УДК: 351

 

В. Ю. Галушка,

аспірант Академії муніципально управління

 

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИПЕРЕДЖАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

 

V. Y. Halushka,

Graduate student, Academy of Municipal Management

 

METHODOLOGICAL FOUNDATIONS OF ADVANCED PUBLIC ADMINISTRATION

 

У статті окреслено особливості формування державного управління, аналізуються теоретичні та прикладні аспекти. Наведено результати дослідження сутності поняття «випереджальне державне управління». Проаналізовано та систематизовано риси, що формують державне управління при випереджуючому стані. Запропоновано шляхи вдосконалення процесу державного управління.

 

The article outlines the features of the formation of public administration, analyzes the theoretical and applied aspects. The results of a study of the nature of "anticipatory governance". Analyzed and systematized traits that shape public administration in piperaceae condition. Suggested ways of improving the process of public administration.

 

Ключові слова: управління, управлінська праця, державне управління, випереджальний стан, випереджальне управління.

 

Keywords: management, administrative work, public administration, advancing the status and priority management.

 

 

Немає багатств без основи, ресурсів

без багатств і управління, якщо нічим керувати.

Все, що пов'язано, все співвідноситься,

все взаємозалежне:

люди і речі крутообразно вступають у різні

поєднання і ніщо ні для чого

не є байдужим.

Ш.- Е. Пасельє

 

Актуальність вибраної теми. Організація державного управління з точки зору його ефективності ключове питання для розвитку будь-якої країни. Справа в тому, що державне управління імперативно надає організуюче-регулюючий вплив на суспільні процеси і відносини. Будучи спрямованим на упорядкування спільного існування людей, воно завжди пов'язано з ними, з їх потребами і запитами, прагненнями та інтересами. В цьому сенсі державне управління має опосередкований вплив на свідомість, поведінку і діяльність людей. Характер цього впливу, його ефективність, безумовно, визначаються самими людьми, найперше тими, хто стає державними службовцями. І абсолютно ясно, що без вивчення ними основних теоретичних знань неможливі ні оптимальна організація державного управління, ні його ефективне здійснення.

Теорія державного управління, як і управління взагалі, відноситься до суспільних наук. У той же час вона є інтегральною наукою, в якій використовуються досягнення різних галузей наукового знання.

Вивчення проблем державного управління знаходить своє відображення насамперед у таких галузях суспільствознавства, як політологія, соціологія, правознавство, економіка, історія. Так, в політології увага звертається переважно на участь людини в політичному процесі взаємодії соціальних сил, політичних відносинах державного управління, соціології, на відносини людини з суспільством і його інститутами (в тому числі держави, влади, управління), в економічній науці  на господарсько-економічний зміст управлінських відносин, а в юридичній  на їх формальні прояви, закріплені правом. Процес розвитку суспільства у всій його конкретності, різноманітті і безперервному взаємозв'язку минулого з сьогоденням, переходи від одних станів суспільних систем до інших, як змінюється і закономірно розвивається у часі дійсності вивчає історична наука. [3, c. 7]

Крім гуманітарних наук тут синтезуються і такі, як теорія систем, кібернетика, теорія інформації, математика та ін.

Міждисциплінарне узагальнення цілісних уявлень про природу і сутності, формуванні та втіленні, масштабності і значущості державного управління, вироблених галузевою наукою, відкриває значно більший простір для його об'ємного бачення в достовірному і неодноразово підтвердженому знанні.

До теперішнього часу вийшло у світ чимало наукової та навчальної літератури з проблем державного управління, як вітчизняного, так і зарубіжного. Однак незважаючи на все різноманіття монографій, навчальних посібників, курсів лекцій та інших видань досі не окреслено методологічні засади випереджального державного управління.

Отже, метою статті є дослідження методологічних засад випереджального державного управління.

Дослідження в галузі державного управління проводило багато науковців. Серед них на велику увагу заслуговують: В.Г. Атаманчук, Н. І. Глазунова, Г. Л. Купряшин, О. М. Рой, А. І. Радченко, В. М. Манохін, І. А. Василенко та інші. [5, c. 105]

Складність державного управління як соціального явища об'єктивно диктує необхідність міждисциплінарного підходу до його сприйняття і опису за допомогою ряду наукових і навчальних дисциплін.

