Українською | English

BACKMAIN


УДК 316.772.32

 

Д. В. Кіслов,

кандидат політичних наук, доцент, докторант Національної академії державного управлінняпри Президентові України,

доцент кафедри маркетингу та реклами Київського національного торговельно-економічного університету м. Київ

 

ДЕРЖАВНІ ТА ПРОТЕСТНІ КОМУНІКАЦІЇ ПІД ЧАС ПОЛІТИЧНИХ КРИЗ

 

Denis Kislov,

PhD in Political Science, associated professor, student of the National Academy of Public Administration under the President of Ukraine,

assistant professor of marketing and advertising Kyiv National Trade and Economic University

 

GOVERNMENT AND COMMUNICATION PROTEST DURING THE POLITICAL CRISIS

 

У статті розглядаються форми та методи протиборства протестних та державних комунікацій у періоди загострення політичних і соціальних криз у загальноісторичному вимірі та у порівнянні їх з подіями в Україні у листопаді – грудні 2013 року.

 

The article deals with the forms and methods of warfare of public protest and communications in times of heightened political and social crises in the general historical dimension, as well as their comparison with the events in Ukraine in November - December 2013.

 

Ключові слова: влада, держава, комунікації, державні комунікації, деформації комунікацій, державне управління, інформація, маси, кризи, політичні кризи, соціальні кризи, опозиція, протестні акції, протестні комунікації.

 

Keywords: power: gosudarstvo, communication, public communication, deformation communications, governance, information, mass, crises, political crises, social crises, opposition protests, protest communications.

 

 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Після деякого недовгого періоду відносно стабільного розвитку та існування Україна знов увійшла у «критичний період». Політична криза, яку дехто в країні зустрів із задоволенням, дехто привітав, а у декого вона викликала лише сум, жаль та гаму інших негативних емоцій, все ж вибухнула з розмахом, що не був до кінця зрозумілим як самим її творцям, так і багатьом її акторам, гравцям і звичайним учасникам.

Отже, науковий аналіз причин і ходи новітнього політичного явища з позицій історичних, критичних та системних підходів безпосередньо в процесі його розвитку є необхідним й актуальним завданням сьогодення. Профілактика можливих криз будь-якого виду та форми повинна починатися заздалегідь. В кризові ситуації треба входити підготовленими; проходити через їхнє «чистилище» й виходити з них у новітній якості. Баласт та нашарування старих стереотипів, незрозумілостей та невизначеностей систем управління необхідно теж залишити в минулому. Для цього повинні бути створені соціально-психологічні та політекономічні механізми ліквідації і нейтралізації обтяжень минулої епохи.

Системність криз обумовлена розвитком комунікативності систем, в яких вони розвиваються. При цьому основними виступають управлінські політичні та соціальні комунікації, суб’єкти яких здатні впливати на ситуативні зміни та трансформації соціуму. Без заздалегідь виробленої здатності до самореформування, адаптації до будь-яких непередбачуваних ситуацій, гнучкості та мобільності такі суб’єкти управління не зможуть ефективно керувати необхідними трансформаціями. Це достатньо жорстко доводить реальна ситуація сьогодення України. Можливість суб’єктів цілеспрямовано впливати на об’єкти управління обумовлена терміном, глибиною та іншими параметрами, що відповідають історичним умовам конкретних кризових явищ. Системність, послідовність та циклічність, як основні ознаки криз, випливають саме з вищезазначених передумов.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Проблеми дослідження державних, політичних та недержавних комунікацій відображені в працях вітчизняних та російських вчених таких як: Ю. Буданцев, Н. Драгомирецька, Л. Землянова, Т. Іларіонова, Л. Климанська, В. Конецька, Ю. Петрунін, Г. Почепцов, А. Соколов, О. Соловйов та в роботах багатьох інших фахівців. Значний вклад у філософію права і комунікацій зробив німецький досдідник Юрген Хабермас (Habermas Jurgen), який розробив теорію комунікативної дії та «суб’єктивно-суб’єктивну» модель стабільних міжособистісних комунікацій. Широко відомі також концепції інформаційного суспільства Д. Белла, М. Кастельса, Ф. Уебстера, Г. Шиллера, в яких значна увага приділена проблемам соціально-політичних комунікацій.

