History of "misses" the formation of private property rights in Ukraine as one of the causes of the shadow economy

У статті розглядається процес утворення приватного сектора економіки України шляхом приватизації державних підприємств. Висвітлені як теоретичні способи приватизації, які були запропоновані Верховній Раді України, так і практичні механізми їх реалізації, а також окреслені причини, що зашкодили ефективному їх введенню та призвели до невдалих результатів цих процесів. Розглянуто соціально-негативний елемент поєднання  влади-власності в ході приватизації та відсутність розуміння приватизаційних процесів у простого населення країни, що спотворювало сам фундамент ідеї утворення приватного власника. Показані умови розвитку тіньової економіки через нелегальні приватизаційні схеми, які самі по собі хоча і були в рамках закону, але не відповідали прозорим і прямим шляхам утворення національного ефективного приватного власника.

The article deals with the formation of the private sector in Ukraine. The private sector created after the privatization of state enterprises. This article describes the theoretical and practical mechanisms of privatization in Ukraine. This article explores the reasons that led to the disastrous consequences of privatization. The article shows the combination of power and property in Ukraine. The article shows a negative impact on the privatization of the combination of power and property. The article shows that the population of Ukraine did not understand the essence of privatization. Misunderstanding the nature of privatization has not made it possible to create in Ukraine cost effective private owner. The article deals with shady privatization schemes. This article explores privatization schemes were created under certain historical period or individual.

Ключові слова: приватизація, приватизаційні схеми та процеси, влада-власність, тіньова економіка.

Keywords: privatization, privatization schemes and processes, power-property, shadow economy.

Постановка проблеми. Гасла про приватизацію ми чуємо і досі від різних політичних лідерів, відомих економістів та державних службовців. І все це, незважаючи на те, що сам цей процес має не одне десятиліття історії в нашій країні. «Все, що може бути приватизованим, буде приватизованим!» - зазначила Наталія Яресько, будучи на посту міністра фінансів у 2016 році [9]. Отже, сам процес приватизації ще не закінчився, а його шляхи потрібно корегувати весь період часу існування інституту приватної власності? Чому ж так сталося, що ефективна політика формування приватного власника до сих пір не спрацювала в Україні? Ці, та деякі інші питання, будуть підняті і розглянуті в даній статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню процесів реформування відносин власності присвячені праці багатьох провідних вітчизняних та зарубіжних учених. Так, зокрема, певні аспекти процесу приватизації розглядаються в роботах С.Білої, В.Гейця, Т.Воронкової, Я.Жаліла, С.Мочерного, І.Малого, О.Пасхавера, О.Рудченка, О.Рябченка, О.Святоцького, В.Семенюк-Самсоненко, М.Чечетова, Л.Чуприни, А.Чухна та багатьох інших учених-економістів. Аналіз процесів приватизації знаходить відображення в працях зарубіжних авторів, зокрема таких, як: К.Гелбрейт, К.Ерроу, Дж.Стігліц, Дж.Тобін, М.Фрідман та ін. Але в роботах зазначених авторів не розглядаються проблеми впливу приватизаційної політики та дії держави на формування тіньового сектора економіки України.

Постановка мети і завдань. В даній статті підняте питання впливу процесу приватизації на формування тіньового сектору економіки. Зроблена спроба встановити можливі варіанти розірвання «традиції» формування приватної власності окремо від інституту влади в нашій країні.

Виклад основного матеріалу. Економіка Радянського Союзу була організована так, що господарський комплекс будь-якої окремо взятої республіки не міг ефективно функціонувати без взаємозв’язків з іншими складовими СРСР. За підрахунками близько 80 % від загальної кількості промислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів. За рахунок поставок із союзних республік, Україна забезпечувала 25 % потреби республіканської промисловості, в тому числі, лісової та деревообробної –  наполовину, машинобудування та легкої промисловості – на 40 %. В Україні не мали закінченого циклу виробництва такі енергоємні галузі промисловості як: електронна, електротехнічна, комп’ютерна, точне машинобудування. Сировинні ресурси використовувалися на загальносоюзні потреби, що призвело до їхнього виснаження. Тому, визначальною економічною проблемою, з якою зіштовхнулося українське суспільство після проголошення незалежності був галузевий дисбаланс, який був одним із факторів, що призвів до затяжної економічної кризи.