Проілюструємо цю необхідність категоріальним низкою ключових наукових понять, «причетних» до категорії і практики управління взагалі, державного управління зокрема. У цьому ряду: система - культура - цінності - особистість - держава - політика - керування - влада - право - праця - розвиток. Логічний зв'язок цих загальнонаукових категорій очевидний. Управління виникає з потреб соціальної спільності, забезпечує її функціонування і розвиток до системного стану.

Кожна система управління будь-якого масштабу - це завжди соціокультурне поле: накопичений людством досвід, знання, система цінностей, норм і правил поведінки, традицій і т. д. Інше питання, як цей досвід

відтворюється в процесі управління в конкретних системах і є він практично об'єктом управлінського уваги і праці? Кожна особа, включена в мікро - і макросистеми, є носієм соціокультурного потенціалу і по-своєму виявляє його у взаємодії. Очевидні і складні взаємовідносини особи і держави. Органічно взаємозалежні категорії: управління, політика, влада, право.

Управлінська праця - не самоціль. Його найважливіша соціальна місія -забезпечувати не тільки нормальне функціонування мікро - і макросистем, але і прогресуючий їх розвиток. В умовах конкурентної взаємодії і протистояння окремих фірм і держав якість управлінської праці набуває воістину історичне, політичне і стратегічне значення.

Соціальна філософія, прийнята нами в якості теоретико-методологічної основи аналізу державного управління, виконує дві важливі функції: світоглядну і методологічну. Перша формує сукупність найбільш загальних поглядів і уявлень про сутність навколишнього соціального світу і місце людини в ньому, друга дає систему найбільш загальних принципів підходу до теоретичного дослідження соціальної дійсності. У центрі уваги тієї й іншої, з часів знаменитого античного афоризму, - Людина як міра всіх речей.

Великі мислителі наступного часу розглядали в своїх концепціях людину як суб’єкт,  що відчуває, мислить і творить. Неувага керівників різних рівнів управління до цього суб'єкту - трудівника, громадянина, споживача правомірно розглядати як явну ознаку кризи управлінської праці через його непрофесійність.

Управління має місце у всіх системах матеріального світу: технічних, біологічних і соціальних. Схожість процесів управління в цих системах виявила і показала кібернетика - наука про загальні закономірності одержання, зберігання, передачі і переробки інформації, яка розробляє загальні принципи створення систем управління.

Проблеми управління вивчаються також цілою низкою прикладних наук, таких як: філософія управління, соціологія управління, організаційна поведінка, психологія управління, історія управління, економіка управління, право та управління, етика та культура управління та ін. [1, c. 25]

Все різноманіття підходів до визначення поняття «управління» обумовлено багатогранністю і складністю цього унікального явища, яке дуже важко на сучасному етапі розвитку науки управління висловити одиничним визначенням. Тому різні автори бачать це явище по-різному формулюють визначення соціального управління по-своєму, розставляючи акценти на тих чи інших його аспектах - це налаштування людей на працю; це особливий вид діяльності, перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу; балансування у просторі антиномій; складні суб'єктно-об'єктне відношення; діяльність по створенню кращого варіанту майбутнього; владна форма закріплення соціальних відносин людей; досягнення цілей з допомогою знання, отриманого з аналізу, та ін.

Найбільш поширене визначення управління - цілеспрямований вплив суб'єкта управління на об'єкт з метою переведення його в якісно новий стан.

У літературі з управління поширене стійке судження про пріоритет цілого (системи управління різної масштабності) над частиною.

І, звичайно, на цьому рух думки зупиняється. Але діалектика не допускає такої однолінійності в аналізі соціальних явищ. Адже управління існує і проявляється у взаємодії суб'єкта і об'єкта управління і тому стан і властивості системи залежать від властивостей її елементів, від характеру їх взаємодії як по вертикалі, так і по горизонталі. Очевидно, що таке уточнення має бути відображено і в визначення управління.

Управління - це процес створення цілеспрямованої взаємодії суб'єкта і об'єкта управління заради досягнення соціально значущих результатів. У такому визначенні (на відміну від названих вище) є принципово важливі відмінності. По-перше, «вплив» суб'єкта управління на об'єкт з одностороннього явища перетворюється в їх «взаємодію», що, безперечно, більш відповідає діалектиці соціальних систем. По-друге, введення у визначення категорії управління «досягнення соціально значущих результатів» орієнтує практику управління на чітке розуміння соціальної місії кожної системи управління (від трудової організації до суспільства в цілому), підвищує

можливості для об'єктивної оцінки якості праці всіх зайнятих цим видом діяльності на всіх поверхах системи управління. Як видно, всі названі (далеко не всі перераховані) визначення відображають значущі в процесі управління фактори, межі, характеристики цього виду діяльності.