Сучасна світова цивілізація є складовою сукупності загальних соціально-економічних систем різних масштабів і рівнів. Узагальнюючими факторами для них є швидкі трансформаційні зміни, які обумовлюють динамізм соціального розвитку. Отже, реформування систем соціального управління, зокрема, державного управління є основною вимогою нашого часу. Теоретичною базою для дослідження цих напрямків можуть бути нові концепції комунікології та розробки, в яких відображені результати досліджень процесів системних трансформацій сучасної цивілізації. Ці теорії отримали назви «економічної транзитології», «соціальної транзитології», «політичної транзитології» тощо. В теорії розвитку соціально-економічних систем – транзитології слід спиратися на значні здобутки таких іноземних вчених як: A. Aslund, L. Balcerowicz, D. Kaufman, J. Kornai, J. Sachs, J. Sapir та іншіх; українських та російських науковців таких як: Л. Абалкін, З. Варналій, Б. Гаврилишин, А. Гальчинський, В. Геєць, С. Глазьєв, С. Дорогунцов, І. Жиляєв, І. Лукінов, А. Мартинов, В. Мау, С. Мочерний, Ю. Пахомов, В. Савчук, В. Черняк, М. Чумаченко, А. Чухно, Є. Ясін та іншіх фахівців. Кризові явища соціально-економічних систем досліджувалися в працях таких вчених як: В. Бессонов, В. Волконський, Є. Гавриленков, С. Гурієв, В. Дребенцов, М. Делягін, В. Івантер, А. Ілларіонов, Г. Канторович, Г. Клейнер, О. Луговий, В. Макаров, С. Синельніков, П. Сорокін, А. Яковлев, Є. Ясін, а також у роботах таких іноземних вчених як: G. Alfandari, O. Blanchard, G. Calvo, J. Szyrmer, E. Porotti, B. Pinto, J. Rostowski, M. Schaffer та в розробках багатьох інших фахівців. Загальні ознаки сучасних кризових явищ представлені в роботі О. Хинштейна та В. Мединського [1], а економічні складові соціально-економічних криз надані у робот І. Жиляєва [2]. Деякі визначення вжиті на основі матеріалів енциклопедичного характеру [3]. Але основним недоліком більшості теоретичних праць є їхня спеціалізована обмеженість щодо криз управлінських структур.

Тому у цьому дослідженні слід спиратися не на останні публікації, а на класичні праці, в яких визначені глибинні соціальні характеристики криз, мотиви, ознаки та прояви яких аналогічні сучасним соціально-політичним явищам, що яскраво себе проявили в Україні. Базовими для такого аналізу слід вважати праці видатного російського та американського соціолога Питирима Сорокіна, які присвячені соціології революції та динаміці кризових явищ в історії людства [4, 5].

Але в сучасному вимірі безпосередньої української дійсності останнього кварталу 2013 року комунікаційні складові протистояння владних структур і протестних сил, які формують нові громадські угруповання, мають як загальні, так і свої спіцифічні риси й ознаки. Аналіз цих рис на фоні загальної системної світової кризи є основною невирішеною частиною загальної проблеми розвитку й наслідків кризових явищ нашого часу.

Формулювання цілей статті (постановка завдання): представити порівняльний аналіз загальних історичних характеристик політичних кризових явищ і сучасної української національної дійсності; виявити основні ознаки деформації комунікацій та визначити реальні форми протистояння й протиборства державних і протестних комунікацій з елементами інформаційних воєн; встановити логіку і наслідки цього протиборства та показати шляхи виходу з такого типу криз.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обгрунтуванням отриманих наукових результатів. Дослідження загальних та специфічних рис комунікацій в умовах жорстких політичних і соціальних криз дозволяє знайти шляхи подальших заходів підготовки та нейтралізації аналогічних явищ в сучасному цивілізаційному розвитку націй. Під час зародження та стрімкого розвитку непередбачених політичних та соціальних криз виникають не тільки бурхливі зміни всіх соціально-політичних процесів і, насамперед, їх інформаційно-комунікаційної складової, але й деформація інформаційного простору та комунікаційних каналів, особливо, у контексті спілкування.