Для формування галузевої структури, яка б відповідала новим потребам українського споживача, та  побудови ринкової економіки при трансформації командно-адміністративної господарської системи, в першу чергу, потрібно було створити чужий для соціальної дійсності інститут приватної власності. Перші спроби створення на основі державних підприємств нових форм господарювання відбувалися ще в межах колишнього Радянського Союзу.

Вже 16 липня 1990 Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет, у шостому розділі якої було зазначено, що «Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності». Це положення хоча напряму і не вказувало на можливість існування приватної власності, але побічно вже передбачало можливість її формування. 3 серпня 1990 Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про економічну самостійність», в якому проголошувалося самостійність України у визначенні економічного статусу і стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання та управління суспільним виробництвом. За цим законом в Українській РСР могли існувати три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватно-трудова) [4]. Пізніше були прийняті ще два закони: Закон Української РСР «Про власність», прийнятий Верховною Радою УРСР 7 лютого 1991 року та Закон «Про підприємства в УРСР» від 27 березня 1991 року. Ці закони декларували, що власність виступає в трьох формах: приватна, колективна та державна. Ці форми оголошувалися рівноправними, держава зобов'язувалася створювати рівні умови для їх розвитку, а підприємства отримували повну економічну свободу. І вже до початку 1992 року у Львівській області шляхом оренди з викупом були приватизовані підприємства «Конвеєр», «Світоч», СП «Кавова фабрика «Галка», СКБ «Термоприлад», Львівський м'ясокомбінат. Шляхом продажу на некомерційному конкурсі було приватизовано ВАТ «Електрон».

У 1991 році Україна мала приблизно 45,000 невеликих та 18,000 великих та середніх державних підприємств. Лише 2,9 % всього робочого населення працювало у приватному секторі економіки, а 94 % української робочої сили було залучено до роботи у державному. Тому, основними цілями приватизаційної програми були: зміна власності на засоби виробництва, створення нової соціальної групи приватних власників, заохочення конкуренції та обмеження монополії.

Восени 1991 року в Верховній раді були розглянуті кілька принципово різних концепцій приватизації. Від Парламентської комісії з питань економічної реформи і управління народним господарством виступив Володимир Пилипчук, від Кабміну – Олександр Пасхавер, від Міністерства у справах роздержавлення власності і демонополізації виробництва – Віктор Сальников.

В.Пилипчук пропонував провести приватизацію через єдину комп’ютерну мережу, за допомогою якої, шляхом підписки на майно, процес приватизації повинен був завершитися до 1994 року. З групою однодумців В.Пилипчук не тільки розробив такий проект, а й зумів домогтися обіцянки уряду США виділити 16 млн. дол. для закупівлі та налаштування необхідного обладнання. Ця схема передбачала створення єдиного банку даних, єдиної мережі приватизації та нейтралізацію всіх можливих варіантів втручання чи зловживань в  процес приватизації.

В.Сальников запропонував різновид, так званого, англійського варіанту приватизації, що передбачав роздержавлення власності виключно за гроші і з глибиною не більше ніж на 49 %. Приватизацію повинні проводити міністерства. Характерною особливістю цього варіанту була поступовість – він був розрахований на 50 років.

О.Пасхавер був проти цих двох варіантів. Перший він вважав взагалі нереальним, другий, на його думку, давав можливість міністерствам заблокувати процес приватизації. О.Пасхавер дотримувався ідеї, що вибір моделі приватизації визначається в першу чергу політичними цілями. Необхідно було позбавити державу монополії у виробничому секторі та передати частину економічної влади недержавному капіталу.