Досвід різних видів управління (причому в історичному вимірі) однозначно показує, що висувати обґрунтовані цілі (до чого прагнути, чого хотіти), формувати необхідні для цього управлінські функції (як, яким чином домагатися цілей), створювати працюючі організаційні структури (механізми взаємодії людей), забезпечувати активність внутрішньої життєдіяльності та ін. суб'єкти управління можуть лише за умови, якщо вони розвинені краще і вище, ніж керовані об'єкти. Не можна ж, справді, вести керовані об'єкти (впливати на них), якщо не знаєш навіщо, куди і як вести.

Це, приміром, як у школі або вузі: якщо вчитель (викладач) не знає більше, глибше і ґрунтовніше, ніж учні (студенти), то навряд чи він їх чогось навчить. Зрозуміло подібне і в інших видах діяльності - лікар - пацієнт, інженер - робочий, пілот літака - пасажир і т. д. Але тільки в управлінні керуючі можуть бути на порядок нижче в інтелектуальному відношенні, ніж керовані.

Трагедії, драми, кризи і обвали в суспільному житті найчастіше відбуваються саме через безпорадність, інертність, відсталість, малограмотність суб'єктів управління, які нерідко замість того, щоб йти попереду («і тягнути воза»), плетуться у «хвоста» керованих об'єктів або як ярмо висять марно на їх шиї. Багатьма дослідниками давно говориться про необхідність випереджаючого розвитку управління, насамперед державного, але суть цього поняття поки не розкрита. Спробуємо запропонувати свої судження з даного питання.

Найважливіше сутнісна властивість людей, об'єднаних у суспільство, полягає в їх здатності творити нове, незвичайне, те, чого ще не було на момент творчості. Завдяки цьому люди відкривають таємниці Всесвіту, збудували величезний «другий», штучний світ, постійно щось вигадують, конструюють, складають, раціоналізують, покращують. Разом з тим не всі в рівній мірі володіють таким евристичним хистом. Чимало людей лише копіюють, успадковують, наслідують і то не завжди належним чином. Звідси завжди будуть актуальні освіта, навчання, поширення досвіду; інформаційне забезпечення процесу формування людей; організація і регулювання поведінки і діяльності, контрольні механізми, стимули і санкції та інші явища, без яких суспільне життя припиняє вдосконалюватись, втрачає цілеспрямовану динаміку, піддається довільному зіткненню індивідуальних і групових егоїстичних інтересів.

Потрібна сила, яка розуміє роль відповідних об'єктивних протиріч в суб'єктивному факторі, підготовлена для їх аналізу і дозволу, здатна авторитетно впливати на свідомість, поведінку і діяльність людей. Історично така сила склалася у вигляді державної влади та здійснюваного за допомогою її державного управління. Вся проблема полягає в змозі цієї сили, в рівні і характері її розвиненості. Адже вона може бути грубою, бездушною, диктаторською, заснованою на санкціях, так і інтелектуальною, творчою, гуманною, заснованою на знаннях.

Випереджальний стан державного управління означає, що в його системі, головним чином, в його суб'єкті широко використовується сучасна наукова думка, прийнятий вільний творчий пошук оптимальних управлінських рішень, зосереджені найбільш підготовлені фахівці з різних галузей управління, йде відкрите порівняння результатів управління з громадськими потребами, управління служить інтересам суспільства і просуває його розвиток. [2, c. 15]

Державне управління в «випереджаючому стані» володіє наступними характерними рисами:

- глибоким урахуванням в управлінських рішеннях і дії реальних можливостей конкретних об'єктивних умов та суб'єктивного фактора, динаміки та тенденцій їх змін;

- орієнтацією державної політики на використання найбільш прогресивних, зарекомендованих світовою практикою і застосованих у сучасній історичній ситуації способів, форм, механізмів і ресурсів для вирішення актуальних проблем життєдіяльності людей;

- тісною взаємодією наукової думки та управлінської практики, розвиненою громадською експертизою принципових державних рішень, підтриманням підготовленості персоналу управління на рівні сучасного суспільного знання;

 - відкритістю і сприйнятливістю до нових джерел та ресурсів управління, здатністю своєчасно освоювати прогресивні механізми і способи вирішення управлінських проблем;

