УДК 338.43

 

Н. С. Узунова,

проректор з організації навчального процесу Універистету економіки та управління

  

МОДЕРНІЗАЦІЙНІ НАПРЯМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА УКРАЇНИ

 

У статті розглянуто модернізаційні напрями державного регулювання розвитку агропромислового виробництва України, визначено аспекти державної підтримки інноваційно-інвестиційного розвитку агропромислового виробництва, запропоновано можливі заходи щодо підвищення ефективності агропромислового виробництва.

 

The article describes the direction of modernization of state regulation of agricultural production in Ukraine, identified aspects of public support for innovation and investment development of agricultural production, suggesting possible measures to improve agricultural production.

 

Ключові слова: модернізаційні напрями, державне регулювання, розвиток агропромислового виробництва.

 

Keywords: modernization trends, government regulation, the development of agricultural production.

 

 

Постановка проблеми.

У зв’язку з набуттям членства в СОТ, агропромислове виробництво України працює у якісно нових економічних умовах. Відкривши торгівельні кордони, держава більш гостро відчула наслідки світової фінансової кризи й притаманну їй ринкову нестабільність цін. В агропромисловому виробництві зосереджується - особливо в умовах фінансової кризи - одна з основних бюджетоформуючих та інвестиційних складових економіки держави. Нині агропромислове виробництво дедалі більшою мірою відчуває тиск негативних явищ, переважно пов'язаних зі світовою фінансовою кризою. Уряди економічно розвинених країн у цій ситуації вдалися до застосування додаткових протекціоністських заходів щодо захисту своїх ринків продовольства та підтримки експорту. Вступивши до СОТ, Україна не могла у невідкладному порядку застосувати захисні заходи, тому її ринок опинився у прямій залежності від кон'юнктури світового ринку й протекціоністської політики розвинутих країн. Це спричинило суттєву нестабільність на ринку і зниження цін на сировину. Даються взнаки й внутрішні чинники, - різке обмеження купівельної спроможності населення, зменшення експортних поставок, практично зупинене кредитування підприємств, валютно-курсовий фактор, зростання цін на енергоносії, а в харчовій промисловості й підходи щодо стримування цін з метою захисту внутрішнього споживача. Занепокоєння викликає й те, що не призупиняється занепад соціальної інфраструктури в селі. Відтак, у сільській місцевості найнижчі рівень народжуваності і життя, мізерні зарплата й пенсія, найвищий рівень смертності, - деградують і вмирають сотні сіл, знищуються цілі галузі, стає нормою тотальна збитковість більшості сільгосппідприємств.

Аналіз останніх досліджень та публікацій.

Дослідженню сільського господарства як складової економічної системи України та питанням оцінки, формування структури та використання виробничого потенціалу присвячені праці вітчизняних вчених-економістів: С.І.  Дем’яненка, І.І. Лукінова, О.М. Могильного, О.М. Онищенка, Б.Й. Пасхавера, П.Т. Саблука, В.О. Точиліна, В.М. Трегобчука, О.М. Шпичака, А.Е. Юзефовича, В.В. Юрчишина. Значний внесок у розвиток макроекономічних досліджень, взаємозв’язків між окремими складовими економіки зробили такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як В. Бондаренко, Є. Гайдар, А. Гальчинський, В. Геєць, Дж. М. Кейнс, В. Леонтьєв.

Мета роботи

Мета статті – розглянути основні проблеми розвитку агропромислового виробництва України, проаналізувати питання державної підтримки розвитку агропромислового виробництва, запропонувати можливі заходи щодо підвищення ефективності даної діяльності.

Викладення основного матеріалу дослідження.

Економічні процеси, що відбуваються в со­ціально-економічному житті України, висувають нові вимоги до їх державного регулювання. Рин­ковий механізм, на який до останнього часу пок­ладались надмірні надії, без ефективного регулю­ючого впливу держави на соціально-економічні процеси в умовах перехідної економіки виявився недієвим. Таким чином, практика макроекономіч­ного розвитку вкотре підтвердила, що ефективне функціонування соціально орієнтованого ринко­вого механізму неможливе без активної держав­ної соціально-економічної політики. Негативні яви­ща в агропромисловому виробництві України стали закономірним наслідком прорахунків у стратегії й тактиці аграрної реформи, що була розпо­чата з 1991 р. Поспішність, час­то помилковість вибору пріоритетів у проведенні аграрних перетворень призвели до серйозних дис­пропорцій в АПК, глибокого спаду виробництва, фінансової нестабільності, зниження рівня життя сільського населення.

