована державна підтримка по окремих напрямах: розвиток фермерства, створення сезонних накопичень запасних частин, державного фонду насіння ;

- державне безповоротне фінансування капітальних вкладень, інвестицій у рамках федеральних цільових програм;

- державне фінансування капітальних вкладень, а також надання державних гарантій по інвестиційних кредитах.

Таким чином, в цілому державний бюджет є системою грошових відносин по утворенню і використанню централізованого грошового фонду держави. Вказане означає, що теоретично кожна галузь економіки і кожен регіон повинні мати свої певні долі як джерела формування бюджету, так і споживача коштів. Проте на практиці вказані долі часто не збігаються. Це стосується агропродовольчого сектора в цілому і сільського господарства зокрема. Частка витрат на сільске господарство у державному бюджеті з року в рік скорочується і в останні роки не перевищує 0,3 % валового внутрішнього продукту (ВВП), що значно менше його внеску у ВВП країни (близько 6,5 %).

Витрати на сільське господарство по регіонах слабо залежить від аграрного потенціалу області і частіше визначаються місцевою аграрною політикою, націленістю на протекціонізм. У ряді регіонів дотації сільському господарству є своєрідною формою соціальної підтримки сільського населення, а не засобом розвитку регіонального агропродовольчого сектора.

Участь держави в забезпеченні сприятливіших умов для АПК пов'язана з тим, що система кредитування, що існує в країні, орієнтована на галузі з високою оборотністю капіталу і прибутковістю. Специфіка сільського господарства і інших галузей АПК, їх складне фінансово-економічне становище, високі процентні ставки по кредитах не дозволяють товаровиробникам аграрного сектора нарівні з іншими галузями народного господарства брати участь на ринку кредитних ресурсів. Для підприємств агропродовольчого сектора економіки кредитна система на сучасному етапі, повинна включати пільгове кредитування, що передбачає:

- збільшення частки довгострокових кредитів;

- зниження процентних ставок;

- розвиток заставних операцій;

- розвиток іпотечного кредиту;

- створення системи кредитних кооперативів.

Залучення інвестиційних ресурсів в агропродовольчий сектор є важливою умовою, його розвитку. Зважаючи на специфіку АПК, необхідна державна підтримка залучення інвестицій в цю сферу виробництва. Вона повинна виражатися в створенні законодавчо-нормативних механізмів, регулюючих відносини між суб'єктами підприємницької діяльності, розробці механізмів страхування інвестицій, в створенні системи пільг, яка б забезпечувала привабливість інвестицій в АПК.

Наступною мірою державної підтримки є субсидування процентної ставки по кредитах для сільськогосподарського виробництва. Частина процентної ставки виплачується за рахунок бюджетних коштів, останнє платить виробник. Кредити при цьому розподіляються на ринкових умовах, що призводить до підвищення ефективності даної програми і не порушує механізми функціонування ринків. При цьому здійснюється підтримка найбільш ефективних виробників, збільшується поверненість кредитів.

В цілях подолання негативних сторін «пропорційного розподілу» бюджетних ресурсів останніми роками реалізується принцип «виділення бюджетних коштів ефективно працюючим господарствам». Кошти субсидій і субвенцій, фонду пільгового кредитування і лізингового фонду прямують перважно в сильні господарства, здатні забезпечити їх повернення. Проте фінансово стійкі в даний час сільськогосподарські підприємства – це, як правило, ті, які ще в дореформений період мали могутню матеріально-технічну і соціальну базу, швидше інших адаптувалися до ринку, зберегли кваліфіковані кадри,  відновили платоспроможність.

Звідси, концентрація коштів державної підтримки в передових господарствах протиречить завданню відновлення платоспроможності основної маси господарств, виводу їх з економічної кризи, принципу оптимізації економічної ефективності. В той же час багато з числа слабких господарств при забезпеченні необхідних умов здатні досягти вищої віддачі на 1 грн. державної підтримки, чим передові сільськогосподарські підприємства. В той же час механічний перерозподіл засобів державної підтримки на користь слабких господарств, так само як і пролонгація їх боргів, також не зможе дати позитивного результату. Треба враховувати, що в цих сільськогосподарських підприємствах часто немає кваліфікованих, ініціативних керівників і фахівців, здатних організувати інноваційне виробництво і сучасний маркетинг.

Висновки.

Таким чином, необхідно зазначити, що державні структури можуть і повинні відповідно рівню своєї компетенції в тій або іншій формі брати участь в держрегулюванні і розвитку агропромислового виробництва, забезпеченні державної підтримки господарюючих суб'єктів агропродовольчого сектора економіки. Зважаючи на складність проблем державної підтримки і необхідність забезпечення, виходячи з соціально-політичних і економічних умов, балансу податкового, фінансово-кредитного і цінового регулювання, урахування вимог ринку і інших чинників, особливу увагу необхідно звернути на рівень компетентності органів управління агропродовольчого сектора, на готовність організацій до сприйняття встановлених правил, використання наданих ним можливостей; а також на наявність і вірне використання наявних державних ресурсів. Все вказане вимагає наукового підхода до питань державного регулювання і підтримки господарських структур агропродовольчого сектора економіки.

 

Список літератури

1. Гайдуцький П. І. Про основні засади реформування системи державної підтримки сільського господарства та сільської території // Економіка АПК. – 2005. - №11.-с. 43-48.

2.  Демчак І. М. Ситуація в аграрному секторі економіки та заходи Уряду щодо державної підтримки розвитку АПК // Економіка АПК. – 2005.- №11. – с. 12-19.

3.  Кропивко М. Ф. Методичний підхід до формування організаційно-економічного механізму державної підтримки розвитку сільського господарства // Економіка АПК. – 2006. - №11. – с. 13-18.

4.  Онегіна В. М. Державне регулювання цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників: Монографія. – К.: ННЦІА, 2007. – 590с.

5.  Фещенко Н. М. Окремі аспекти державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників // Агроінком. – 2006. - №3-4. –

с. 10-12.

 

ТОВ "ДКС Центр"