- гнучкістю і адаптованістю своїх елементів та їх системних взаємозв'язків, потенціалом постійного самовдосконалення, розвитку і поліпшення вихідних з нього керуючих впливів. [6, c. 136]

Головне в «випереджаючому стані» державного управління бачиться в тому, щоб серед людей, професійно зайнятих в ньому, завжди існувало інтелектуальне, творче напруження, сильне аналітичне й прогностичне мислення, громадська спрямованість сповідуваних цінностей (благо Вітчизни), висока і щира особиста моральність, навички демократичного управління суспільними процесами, свідомістю, поведінкою і діяльністю людей. У багатьох країнах і суспільство (громадяни), і політичні організації (які перебувають при владі, або націлені на оволодіння нею), і професіонали-управлінці (чиновники і менеджери), і власники (у різних їх видах) усвідомили, що для нормального суспільного розвитку потрібен добре організований і функціонуючий державний апарат, а в ньому - найкращі, найбільш підготовлені й талановиті представники народу.

Політична діяльність і державна служба вважаються одним з престижних теренів людських зусиль. Управління стає явищем, в якому сплав науки, мистецтва та досвіду являє собою не модну фразу, а дійсність. Прикладів з цього приводу можна наводити чимало; досить подивитися на історію політичних і державно-правових інститутів США, Франції, Німеччини, Китаю, Японії, Великобританії та інших країн за останні 25 років. Скрізь і майже безперервно ведуться конструктивні «адміністративні» (така їх узагальнююча назва) реформи. На всіх рівнях і в усіх напрямках державного управління здійснюються пошук і використання сучасних наукових знань, емпіричних придбань, технічних засобів і талановитих людей. Країни керуються сьогодні і готуються до того, щоб бути керованими в майбутньому.

Адже ресурсів і резервів управління в суспільному житті і в самій системі державного управління дуже багато. Вони присутні буквально в кожному державно-управлінському явищі. Назвемо деякі з них в тій послідовності, як вони були написані і залишилися, швидше за все, поза увагою тих, кому адресувалися.

Так, у 1980 т. в числі джерел і ресурсів, здатних підняти рівень державного управління, називалися наступні фактори:

а) територіальний, пов'язаний з раціональним поділом державної влади та державного управління з території держави - його національно-державним і територіально-державним утворенням, адміністративно територіальних одиниць;

б) соціальний, що передбачає орієнтацію державного управління на інтереси усіх класів, соціальних прошарків, професійних груп, національних та конфесійних структур суспільства, а також можливе широке залучення громадян в управлінські процеси (демократизм державного управління);

в) технічний, складається у використанні нових технічних засобів, створення локальних автоматизованих систем управління та формуванні єдиної інформаційної системи державного управління;

г) правовий, що дозволяє упорядковувати за допомогою правового регулювання і виконання відповідних норм поведінку і діяльність учасників управлінських процесів, а також системну взаємодію управлінських елементів;

д) організаційний, викликаний високою динамікою організаційних відносин і необхідністю постійної зміни організаційних структур під впливом економічних, соціальних і духовних новацій;

е) кадровий, обумовлений актуальністю залучення в державний апарат висококваліфікованих фахівців і необхідністю їх розвитку при здійсненні управлінської діяльності. [7, c. 19]

Буквально через 10 років у результаті аналізу процесів, що відбувалися в той час у нашому суспільстві і особливо в системі державного управління, було виділено сім видів ресурсів, використання яких позитивно позначилося б на забезпечення раціональності державного управління.

Мова йшла про зміцнення взаємозв'язків із суспільством і подоланні відчуження державного апарату влади від громадян. Авторитарно-бюрократична система соціалізму впала, але відчуження збереглося, а по ряду аспектів і посилилося. Під передзвін дзвонів про права і свободи людини, громадянина багато людей опинилися за межами нормального суспільного життя. Чимало було сказано про посилення системності державного управління, яка в даний час не тільки не стала вище, а по багатьом проявам взагалі втрачена. Ставилося питання про поглиблення демократизму державного управління, який необхідний в будь-якому сучасному суспільстві, бо останнє в силу об'єктивних причин не може розвиватися поза рамками демократії. Становлення нової державності народжує надію, але до їх втілення в проголошеній моделі досить далеко. Зверталася увага на поліпшення інформаційного забезпечення державного управління, без якого в умовах величезного масиву перероблюваної управлінської інформації просто не можна раціонально керувати у масштабах суспільства. Як комплексна проблема розглядався розвиток людського потенціалу державного управління, оскільки до ефективного ведення управлінських процесів повинні бути належним чином підготовлені персонал як суб'єкт державного управління, так і керовані об'єкти. Акцентувалася увага на вдосконалення стилю державного управління, який як би акумулює і практично реалізує науку, мистецтво й досвід управління. На завершення говорилося про вимірювання ефективності державного управління, за допомогою механізмів якого суспільство не тільки оцінює результати управління, але і формує зворотні зв'язки для виявлення помилок і слабких сторін.