В результаті було прийнято рішення про поєднання цих трьох варіантів проведення приватизації в Україні і в якості основної мети в найближчий час було сформульовано завдання максимально швидкого створення «критичної маси» недержавної власності у виробничому секторі економіки. Основними критеріями проведення приватизації було проголошено темп і масштаби, як і завжди в Радянському Союзі. Саме з цих причин було відхилено проект концепції приватизації, розроблений В.Сальниковим, і у результаті спільного рішення, проект єдиної концепції став розроблятися на основі варіанту Кабміну.

Перший варіант приватизації давав можливість майбутнім власникам отримати повноту інформації, оприлюднити всі можливі дії і умови з державним майном. Тобто, знизити трансакційні витрати і позбавити можливості отримання інформаційної ренти державних службовців. Другий варіант міг дійсно дещо затягти цей процес, що було досить ризиковано, виходячи з політичного і соціального напруження в той час. Стає незрозумілим, чому урядова верхівка відмовилася створити комп’ютерну базу даних. Відсутність інформації у широких верствах суспільства призвела до хабарництва та прямого здирництва у певних державних структурах, а також знизила процес розуміння широкими верствами населення самої суті даного процесу.

31 жовтня 1991 Верховна Рада затвердила «Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду», яка дозволила почати роботу над ключовими законопроектами про приватизацію. Базою запропонованої трансформації повинна була стати приватизація підприємств, які знаходились у державній власності, що повинно було перетворити господарську сферу України у ринкову з різними господарськими формами. Перший етап приватизації в Україна офіційно почався у 1992 році після створення нормативно-правової бази, до якої увійшли: Закон України «Про приватизацію державного майна», Закон України «Про приватизаційні сертифікати», Закон України «Про приватизацію невеликих підприємств» та «Державна приватизаційна програма» (відмітимо, що таких програм до 2002 року було прийнято 7, жодна з яких не була виконана), що дало можливість визначити об’єкт та методи приватизації.

Згідно із Законом України «Про приватизацію державного майна» № 2163-XII, від 4 березня 1992 року, приватизація державного майна – це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України [9, ст. 1].

У перший рік приватизації в Україні змінили на приватну форму власності лише 3,5 тис. підприємств, чим і закінчилася перша її спроба. Ні у 1993, ні у 1994 роках нова державна приватизаційна програма не була ухвалена. Лише наприкінці 1994 року, після обрання новим президентом Л.Кучми, було оголошено другу приватизаційну програму на 1995 рік, за якою планувалося передати до приватної власності близько 45% державних підприємств України. Але вже в грудні 1994 р. Верховна Рада України затвердила перелік 6 тис. великих і середніх підприємств, які не підлягали приватизації, а наприкінці 1995 р. долучила до нього ще 2,4 тис. [3, c. 532], що загалом становило 47% всіх великих і середніх державних підприємств. Загалом за 1995 рік до приватної власності перейшло лише 10% державних підприємств із запланованих 45%, більш ніж у половини з яких державна частка статутного капіталу становила 51% і більше. Застосовувалися наступні приватизаційні схеми: по-перше, перетворення підприємств у акціонерні, частина акцій яких виставлялася на продаж; по-друге, перехід підприємств у власність трудових колективів через оренду з подальшим викупом на кшталт лізингу; по-третє, безкоштовна передача підприємств у приватну власність.

У перші роки проведення приватизації «популярністю» користувалася схема викупу акцій державних підприємств його керівництвом після того, як воно доводило свої підприємства до рівня нерентабельних, збиткових чи навіть збанкрутілих, що, при умові гіперінфляції, давало можливість викупити акції у держави за кошти, які у десятки разів були меншими, ніж їх ринкова вартість. Це підтверджується наступними статистичними даними: в 1993 р. в арбітражних судах України перебувало 38 позовів про банкрутство, в 1994 р. – 194, в 1995 р. –  2 тис., у 1996 р. – 2,8 тис., в 1997 р. – 6,7 тис. [3, c. 535]. І, якщо співставити ці роки з роками проведення приватизації, то виникає небезпідставне припущення про тіньову схему приватизації в Україні.