Конфігурації та тенденції змін різних типів комунікацій, які знаходяться під впливом активних політичних сил, соціальних груп, загалом населення і засобів масової інформації, що діють під егідою зовнішніх і внутрішніх гравців, можуть вступати в жорстке протиборство або фактично у стан максимального загострення інформаційних воєн. Боротьба за увагу масових аудиторій з метою максимального впливу на свідомість людей, що їх складають, стає умовою подолання кризи в інтересах тих, хто буде здатний отримати перемогу в інформаційно-психологічних операціях цієї війни.

В умовах кризових явищ, що охоплюють соціальні та політичні сфери діяльності різних держав, завжди присутні загальні закономірності, які у сукупності основних ознак характеризують конкретну кризу даної держави, у тому числі, сучасної України.

Соціально-політична криза це, насамперед, зміна комунікацій у широких верствах соціуму. Світовий науково-історичний досвід державного управління має яскраві приклади як успішних позитивних, так і невдалих негативних соціально-економічних рішень в умовах аналогічних кризових ситуацій. Приклади ефективних рішень, практичний та теоретичний досвід у знаходженні та реалізації способів виходу з економічних і соціально-політичних кризових ситуацій відомі з історії багатьох країн. Досвід подолання наслідків таких криз був і у вітчизняній історії. Вдалі й успішні заходи організаційного, економічного та господарського характеру здійснювали в свій час С. Ю. Вітте (1849 – 1915), П. А. Столипін (1862 – 1911), Г. Я. Сокольніков (Г. Я. Бріліант, 1888 – 1939), А. Г. Зверев (1900 – 1969) та деякі інші відомі політичні й фінансові діячі минулого. Для багатьох з них це коштувало трагічних наслідків або, навіть, життя. Історії відомі також і приклади зворотнього характеру, коли теоретичні висловлювання або практичні заходи авторів кардинальних економічних проектів приводили до протилежних чи вкрай негативних наслідків. Достатньо з цього приводу навести такі прізвища як: Д. М. Кейнс (1883 – 1946), В. С. Павлов (1937 – 2003), Є. Т. Гайдар (1956 – 2009).

Всесвітньо відомі спроби знаходження закономірностей циклічного характеру виникнення й розвитку криз приводяться в працях М. Кондратьєва (довгі кризи), К. Жюглара (короткі кризи), У. Джевонса (космічна залежність криз) тощо. Їх послідовниками було розроблено безліч наукових праць, такі спроби продовжуються і в наш час. Без сумніву в цих теоріях є інтуїтивний глибинний сенс щодо існування деяких сталих закономірностей розвитку кризових і конфліктних ситуацій. Але так воно чи ні – досі достеменно не встановлено. При цьому відсутні достовірні факти того, що хтось, спираючись на ці моделі циклічності, точно спрогнозував би початок і кінець сучасних конкретних фінансових, економічних або соціально-політичних криз. Хоча, як правило, ніякі кризи не розпочиналися зненацька і миттю не закінчувалися.

Навколо визначальних дат будь-яких кризових явищ завжди існували й досі існують наукові, ідеологічні, політичні та інші дискусії. Науковий дискурс, наприклад, навколо дати початку кризи 2008 р. триває й досі. Навіть, так звані, «чорні» дати кризових проявів (наприклад, «чорний вівторок» 2004 р. в Росії) мали свої передумови щодо їх виникнення та спалаху. Але пошук та аналіз передумов і причин починалися лише після завершення цих криз. В історії не так складно знайти кризи, що повністю вписуються в рамки теоретичних циклів, наприклад, дефолт в Росії 1998 р. – криза 2008 р. Набагато більше прикладів криз, які, навпаки, ні в які циклічні межі, моделі та в інші теоретичні розбудови не вписуються [1, с. 3]. Незважаючи на теоретичну складність моделювання й прогнозування кризових явищ, їх принципова системність і неминучість не викликає заперечень, є фактором безумовним. Науковий дискурс разгортається навколо методологічних та онтологічних питань досліджень природи, характеру, ролі та значення кризових явищ, їх зв’язку з можливим революційним або еволюційним посткризовим характером подій.