Зрозуміло, що про джерела, ресурси, резерви, способи приведення державного управління в «випереджаючий стан» писали і інші автори, як в нашій країні, так і за кордоном. Пишуть і сьогодні, будуть писати і в майбутньому. Важливо, щоб особи, від яких залежить прийняття рішень по всім аспектам розвитку державного управління, були зацікавлені в тому, щоб вивчати та усвідомлювати наукову інформацію. Потрібен, мабуть, налагоджений процес вдосконалення державного управління.

Підсумковим, концентрованим виразом діяльності суспільства та держави щодо створення «випереджаючого стану» державного управління в суспільному розвитку є процес вдосконалення самого державного управління. Він являє собою підсистему в державному управлінні з відповідними цілями, предметом, принципами та організацією, сенс якої полягає в наданні державного управління як системного суспільного явища здібності самоперетворення, саморозвитку, самовдосконалення. [4, c. 34]

Цільова орієнтація вдосконалення державного управління, виходячи з усього сказаного, бачиться в тому, щоб, по-перше, забезпечувати максимально досяжну відповідність змісту керуючих впливів органів державної влади та місцевого самоврядування потребам і закономірностям керованих об'єктів - всієї суспільної системи; по-друге, формувати найбільш раціональні та ефективні взаємозв'язки між керуючими компонентами держави і керованими об'єктами, а також суб'єктами інших видів управління; в-третіх, підтримувати в оптимальному стані (з суспільної і економічної точок зору) організаційну структуру державного управління; по-четверте, сприяти постійному відносному та абсолютному зменшенню суспільних витрат на управління; по-п'яте, підвищувати ефективність форм, методів й інших елементів державно-управлінської діяльності.

Цю загальну цільову орієнтацію вдосконалення державного управління можна умовно підрозділити на дві групи цілей: зовнішні і внутрішні. Зовнішні цілі полягають у підвищенні ефективності керуючих впливів, їх впорядкування та систематизації, в забезпеченні адекватності об'єктивним запитам керованих об'єктів. Реалізація внутрішніх цілей передбачає вдосконалення самої управляючої системи, поліпшення її мобільності, раціональності, внутрішньої життєдіяльності.

Далі цілі конкретизуються в залежності від об'єкта аналізу та перетворення (елементів, сторін і аспектів державного управління). Тому найважливішим і вихідним елементом процесу вдосконалення державного управління виступає його науково обґрунтоване «древо цілей», на основі якого визначаються предмет, структура, актуальність, послідовність і інші прояви вдосконалення державного управління. Повинна бути ясність у те, чого ж ми хочемо домогтися від вдосконалення державного управління. А то реформи начебто йдуть, про них радяться, пишуть, говорять, що їх затверджують, а поліпшення самого суб'єкта державного управління щось не спостерігається. Не кажучи вже про стан суспільства.

Поряд з цілями і на їх основі важливим елементом процесу вдосконалення державного управління виступає його предмет. Адже треба заздалегідь і точно знати, що підлягає вдосконаленню, які реальні процеси слід пізнавати і покращувати. Предмет даного процесу має двоїстий характер: гносеологічний і предметно-практичний, який свідчить про те, що управлінські явища, які підлягають вдосконаленню, являють собою об'єкти пізнання (теоретичного пізнання) і об'єкти практичного перетворення.