З кінця 1995 р. парламент запровадив мораторій на приватизацію та заблокував новий пакет законів на її подальше проведення та організацію. Так закінчився другий етап приватизації в Україні. Його неефективність була викликана не лише суб’єктивними факторами, а й об’єктивними. Гіперінфляція призвела до переоцінки вартості підприємств, що затримало їх приватизацію, реформи були блоковані слабкою організаційною системою, відсутністю регіональних осередків Державного Комітету Власності та недосвідченістю його працівників. Через відсутність об’єктивних норм оцінювання державного майна, використовувалися схеми заниження реальної вартості приватизаційних об’єктів. Прикладом такої схеми є оцінка вартості державних споруд у 1994 р. за якою вартість одного квадратного метра в Києві становила 2 дол. США [7, c. 286]. Була відсутня будь-яка роз’яснювальна робота державними органами серед населення, тому, за соціологічними опитуваннями, в 1994 р. 38,4% респондентів негативно ставилися до приватизації великих підприємств, а 34,2% не знало взагалі, що це таке [3, c. 531].

Проголошений мораторій на приватизацію у 1995 р. був умовою, за якою керівники великих державних підприємств, знаходячись при владі чи маючи парламентське лобі, отримували здебільшого безоплатні державні дотації та субсидії на господарський розвиток великих державних підприємств, цільове використання яких не контролювалося.

Постійна юридична невизначеність створила ще один характерний елемент української економічної дійсності, - рейдерство. Як не дивно, але дуже часто виникає ситуація, коли на одному підприємстві приватизовані різні його частини різними юридичними організаціями. А в ході судових слухань, щоб задовольнити обидві сторони, присуджується право власності на зовсім нерозривні речі. Ця проблема існує і сьогодні.

Іншою проблемою приватизації в Україні є поєднання інституту влади з інститутом власності. Ще на початку 90-х років у багатьох закордонних спостерігачів викликала стурбованість можливість представників колишньої державної номенклатури отримати особисту вигоду від приватизаційного процесу. Як зазначає Х. ван Зон, «до кінця 1994 року приватизація українського виробництва була звужена до «спонтанної» приватизації, тому представники державної номенклатури приймали активну участь в апропріації державної власності» [1, c. 60]. Це здебільшого призводило до падіння ефективності діяльності підприємств, через їх економічну некомпетентність і відсутність мотиву ринкового збагачення.

Прикладом вищезазначеного виступає процес приватизації відомої кондитерської фабрики ще за часів Радянського Союзу, – «Світоч». У самі скрутні кризові часи для нашої держави, у 1996-1997 роках, згідно з балансовими звітами, річні доходи «Світоч» становили близько 10 млн. доларів. Із виступу в ЗМІ тодішнього прем’єр-міністра України у 1997 р. В. Пустовойтенка відомо, що фірма “Світоч” також мала за кордоном понад $7 млн неповернутих у державу коштів [10]. Новий-старий керівник  ЗАТ “Світоч” А. Тавпаш вже у 1998 році робить переорганізацію нового акціонерного підприємства і 30 жовтня проводить загальні збори акціонерів ЗАТ ЛКФ “Світоч”, на яких присутні лише 39 осіб із зареєстрованих майже 2200 держателів акцій, які проголосували за прийняття рішення про розділення підприємства на дві юридичні структури, що, по суті, згодом відкрило шлях до поглинання фірми “Світоч” міжнародним гігантом харчової індустрії компанією “Нестле”.

Цей приклад розкриває декілька проблем української приватизації: відсутність розуміння її суті у простих українців, жага швидкої наживи у директорів колишніх державних підприємств, відсутність мотиву створювати конкурентоспроможні приватні підприємства.