Необхідно зазначити, що політика, яка реалі­зується нині для товаровиробників АПК, не за­безпечена комплексним моніторингом чинників стану агропромислового виробництва економіки й відповідною нормативно-правовою базою. В результаті, левова частка рішень, що приймаються в управлінні, но­сять декларативний та фрагментарний характер, спрямований на подолання тимчасових, гострих проблем окремого сектору АПК. Найчастіше ці заходи неадекватні економічній ситуації в цілому, ґрунтуються на “лінійності” у взаємозв’язках гос­подарчих суб’єктів ринку та органів влади у формі короткотривалої прямої підтримки з бюджету (дотації, компенсації, пільгове кредитування, списання боргів, адміністративне регулювання каналів реалізації продукції) [1].

Звичайно, без державного регулювання і бюджетної підтримки існування та розвиток АПК неможливі. Сільське господарство в умо­вах ринку, через певну специфіку, не може пов­ною мірою брати участь у міжгалузевій конку­ренції. Через нееквівалентність товарообміну села з іншими галузями економіки, сезонності виробництва, слабку інвестиційну привабли­вість та низьку купівельну спроможності на­селення країни та інші негативні фактори сільське господарство залишається надзвичайно ризиковою галуззю економіки.

У такій ситуації необхідне комплексне регулю­вання, що включає в себе антимонопольну полі­тику регулювання тарифів природних монополій, проведення державних інтервенцій на продовольчому ринку, розвиток лізингу сільськогосподарської техніки й обладнання тощо. Застосування державних механізмів регулю­вання у агропромисловому виробництві заперечується в Україні багатьма опонентами, але механізми державного регулювання сектору агропромислового виробництва існують практично в усіх країнах і постійно вдосконалюються, реагую­чи на світові економічні фактори.

Теоретично, тепер ми перебуваємо на кінцево­му етапі аграрного реформування й осмислення нових тенденцій розвитку агропромислового ви­робництва й пошуку стратегії майбутнього. “Економічний стан агропромислового виробництва зу­мовлює активізацію пошуку шляхів виходу з економічної кризи і розвиток підприємницької діяльності. Головною метою економіки АПК є формування конкурентоспроможного агропро­мислового виробництва, спрямованого на ви­рішення політичних, соціальних, економічних завдань і забезпечення продовольчої безпеки країни” [3].

Для досягнення цієї мети необхідно реалізува­ти такі кроки:• створити комплекс заходів, спрямованих на вдосконалення діяльності й посилення ко­ординації роботи органів виконавчої влади щодо трансформації промислового комп­лексу на засадах публічної політики; визначити системи цільових програм і про­ектів розвитку окремих секторів промисло­вості та вдосконалення відтворювальних пропорцій; • посилити стимулюючі функції держави щодо заохочення ділової активності під­приємців у справі відродження та розвит­ку промислового виробництва шляхом досягнення оптимальних пропорцій форм власності, здійснити податкову реформу та впровадити досконалі корпоративні моделі управління; створити нормативно-правові бази ефек­тивного функціонування і розвитку про­мисловості, гарантування ефективного господарювання і використання прав власності, антимонопольного регулюван­ня і розвитку конкуренції та ін. Це також є важливими заходами, спрямованими на оздоровлення господарського середовища.

Таким чином, функціонування агропромислового виробництва в умовах економічної кризи, об’єктивно зумовлює необхідність дослідження низки проблем, пов’язаних з підвищенням управління агропромисловим виробниц­твом з урахуванням зміни зовнішніх та внутріш­ніх умов господарювання.

Характерною рисою сучасного інноваційного розвитку агропромислового виробництва у світі є те, що він здійснюється в умовах НТР. Науково-технічна революція охоплює не тільки промисловість, транспорт, будівництво, але й сільське господарство, інші сфери агропромислового виробництва, де до сих пір обсяг важкої ручної праці та залежність від стихійних сил природи дуже великі. Сучасна НТР здійснює в сільському господарстві справжній переворот, визначає перехід до нового інноваційного технологічного способу виробництва. Це виражено в наступному:  1. У прискоренні втілення досягнень науки в сільське господарство, яка в цій галузі все більше стає безпосередньою виробничою силою. 2. У глибоких якісних інноваційних змінах у всіх елементах його матеріально-технічної та біологічної основи, в технології та організації  агро виробництва. 3. У формуванні високорозвинутого агропромислового виробництва.