В транзитології значне місце займають теоретико-методологічні розробки природи складних нестабільних процесів (економічних, соціальних, політичних тощо), які часто характеризуються як «кризи». В наш час існує значна кількість трактувань кризових явищ, які притаманні будь-яким трансформаційним системам. За останні роки для визначень категорій «криза», «трансформація соціально-економічних систем» та споріднених з ними введено в науковий обіг біля сотні дефініцій по кожній з цих категорій, опубліковано багато досліджень, впроваджено спеціалізовані навчальні дисципліни тощо [2, с. 7]. Це значно ускладнює міждисциплінарні наукові розробки з-за галузевих стереотипів у визначенні категорій, що мають однакове термінологічне значення. Тому скористуємось однією з центральних категорій системного підходу – «системна криза». Ця категорія використовується при дослідженні кризових явищ в управлінні. Системна криза – це динамічний процес трансформаційних змін базисних компонентів відповідної системи, наслідком якої є перехід з однієї історично обумовленої конфігурації в іншу або припинення її існування в даній системній якості [3, с. 373]. Основним протиріччям, яке може періодично викликати системні кризи в конкретній країні, є неадекватність можливостей регуляторного механізму державного управління. Це відбувається під впливом змін рівня інтенсивності внутрішніх процесів, які забезпечують збереження конфігурації структури органів влади або дій факторів зовнішнього середовища, у тому числі, воєнно-політичного чи економічного характеру. Іноді внутрішні та зовнішні фактори впливу можуть відбуватися одночасно.

П. Сорокін, даючи характеристику історичним ситуаціям між кризовими та передреволюційними подіями, писав: «Передреволюційні епохи просто вражають дослідника бездарністю влади та виродженням привілейовано-командних верств, які нездатні успішно виконувати функції влади, протипоставляти силі силу, роз’єднувати та ослаблювати опозицію, зменшувати утиск, каналізувати його у формах, відмінних від революції» [4, с. 454]. Отже, такий стан характеризується деградацією управлінських політичних комунікацій.

Криза управлінських політичних комунікацій є частиною загальної кризи комунікацій, яку іноді інтерпретують як інформаційну кризу. У свою чергу, кризові явища систем комунікацій є відображенням загальної системної кризи світової цивілізації, що розпочалася з кризових проявів у банківській, фінансовій та економічній сферах, які останнім часом поширились і на соціальну сферу. Криза – це не жупел і не виняткова загроза. Навпаки, це – стан системи, коли існуючі методи управління нею стають не дієвими, не ефективними і практично гальмують розвиток, коли виникає загроза деградації, виродження цієї системи. Криза – це умова й імператив вироблення, прийняття та впровадження нових альтернативних рішень в системах управління, які дозволяють обирати нові ціннісні орієнтири позитивного та прогресивного розвитку суспільства. Загальносвітова системна криза характеризувалась П. Сорокіним на основі історії всіх відомих на його час світових криз 13-тьма основними пророцькими ознаками, які майже всі здійснилися через 50 років. Після чого, за його передбаченням, наступає період, коли «на зміну розпаду прийдуть універсалізація та абсолютизація цінностей» і «катарсис», тобто – очищення [5, с. 270]. Але до розуміння цього людство ще не дійшло.

Кризи управлінських комунікацій виникають внаслідок попередньо вказаних загальних кризових явищ, але вони є проміжними між ними та наступними соціально-економічними та політичними кризами взагалі. Кризи управлінських комунікацій мають при цьому такі характерні риси як:

– полярність принципових позицій влади, опозиції та інших протестних структур щодо внутрішніх і зовнішніх проблем розвитку;

– протилежність загальних ціннісних орієнтирів у самих системах управління;

– невиразність, нечіткість, обмеженість або застарілість, архаїчність механізмів управління при строкатості нормативно-правової бази, що веде до гострих протиріч і законодавчої вакханалії;

– байдужість основних верств населення до законодавчої та виконавчої владної діяльності, втрата довіри як до провладних, так і до опозиційних політичних сил через несумісність їх ціннісних орієнтирів з цінностями широких мас населення;

– перетворення політичних дискусій в політичні шоу, що не шукають шляхів до істини, а, навпаки, ведуть до ще більших невизначеностей, неясностей, глухих кутів, безвихіддя тощо.

Усі вищеозначені ознаки можна було спостерігати у листопаді-грудні 2013 року в конфліктах: влади і опозиції, влади і нових протестних структур, опозиції та інших протестних угруповань. Це виявило складний та суперечливий характер розгортання соціально-політичної кризи в Україні.