Аналіз історичної ситуації, а точніше непослідовних дій в приватизаційній політиці, дає право зробити висновки про те, що приватизаційні схеми в нашій країні приймалися під приватизацію певних підприємств чи певних людей. Відсутня чітка постійна приватизаційна структура, нові введення дають можливість проводити приватизацію в певному секторі чи за певних умов, а мораторій перешкоджає просуванню приватизації в інші частини державної власності.

З кінця 1995 року розпочалася сертифікаційна (ваучерна) приватизація. Ідея, покладена в її основу була наступною: рівномірний розподіл державної власності в руках нових приватних власників, якими повинні були стати всі громадяни країни. Сертифікаційна, або «паперова» приватизація проводилася шляхом розповсюдження серед населення України майнових приватизаційних сертифікатів, яких було виготовлено близько 50 млн. шт. Нормативна база для проведення ваучерної приватизації існувала ще з 1992 р., коли був прийнятий Закон України «Про приватизаційні папери», автором  якого був провідний науковий співробітник Інституту економіки Академії наук України – Анатолій Федоренко. У засобах масової інформації почали проводити роз’яснювальні роботи з приводу суті сертифікаційної приватизації. Отримані майнові сертифікати українці мали право обміняти на акції державних підприємств чи продати за ринковою ціною. Згідно з планом уряду України, розповсюдження приватизаційних сертифікатів повинно було закінчитися у червні 1996 р., але через низьку активність населення у приватизаційному процесі, кінцевий термін було перенесено на січень 1997 р., але за приватизаційними сертифікатами взагалі не звернулися 5,3 млн. українців, а 2,5 млн. не скористалися правом на їх реалізацію [3, с. 536].

У 1995 р. було випущено приватизаційні майнові сертифікати, а на 1998 р. близько 45,7 млн. українських громадян їх отримали, це становило 87,98 % від загальної кількості населення України. За сертифікатними схемами було приватизовано 7 074 підприємства, тобто 99,3 %  виставлених на аукціони. Це становить 47 % від вартості державного майна [7, с. 15]. Загалом, об’єктами приватизації насамперед стали промислові гіганти, підприємства-монополісти, що належали до галузей, приватизацію яких планували здійснити пізніше. Лише 25 % майна отримали номінальні власники сертифікатів, які не були працівниками приватизованих підприємств, а дві третини великих і середніх підприємств потрапили у власність керівників і працівників підприємств. Таким чином, 80 % населення одержали лише 25 % державної власності, відповідно, про рівність і справедливість такого розподілу прав власності говорити не доводиться [2, с. 446 – 447]. На думку автора, неефективність такої приватизаційної схеми полягала в тому, що населення не розуміло її суті і не бачило, які економічні вигоди воно може отримати. Багато простих працівників продавало свої сертифікаційні ваучери директорам приватизованих підприємств за цінами, що в десятки разів були нижчими від їх ринкової вартості. І не будемо забувати про те, що саме в середині 90х років минулого століття в Україні була наявна галопуюча інфляція, яка ще більше знижувала їх реальну вартість.

У 1998 – 1999 рр. розпочався четвертий етап приватизації – перехід від масової до індивідуальної грошової приватизації великих державних об’єктів, шляхом продажу контрольних пакетів акцій. При цьому мали враховуватись індивідуальні характеристики кожного підприємства, а покупцем міг бути лише «промисловий інвестор», тобто компанія, зацікавлена в збереженні частки підприємства на ринку і яка виробляє аналогічну продукцію не менше трьох років. Мала забезпечуватись також відкритість продажу підприємств групи Г, (якщо частка акцій складає 25 або 50% плюс 1 акція). До цієї групи входили цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію займали монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мали стратегічне значення для економіки й безпеки нашої держави. Програмою було передбачено індивідуальний підхід до приватизації, що означає підвищення інвестиційної привабливості об’єктів і ліквідності емітованих цінних паперів шляхом застосування процедури реструктуризації підприємств та їх боргів. Незважаючи на проголошені принципи, приватизація не завжди відбувалась прозоро, що суперечило державним інтересам. Як наслідок, за певних умов приватизовані раніше об’єкти почали повертались до державної власності.