У агровиробництві НТР стала розвиватися пізніше, ніж у промисловості. Для цього були свої вагомі чинники:  історично склалося культурне та технічне відставання сільського господарства від промисловості, села від міста;  більш низький, ніж у промисловості, рівень спеціалізації та концентрації виробництва, що ускладнюють зростання накопичення та ефективного використання техніки та досягнень науки;  більш пізній розвиток біології, генетики, хімії та інших наук, від яких залежить НТР в сільському господарстві.

Разом з тим важливо враховувати, що більш пізній вступ агропромислового виробництва в НТР рятує його від необхідності послідовного проходження всіх етапів технічного прогресу, а там, де це можливо і доцільно, здійснювати перехід до сучасного технологічного способу виробництва.

Використання досягнень НТР в агропромисловому виробництві багато в чому здійснюється в процесі державної інноваційно-інвестиційної політики. При цьому мова йде про державне інвестиційне стимулювання агробізнесу, посилення інноваційної активності, формуванні ринку інновацій, їх просуванні на вітчизняному та іноземних ринках.  Економічна ефективність діяльності підприємств, забезпечення високих темпів їх розвитку, підвищення конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на міжнародному ринках визначають рівень їх інвестиційної діяльності [5]. Інвестиції є основою відтворення виробничого потенціалу агропромислового виробництва економіки.

Можливості відновлення фактично зруйнованого за останнє десятиліття минулого століття виробничого потенціалу агропромислового виробництва і забезпечення надалі його розвитку на основі розширеного відтворення будуть залежати від діючої інвестиційної й структурної політики. По всіх джерелах інвестицій протягом останніх років мало місце стійке зростання інвестиційної активності та бюджетних асигнувань на потреби агропромислового виробництва і лише в кризовий період 2009 року відбулося їх значне зменшення.

З метою забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках, а отже, й підвищення інвестиційної привабливості, у вересні 2007 року Кабінетом Міністрів України затверджено Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року. За рахунок здійснення заходів, спрямованих  на формування інвестиційно-іноваційної моделі розвитку сільського господарства, до 2015 року передбачається надходження в галузь близько 20 млрд. грн. інвестицій [4].

Однією з істотних причин підвищення інвестиційної активності стала державна політика приватизації.

За роки реформ обсяг інвестицій в економіку АПК збільшився в 7,2 рази. Протягом минулого десятиліття відбувалося зростання інвестицій як в економіку України в цілому, так і її агарний сектор. Але подібна інвестиційна політика, не враховує фізичне зношення основних фондів, яке за останні роки наблизилося до критичної межі й становить у більшості регіонів більше 50%. У ВВП частка сільськогосподарської галузі становить майже 8,2%. З аграрним сектором економічно пов'язані більше 30% галузей народного господарства.

Аграрні підприємства, незалежно від форм власності, змушені пристосовуватися до нових умов інвестиційного процесу, не маючи достатнього досвіду, вчитися вступа­ти в економічні   відносини   з   новими суб'єктами, які надають інвестиційні ресурси, і суттєво відрізняються від звичних держав­них структур, діють виключно на ринкових принципах, висувають жорсткі вимоги до форм надання інвестицій і умов повернення вкладених коштів.

Аналізуючи стан інвестиційної діяльності України можна сформулювати такі основні проблеми, що перешкоджають створенню позитивного інвестиційного клімату: недосконалість податкової системи; низький платоспроможний попит суб’єктів аграрної економічної діяльності; значні обсяги заборгованості аграрних підприємств державним і недержавним фінансовим інститутам; нерозвиненість механізму кредитування аграрного сектора економіки; відсутність надійних гарантій захисту іноземного капіталу; відсутність банків, що спеціалізуються на кредитуванні аграрного бізнесу; низька довіра населення до банківської системи.

Для їх вирішення необхідно створити сприят­ливий клімат як для вітчизняних, так і для інозем­них інвесторів, що включає застосування ефекти­вних важелів економічної політики; удосконалення законодавчої бази, особливо системи оподатку­вання та приватизації; удосконалення механізму створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон; зміцнення банківської системи; розвиток фондового  ринку;  системи  захисту й державних гарантій щодо інвестицій.