Сукупність представлених і деяких інших суттєвих ознак вказує не тільки на кризовий стан конкретних політичних комунікацій, але і на фактори, які сприяють виникненню масштабної політичної кризи. Такий розвиток кризової ситуації несе реальну загрозу революційних і контрреволюційних подій, соціальних і державних катастроф та інших негативних наслідків. Це можливо при відсутності чи антагоністичній протилежності національних і соціальних об’єднуючих базових принципів розвитку.

Таким чином, аналіз кризових явищ в системах управлінських соціально-політичних комунікацій повинен спиратися на багатофакторний, транзитологічний, інформаційний та системний підходи до оцінки та синтезу кризових проявів у всіх основних сферах сучасної діяльності людства. Суспільство, яке не буде здатне вчасно реформувати та трансформувати системи власних політичних комунікацій через раціональний вихід з чергової кризи, відповідно логіці П. Сорокіна, вимушене буде знову розраховуватися посиленням деградаційних тенденцій у суспільній життєдіяльності, духовним і матеріальним занепадом, а може й загибеллю [4, с. 471]. М. Кармазіна, наприклад, відмічає, що політичні кризи можуть завершитись як їх подоланням, так і гострим політичним конфліктом між окремими політичними суб’єктами у формі перевороту, революції, громадянської війни тощо [3, с. 374]. У випадку революції або громадянського протиборства П. Сорокін передбачав ще й можливість окупації [4, с. 453].

Спираючись на вказані теоретичні засади можна відокремити три основні ознаки поведінки населеня та владування. Це, по-перше, – масовість. По-друге, – це швидкість та різкість розгортання подій, з одного боку, і неадекватна повільність (загальмованість) рекції управлінських структур, з іншої сторони. І, по-третє, – це ментальна специфічність сприйняття, оцінки та самооцінки суб’єктів і об’єктів кризового явища.

Таким чином виникає, по-перше, «кризова комунікаційна мутація», що охоплює великі аудиторії соціального агрегату (наприклад, слухняність влади, повага до комунальної та державної власності, виконання звичайної роботи тощо). У багатьох індивідів деформуються комунікаційні акти по відношенню до сталих і звичних раніше стосунків та форм спілкування (сімейних, ділових, офісних тощо) і виникають нові гострі реакції на них, а також на всі кроки та дії як влади, так й інших елементів соціуму.

По-друге, стрімко змінюється тип поведінки: деякі громадяни, що раніше й не мислили про супротив владі, починають агресивно діяти – нападати на представників чи охоронців влади, втрачаючи, навіть, рефлекс самозбереження. Мирна й доброзичлива людина в цій ситуації може перетворитися на жорстокого вбивцю [4, с. 77]. Окрім того, виникають швидкі циркуляції соціально-політичних комунікацій, що ведуть до відповідних соціальних перегрупувань, різких коливань у структурі соціуму, які генерують протестні настрої та формують протестні угруповання різного ґатунку (політичного, анархічного, кримінального та іншого забарвлення). Отже, виникають нові види деформацій комунікацій, які загострюють протиборство державних і протестних систем. Змінність впливає на внутрішні комунікації управлінських структур, деформує адекватність їх реакцій на виклики та загрози стійкості державної системи.

До третьої специфічної групи, що характеризує кризову ситуацію, відноситься рівень зовнішніх впливів та роль засобів масової інформації та комунікації. Якшо такого роду комунікативні структури перетворюються в рупори й інструменти відвертої інформаційної війни, то загострення політичних і соціально-економічних суперечностей може перетворити кризову ситуацію у революційну, а інформаційну війну у справжню громадянську або етнічно-релігійну війну. Тобто привести країну на грань соціальної катастрофи.

Нехтування центральною владою цими ознаками комунікаційних деформацій на всіх етапах їх розвитку може привести до переростання політичного конфлікту як об’єктивного процесу зіткнення політичних акторів у кризову ситуацію [6, с. 241]. У свою чергу прагнення реалізувати свої власні ціннісні орієнтири та інтереси різних угруповань, кланів, прошарків та верств населення через загальні деформації комунікацій стають все виразнішими і цілеспрямованішими. Згодом кумулятивність нових комунікативних моделей перетворюється на протестну систему, лідери якої формують відповідну нову контреліту суспільства, що протистоїть як існуючій на цей час владі, так і формальній опозиції. При активній та інтенсивній підтримці ззовні (від гравців іноземних держав) та з боку приватних мас-медіа контреліта, що спираєтся на протестні політичні комунікації, набирає достатньої соціально-політичної сили й ваги, щоб вступити в боротьбу за досягнення своїх владних інтересів чи за перерозподіл місць в органах державної влади, за зміну свого соціального статусу в суспільстві та за інші уявлені нею блага.