Одним з таких прикладів є реприватизація одного з найпотужніших українських заводів по переробці металу – «Кріворіжсталь», який у 2005 році було перепродано індійській компанії «Міттал Стіл» за 4 млрд. 792 млн. дол. США – суму, яка у 6 разів перевищила суму першого його продажу і, яка стала становити майже 50% всіх надходжень до бюджету від приватизації за весь період незалежності України [8].

Безперечно, поява нових приватних власників була одним із чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х рр. У 2000 – 2003 рр. реальний ВВП в Україні зріс на 31,5 %, обсяг продукції промисловості – на 59,0 %, сільського господарства – на 10,0 %, експорт товарів і послуг – на 79,7 %, доходи населення – на 120,8 %; вартість основних засобів в економіці впродовж 2000 – 2002 рр. збільшилася на 23,3 % [5, с. 14 – 15]. Але не забуваємо, що ми маємо справу з середніми показниками по країні і по населенню, а результатом приватизаційних дій в Україні стала поляризація українського суспільства.

Четвертий грошовий приватизаційний етап не сприяв досягненню основних цілей запланованої реалізації української моделі приватизації, таких як: формування ринкової інфраструктури, залучення зарубіжних інвестицій та становлення українського власника-інвестора, впровадження інноваційних технологій, формування українського виробника, який був би спроможний задовольняти потреби споживачів та випускати конкурентоспроможну продукцію. Загалом безсистемна, інституціонально не забезпечена масова приватизація призвела до фантастичного перерозподілу суспільного капіталу на користь окремих осіб. Майже 85 % вартості державного майна було фактично приватизовано на безоплатній основі (38 % – через механізми створення так званої колективної власності і 47 % – за сертифікатами) [6].

Висновок та перспективи подальшого дослідження. Успадковане з радянських часів злиття інституту власності з інститутом влади, призвело до формування й розвитку таких відносин,  визначальною характеристикою яких є неподільна єдність владних і власницьких функцій: політичне лідерство дає невід’ємне право розпоряджатись усією власністю країни. Відповідно, приватизація не призвела до підвищення ефективності використання об’єктів власності, оскільки не змінила її природу: державно-бюрократична власність перетворилась на приватно-бюрократичну.

Іншою проблемою української приватизації є відсутність повноти інформації у безпосередніх майбутніх власників. Що призводить по-перше, до хабарництва з боку державних службовців, по-друге, до концентрації приватизаційних сертифікатів у колишніх директорів шляхом викупу. Грошова приватизація розкрила пряму корупційну схему діяльності державних службовців. Доведення підприємств до банкрутства і їх подальший викуп з заниженою собівартістю став повсякденним прикладом четвертого етапу приватизації.

Таким чином, приватизаційні дії в нашій державі до сьогоднішнього часу є процес незакінчений, котрий викликає одне єдине питання: «В чому проблема відсутності ефективного приватного власника в нашій країні?». Історія цього процесу вже налічує не один десяток років, тобто принципи її проведення уже відомі нашим високопосадовцям, залишилося лише виробити одну, незмінну схему в політиці приватизації і дотримуватися її до кінця.

Відсутність зацікавленого власника з одного боку і зубожіння населення з іншого, призводить до того, що широкі верстви суспільства намагаються приховати свої доходи від оподаткування і не цураються займатися не завжди законними діями у своїй господарській діяльності. Тобто, ефективна приватизація і поява економічно вмотивованого власника може вирішити досить широкий спектр проблем тіньового характеру.

Література.

1. Zon, Hans Van. The political economy of independent Ukraine. – New York: St. Martin’s Press, 2000.

2. Десять років соціально-економічних перетворень в Україні: спроба неупередженої оцінки // за ред. І. Бураковського. – К. : К.І.С., 2002. – 120 с.