У економіці України проблема полягає не тільки в зростанні інвестицій в агропромислове виробництво, а й в забезпеченні інноваційної активності. Інноваційна активність - цілеспрямована діяльність щодо створення, впровадження у виробництві та просування на ринок нових ефективних продуктів, науково-технологічних та організаційно-управлінських досягнень НТР, які приносять прибуток. Інновація повинна бути такою, щоб не тільки викликати потребу у створенні нового продукту, але й надавати фінансову можливість здійснювати подальші нововведення після його реалізації. Проте остаточну оцінку ефективності інновації дає ринок, споживач.

Для того, щоб оцінити економічні та соціальні результати інноваційної активності в агропромисловому виробництві, можна використовувати наступну систему показників: зближення обсягів інвестицій в науково-дослідну діяльність і у власне виробництво агропромислового виробництва; частка інноваційної наукомісткої продукції в загальному обсязі кінцевого продукту агропромислового виробництва [8].

Посилення інноваційної активності в Україні повинне займати центральне місце в реалізації державної економічної політики в агропромисловому виробництві. Однак інноваційний бізнес в країні до сих пір розвинений слабко. Інноваційний бізнес в агропромисловому виробництві відноситься до венчурного (ризикованої) капіталу. Тому його розвиток вимагає великих вітчизняних та іноземних інвестицій. При цьому ризики повинні бути компенсовані не тільки доходами підприємств - новаторів, але й гарантіями, пільговим оподаткуванням, дешевим кредитуванням і страхуванням.

Для того, щоб знизити ризик і підвищити ефективність інновацій, необхідно формування економічного механізму вбудовування науки в структуру агровиробництва. Для вибору найбільш ефективних форм і методів інноваційної активності в агропромисловому виробництві потрібен, перш за все, науково обґрунтований менеджмент, який передбачає формулювання мети і вибір стратегії, підготовку інноваційних проектів, управління проектами та ризиками, персоналом, створенням, освоєнням і якістю нової техніки, оцінку ефективності інновацій. Центральне місце при цьому належить вибору мети та інноваційної стратегії. Саме від цього залежить визначення найбільш доцільних напрямків економічної і науково-технічної політики, заснованої на довгостроковому прогнозуванні розвитку агропромислового виробництва при переході до ринку, врахуванні сукупності зовнішніх і внутрішніх факторів, ресурсних обмежень на макро-, мезо- і макрорівнях [7].

Інноваційна стратегія, що сприяє інноваційної активності, може бути різною: наступальною, якщо метою є лідируюча позиція на ринку; оборонною, коли вигідніше триматися слідом за «лідером», щоб запозичувати його нововведення з внесенням деяких змін; імітаційною, якщо використовує досягнення конкурентів та уникає помилок; залежною, коли метою є самозбереження, виконуються субконтрактні роботи для підприємств-новаторів. Дані види інноваційної стратегії можуть застосовуватися як окремо, так і в комбінованому вигляді на різних рівнях агропромислового виробництва.

Особлива роль у посиленні інноваційної активності в агропромисловому виробництві належить державі, яка при виробленні економічної, науково-технічної і соціальної політики визначає пріоритети базисних інновацій на різних рівнях, формує ринковий механізм її реалізації. Слід активніше використовувати всі досягнення НТР, її агротехнічні, технологічні, організаційно-економічні та інші інноваційні напрямки.

Аналіз інноваційного розвитку агропромислового виробництва України дозволяє виділити низку проблем які гальмують підвищення конкурентоспроможності галузі.

По-перше, відсутня обґрунтована і дієва інноваційна політика держави. Відмова України на початку незалежності від пріоритетного науково-технологічного розвитку, відсутність системи державних пріоритетів, виключення із числа основних продуктивних сил – науки, передової освіти та інновацій є головною проблемою для прискореного розвитку економіки держави [2].

По-друге, відсутня системного управління інноваційним процесом з боку держави. Розподіл сфер управління цією сферою між різними відомствами призводить до відсутності спільних цілей і задач, нескоординованості і неузгодженості дій, розпорошень людських і фінансових ресурсів. Таке управління ніколи не було спрямованим на вирішення загальнонаціональних завдань, оскільки завжди носило галузевий характер.

По-третє, нормативно-правова база регулювання інноваційної діяльності є фрагментарною, не цілісною, суперечливою і тому недосконалою. В Україні прийнято понад 100 законодавчих, нормативно-правових урядових актів і різноманітних відомчих документів, які не є взаємоузгодженими і не формують єдине законодавче поле інноваційної діяльності.