Політична криза українського суспільства висунула реально саме такі вимоги новітньо сформованих, так званих, «креативних еліт» під прикриттям загальнопротестних вимог «майдану», що привласнив собі функцію виконання «гласу народу».

За історичною аналогією вихід з кризи може бути реалізований трьома шляхами: або жорсткою і послідовною реакцією центральної влади задля встановлення минулого статус-кво; або через компроміс і перерозподіл влади з контрелітами чи опозицією; або через передачу власних суверенних повноважень іншим, у тому числі, зовнішнім гравцям (у різних сферах господарства, економіки, науки, освіти, оборони тощо). Якщо такий вибір не зробити цілеспрямовано і послідовно еволюційним щляхом, то він буде впроваджений через насилля революційними чи контрреволюційними засобами або нав’язаний ззовні через хаос.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі.

Радикальне подолання соціально-політичної кризи в країні повинно починатися з управлінських структур центрального державного, а згодом і регіональних рівнів на основі принципової зміни основної парадигми розвитку національного соціуму. Це можливо тільки з урахуванням концептуальних засад і умов поступової свідомої та консолідованої розбудови нової парадигми економічного розвитку, соціальних відносин та цивілізаційних орієнтирів на основі внутрішніх цінностей і інтересів нації.

 

Список використаних джерел.

1. Хинштейн А. Кризис / А. Хинштейн, В. Мединский. – М. : ЗАО «ОЛМА Медиа Групп», 2009. – 464 с.

2. Жиляєв І. Б. Кризові явища в трансформаційних соціально-економічних системах / Жиляєв І. Б. – К. : Парламентське вид-во, 2007. – 374 с.

3. Політична енциклопедія / [редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін.]. – К. : Парламентське вид-во, 2011. – 808 с.

4. Сорокин П. А. Социология революции / П. А. Сорокин ; [сост., автор коммент. В. В. Сапов, автор вступ. ст. А. Н. Медушевский]. – М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. – 552 с. – (Библиотека отечественной общественной мысли с древнейших времен до начала ХХ века).

5. Сорокин П. А. Кризис … катарсис … харизма … воскрешение / П. А. Сорокин // Вестник Российской академии наук. – 1999. – Т. 69, № 3. – С. 268–272.

6. Соціологія політики: Енциклопедичний словник / [авт.-упорядники В. А. Полторак, О. В. Петров, А. В. Толстоухов]. – К. : Вид-во Європ. ун-ту, 2009. – 442 с.

 

References.

1. Hinshtejn, A. and Medinskij V. (2009), Krizis,  ZAO «OLMA Media Grupp», Moscow, Russia, p.464.

2. Zhyliaiev, I. B. (2007), Kryzovi yavyshcha v transformatsiinykh sotsialno-ekonomichnykh systemakh, Parlamentske vyd-vo, Kyiv, Ukraine, p. 374.

3. Levenets, Yu. And Shapoval, Yu. (2011), Politychna entsyklopediia, Parlamentske vyd-vo, Kyiv, Ukraine, p.808.

4. Sorokin P. A. (2010), Sociologija revoljucii, Rossijskaja politicheskaja jenciklopedija (ROSSPJeN), Moscow, Russia, p.552.

5. Sorokin, P. A. (199), “Krizis … katarsis … harizma … voskreshenie”, Vestnik Rossijskoj akademii nauk, . – no. 69, vol. 3, pp. 268–272.

6. Poltorak, V. A. Petrov, O. V.  And Tolstoukhov, A. V. (2009), Sotsiolohiia polityky: Entsyklopedychnyi slovnyk, vyd-vo Yevrop. un-tu, Kyiv, Ukraine, p.442.

 

Стаття надійшла до редакції 14.01.2014р.

 

ТОВ "ДКС Центр"