3. Економічна історія України : Історико-економічне дослідження : в 2 т. / [ред. рада : В.М.Литвин (голова), Г.В.Боряк, В.М.Геєць та ін. ; відп. ред. В.А.Смолій ; авт. кол.: Т.А.Балабушевич, В.Д.Баран, В.К.Баран та ін.] ; НАН України, Ін-т історії України. – К. : Ніка-Центр, 2011. – Т. 2. – 608 с.

4. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про економічну самостійність Української РСР» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T014200.html

5. Інформація про хід приватизації державного майна в Україні за 2003 р. // Фонд державного майна України // Державний інформаційний бюлетень про приватизацiю. – 2004. – № 3(139). – С. 12–16.

6. Кужелєв М.О. Приватизація та акціонування як основа формування корпоративного сектора: зарубіжний досвід та українські реалії / М. О. Кужелєв, А. М. Хімченко // Економіка будівництва і міського господарства. - 2012. - т. 8, № 4. - С. 291-298. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ebimg_2012_8_4_6

7. Ларцев, В. С. Українська приватизація у спогадах і роздумах / В. С. Ларцев, Г. М. Ключников. – К. : Поліграф_Інформ, 2001. – 479 с.

8. Маскалевич И. «Криворожсталь»: десять лет одного часа // Зеркало недели, №41. – 2005. – 21 – 28 окт.

9. Про приватизацію майна державних підприємств: Закон України № 2163_XII від 4 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 24. – C. 709–722

10. Чарномський В. Хто з’їв «Світоч» // Львівський портал, 2008, 22 травня. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://portal.lviv.ua/ratusha/2008/05/22/170140

References.

1. Zon, Hans Van. (2000) “The political economy of independent Ukraine”, St. Martin’s Press, New York, USA.

2. Burakovs'kyj І. (2002), Desiat' rokiv sotsial'no-ekonomichnykh peretvoren' v Ukraini: sproba neuperedzhenoi otsinky [Ten years of social and economic reforms in Ukraine: an attempt impartial assessment], K.I.S., Kyiv, Ukraine.

3. Lytvyn V.M., Boriak H.V. and Heiets V.M. (2011), Ekonomichna istoriia Ukrainy : Istoryko-ekonomichne doslidzhennia : v 2 t. [Economic History of Ukraine: historical and economic study: 2 t], NAN Ukrainy, In-t istorii Ukrainy, Nika-Tsentr, T. 2, Kyiv, Ukraine.

4. “Law Ukrainian Soviet Socialist Republic «On economic independence Ukrainian SSR»” (1990), [Online],  available at: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T014200.html

5. “Information on the progress of privatization of state property in Ukraine by 2003” (2004), Fond derzhavnoho majna Ukrainy, Derzhavnyj informatsijnyj biuleten' pro pryvatyzatsiiu, vol. 3(139), рр. 12–16.

6. Kuzheliev M.O. and Khimchenko A.M. (2012), “Privatization and corporatisation as a basis for the formation of the corporate sector: foreign experience and Ukrainian realities”, Ekonomika budivnytstva i mis'koho hospodarstva, [Online], vol. 4, pp. 291-298, available at: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ebimg_2012_8_4_6

7. Lartsev, V. S. and Kliuchnykov H. M. (2001), Ukrains'ka pryvatyzatsiia u spohadakh i rozdumakh [Ukrainian privatization Memories and Reflections], Polihraf-Inform, Kyiv, Ukraine.

8. Maskalevich I. (2005), ”«Krivorozhstal»: ten years of one hour”, Zerkalo nedeli, vol. 41, 21 – 28 October.

9. “The Law of Ukraine «On State Property Privatization»” (1992), Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, vol. 24, pp. 709 – 722.

10. Charnoms'kyj V. (2008), “Who ate the «Svitoch»”, L'vivs'kyj portal, 22 may, available at: http://portal.lviv.ua/ratusha/2008/05/22/170140

Стаття надійшла до редакції 12.05.2017 р.