Четвертою проблемою є відсутність фінансового механізму інноваційної діяльності. Основним джерелом фінансування витрат на інновації є власні кошти підприємств. В той же час, в розвинутих країнах світу в «підживленні» інноваційної діяльності визначальну роль відіграє розгалужена і досить динамічна мережа приватних інвестиційних і венчурних фондів. В зв’язку з відсутністю чіткої системи правил і гарантій приватний капітал ще не рухається в бік інноваційної сфери.

Сьогодні майбутній шлях розвитку агропромислового виробництва України виглядає як дилема: або вдасться створити конкурентоспроможну галузь, яка за рядом пріоритетних напрямків  знайде своє достойне місце на світових ринках, або втрата цієї перспективи буде неминучою і  входження України до розвинених країн світу стане неможливим. Тому перехід до  дієвої державної політики інноваційного розвитку агропромислового виробництва є одними із першочергових завдань державного управління.

Стратегія втілення цієї політики має здійснюватися на системній і послідовній основі. Всі учасники інноваційного процесу мають бути зацікавлені у поєднанні їх інтересів і зусиль у створенні і застосуванні нових знань та технологій з метою виходу на внутрішній і зовнішні ринки з конкурентоспроможною продукцією. У реалізації зазначеної взаємодії і створенні таким чином економіки, заснованої на знаннях, роль державної влади є стрижневою. До пріоритетних напрямів інвестування в сільське господарство насамперед слід віднести: технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств; вкладення в охорону навколишнього природного середовища; активізацію науково-технічних розробок та їхнє впровадження у практичну діяльність підприємств [6]. Необхідно належно використовувати наявний власний ресурсний потенціал, що може значно прискорити процес розвитку економіки Украї­ни.

Висновки

На сьогодні необхідно вжити ряд заходів, що мінімізують кризові явища в агропромисловому виробництві і забезпечать його виведення на нові інноваційні перспективи. Серед них: пролонгація кредитів, що їх отримали в комерційних банках підприємства галузі, і надання нових кредитів; збільшення видатків на фінансування бюджетних програм і здійснення фінансової підтримки підприємств галузі через механізм здешевлення кредитів бюджетної, тваринницької і рослинницької дотації, здешевлення придбання техніки; відновлення фінансування за бюджетними програмами з частковою компенсацією вартості складної сільгосптехніки вітчизняного виробництва; відтворення та підвищення родючості ґрунтів, здешевлення вартості страхових премій; виділення за рахунок стабілізаційного фонду додаткових коштів на підтримку фермерських господарств.

При цьому особливу увагу слід приділити створенню рівних умов для усіх типів сільгосппідприємств й реформувати напрямки їх підтримки, а саме: перейти від виробничих субсидій до незалежних від обсягу і типу виробництва прямих платежів; створити рівні умови діяльності та доступу для всіх типів сільгосппідприємств з тим, щоб кожне дрібне підприємство мало перспективу стати крупно товарним, а отже і конкурентоспроможним; диференціювати державну підтримку окремо для виробників сільськогосподарської продукції та окремо для розвитку сільської місцевості.

 

Література

1. Гуськов И.Б. Практика антикризис­ного управления предприятиями АПК. / И.Б. Гуськов, В.М. Давыдов //– М.: Колос, 1999. — 300 с.

2. Доронін О.А. Основні проблеми державного управління аграрної політики в сучасних умовах / О.А. Доронін // Наукові праці МАУП. –  2010. – Вип. 3(26). – С. 72-74

3. Комашенко Т.А. Інвестиційний регіон України як об'єкт державного регулювання: сукупність і механізм функціонування / Т.А. Комашенко // Науково-виробничий журнал «Держава та регіони». – 2009. – №9. – С. 86-88.

4. Левченко Н. М. Державне регулювання розвитку АПК – об’єктивна потреба сьогодення // Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – № 19. – С. 44-47.

5. Макаренко П.М. Моделі аграрної економіки. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 682 с.

6. Однорог М.А. Інвестиційне забезпечення сільськогосподарських підприємств і тенденції його подальшого розвитку / М.А. Однорог // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – №11. – С. 137-143.

Саблук П.Т. Стратегічні напрями розвитку агропромислового комплексу України / П.Т. Саблук, В.Я. Месель-Веселяк; Інститут аграрної економіки УААН. – К., 2002. – 60 с.

8. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: навчальний посібник / Д. М. Стеченко. – К.: МАУП, 2000. – 176 с.: іл. – Бібліогр.: с. 166-169.

Стаття надійшла до редакції 14.01.2013р.