Якщо узагальнити все сказане про державне управління, то можна визначити наступні «блоки» предмета його вдосконалення:

а) постійне і охоплююче всі рівні та напрямки покращення та зміцнення взаємодії між керуючими і керованими компонентами системи державного управління, що передбачає вдосконалення головним чином «дерева цілей» та функціональної структури державного управління;

б) безперервний розвиток суспільної сутності державного управління за допомогою його все більш глибокої демократизації, розширення участі громадян в його процесах, становлення і активізації самоврядних суспільних механізмів, що пов'язано переважно з удосконаленням організаційної структури державного управління;

в) системна раціоналізація державно-управлінської діяльності з метою все більшої соціальної, організаційної та правової обумовленості, обґрунтованості та ефективності кожного її елемента, вміле зчленування і повне використання людського потенціалу і науково-технічних засобів управління;

г) створення інформаційних, організаційних та інших умов, чинників і стимулів, що забезпечують введення в управлінську практику та ефективне застосування в неї наукових форм, методів і засобів оволодіння людиною об'єктивної дійсністю;

 д) постійне і наукове прогнозоване покращення системи підбору, використання, підготовки і підвищення кваліфікації управлінських кадрів усіх категорій, розвиток методів, засобів і форм стимулювання ініціативного, якісного і відповідального виконання державних посад;

е) широке використання соціально-психологічних факторів розвитку вільних, демократичних, відповідальних відносин між усіма учасниками державно-управлінських відносин. [8, c. 181]

Можлива, звичайно, і подальша деталізація елементів і взаємозв'язків предмета вдосконалення державного управління, але це вже відноситься до спеціальних галузях державного управління, в яких вони повинні вивчатися, і практично реалізовуватися.

Складність цілей і предмета вдосконалення державного управління зумовлює використання певних принципів при здійсненні всієї цієї роботи. Назвемо наступні основні принципи.

Насамперед, це принцип системності, що характеризує охоплення цим процесом якоїсь великої складової частини функціональної та організаційної структури державного управління, підсистеми органів державної влади та місцевого самоврядування.

Далі, принцип комплексності, що вимагає обліку різноманіття елементів державного управління, їх сторін, властивостей, аспектів, охоплення різних чинників, засобів, форм, методів і т. д., які реально і в сукупності впливають на управлінські процеси.

Не можна забувати також про принцип безперервності, виходячи з якого дії з удосконалення державного управління повинні вестися щоденно, крок за кроком, але невпинно. Будь-які «радикальні» перетворення система державного управління завжди переживає болісно, часто втрачає вже досягнутий рівень стабільності і впорядкованості, в той час як невеликі зрушення, що здійснюються системно, зберігаючи цілісність державного управління, поступово переводять його в нову якість.

Це, нарешті, принцип плановості, свідчить про те, що цілі процесу вдосконалення державного управління можуть досягатися лише шляхом ретельно спланованих і послідовно виконуваних дій. Адже мова йде про вдосконалення системи державного управління, а не тільки якихось окремих її елементів. Принципи необхідно застосовувати скоординовано, у взаємозв'язку один з одним.

Процес вдосконалення державного управління повинен бути, зрозуміло, належно організований. На практиці склалося в основному три способи вирішення таких питань:

- здійснення раціоналізації тих чи інших елементів управління силами персоналу відповідного органу або підсистеми органів (за власною ініціативою та за рахунок внутрішніх ресурсів);

- обґрунтування пропозицій по раціоналізації силами залучених спеціалізованих (проектних, експертних і т. п.) організацій, зовнішніх по відношенню до розглянутій структурі управління;

- розробка та реалізація проектів (планів) раціоналізації об'єднаними силами представників відповідного органу, так і зовнішніх спеціалізованих організацій.[ 3, c. 16]

Кожен із названих способів має свої достоїнства і слабкі сторони. Повною і достовірною інформацією про стан управлінської діяльності в певному органі (її таємниці) володіє, звичайно, його колектив, якому, як кажуть, «на місці видніше». Але спеціалізовані організації краще знають здебільшого світовий і національний досвід, мають відпрацьовані методики аналізу та оцінки управлінських процесів, налаштовані на об'єктивний підхід; їм не вистачає лише конкретної інформації. Тому найбільш плідні результати приносить об'єднання зусиль, поєднання тут типового, що освоєно спеціалізованими організаціями, та унікального, носієм чого виступає колектив кожного окремого органу.

Останнім часом, на жаль, набуває поширення практика, при якій зверху, особливо вищого рівня, нав'язуються стандартні структурні перетворення, які майже не враховують особливостей безлічі місцевих умов і факторів і думки тих, кого вони стосуються, не отримують будь-якої наукової експертизи. Йде суб’єктивістська уніфікація, підсумки якої не важко прогнозувати.

Разом з тим досвід нашої держави, призвів до відомих подій початку XX століття, і радянського періоду, не вирішив намічених цілей, і періоду становлення української держави і зарубіжних країн однозначно підтверджує, що в питаннях вдосконалення державного управління не може бути самодіяльності, суб'єктивістських «варіацій», революційних стрибків і реформаторської невизначеності. Якщо подібне і трапляється, то воно ніяк не пов'язане з удосконаленням державного управління і не веде до нього. Потрібна серйозна організація процесу вдосконалення державного управління (та й інших видів управління) на загальнодержавному рівні та у масштабах усього суспільства.

Отже, багато країн, особливо розвинених, постійно розробляють і реалізують програми (плани) вдосконалення своєї держави, її апарату та державного управління, створили для цих цілей різні структури у вигляді міністерств, комітетів, комісій і т. д. Майже кожна політична партія у своїх програмних документах має розділ, присвячений розвитку державності. Свідченням актуальності цієї проблеми є існування в більшості країн, передусім США, Японії, Європейського Союзу, значного числа консультаційних структур (фірм), що спеціалізуються на вдосконалення управління. Має місце з цих питань міжнародне співробітництво, де діють відповідні міжнародні організації. Пора і в незалежній Україні організувати на сучасному рівні процес вдосконалення державного управління.

 

Література.

1. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. - М., 1997. – 67 с.

2. Лоутон А., Роуз Э. Организация и управление в государственных учреждениях. - М., 1993.

3. Мярковський А. І. Антикризове управління державними фінансами: питання стратегії та ефективних рішень [Текст] / А. І. Мярковський // Фінанси України. - 2012. - № 12. - С. 7-24.

4. Пикулькин А. В. Система государственного управления. - М., 1997.

5. Приходченко Л. Структура механізму державного управління: взаємозв`язок компонентів та фактори впливу на ефективність / Л. Приходченко // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2009. - № 2. - С. 105-112.

6. Скрипнюк О. Адміністративно-територіальна реформа та проблеми вдосконалення державного управління в Україні / О. Скрипнюк // Юридична Україна. - 2009. - 11/12. - С. 136-141

7. Шемшученко Ю. Теоретико-методологічні проблеми сучасного конституціоналізму та державного управління в Україні / Ю. Шемшученко // Право України. - 2009. - № 11. - С. 19-25

8. Яловий В. Принципи державного управління та місцевого самоврядування в умовах столичної агломерації / В. Яловий // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2009. - № 2. - С. 181-191

 

References.

1. Atamanchuk G. V. (1997), Teorija gosudarstvennogo upravlenija [Theory of public administration], Moscow, Russia ;

2. Lawton, A. and Rose E. (1993), Organizacija i upravlenie v gosudarstvennyh uchrezhdenijah [Organization and management in public institutions], Moscow, Russia ;

3. Myarkovskyy A. I. (2012), Antykryzove upravlinnia derzhavnymy finansamy: pytannia stratehii ta efektyvnykh rishen'  [Crisis management public Finance: policy issues and effective solutions], Finance Ukraine, Kyiv, Ukraine ;

4. Pikulin A.V. Sistema gosudarstvennogo upravlenija [System of public administration], Moscow, Russia ;

5. Pryhodchenko L. (2009), "Нhe structure of the mechanism of public administration: the relationship of the components and factors of influence on the efficiency", Visnyk Natsional'noi akademii derzhavnoho upravlinnia pry Prezydentovi Ukrainy, vol. 1, pp. 105-112;

6. Skripnyuk A. (2009) Administratyvno-terytorial'na reforma ta problemy vdoskonalennia derzhavnoho upravlinnia v Ukraini [Administrative-territorial reform and the problems of improvement of public administration in Ukraine], Legal Ukraine, Kyiv, Ukraine ;

7. Shemshuchenko Y. (2009) Teoretyko-metodolohichni problemy suchasnoho konstytutsionalizmu ta derzhavnoho upravlinnia v Ukraini [Theoretical and methodological problems of modern constitutionalism and governance in Ukraine], Law Ukraine, Kyiv, Ukraine ;

8. Yalova V. (2009) "Principles of public administration and local self-government in terms of Metropolitan area" Visnyk Natsional'noi akademii derzhavnoho upravlinnia pry Prezydentovi Ukrainy, vol. 2, pp. 181-191.

 

 Стаття надійшла до редакції 31.03.2015 р.