УДК 351:378

 

В. В. Олійник,

к. пед. н., докторант, ДВНЗ "Університет менеджменту освіти"

 

НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

 

Vladimir V. Oleinik,

Ph.D. in education, doctoral, University Education Management

 

PUBLIC ADMINISTRATION AREAS OF INNOVATION DEVELOPMENT OF POSTGRADUATE EDUCATION IN UKRAINE

 

Здійснено структурний аналіз системи післядипломної освіти як об’єкту державного управління, що включає такі складові, як: підвищення кваліфікації фахівців; отримання нової спеціальності; отримання спорідненої спеціальності; отримання кваліфікації у сфері бізнесу; додаткова освіта; аспірантура; докторантура. Визначено та обґрунтовано напрями реалізації державного управління інноваційним розвитком післядипломної освіти в Україні.

 

Done structural analysis of post-graduate education as an object of public administration , including such components as: training of professionals; get new specialty; receipt of related specialties ; qualification in business ; further education; Graduate School ; doctorate . The directions are defined and the implementation of innovation development of postgraduate education in Ukraine .

 

Ключові слова: державне управління, інновації, модернізація, освітні послуги, післядипломна освіта.

 

Keywords: public administration, innovation, modernization, educational services, postgraduate education.

 

 

Вступ

Основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу країни, виходу вітчизняної освіти, науки і культури на світовий ринок є вища освіта, яка в сучасному світі перестає бути суто способом підготовки фахівців, а все більше стає обов'язковим етапом розвитку людини. Трансформаційні процеси в країні зумовлюють необхідність реформування вищої освіти, а також системи післядипломної освіти, що повною мірою сприяло б формуванню самостійного мислення особистості, посиленню індивідуального підходу до розвитку творчих здібностей, докорінному поліпшенню професійної підготовки фахівців, здатних працювати в нових умовах. Від цього багато в чому залежить, наскільки майбутні фахівці зможуть поєднувати сучасні знання, професіоналізм із соціальною активністю і високою моральністю. Значущість реформування зростає ще й тому, що в сучасних умовах характер попиту на працю змінюється принципово, відображаючи трансформацію економічної системи.

Українська наука державного управління має вагомий теоретичний, методологічний, методичний доробок. Різні аспекти державного управління суспільним розвитком та освітою як його складовою здійснений такими науковцями, як В.Бакуменком, М.Корецьким, В.Луговим, В.Бесчастним, О.Дацієм, В.Дорофієнком, В.Пілюшенком, О.Поважним, В.Сиченком та ін. Проте аналіз досліджуваної проблематики дає змогу стверджувати, що найменш розробленими є підходи щодо розв’язання проблеми, пов’язаної з управлінням інноваційним розвитком післядипломної освіти.

Метою статті є обґрунтування напрямів державного управління інноваційним розвитком післядипломної освіти в Україні.

Результат

Необхідність проведення структурного аналізу системи післядипломної освіти як об’єкту управління зумовлена її значним впливом на якісні параметри. З позиції практики управління структура являє собою певну унормовану систему, необхідну для приведення у відповідність до неї інших систем й розробляється під конкретні цілі та завдання діяльності. Система післядипломної освіти має динамічну структуру, що віддзеркалює закономірні зв’язки власних елементів, як функціонуючого, розвинутого цілого [3]. Ключовим аспектом структури виступає упорядкованість. Структура, за своєю сутністю, передбачає засіб впорядкованості, спільного існування елементів в межах відповідної системи. Тому впорядкованість системи післядипломної освіти передбачає певну закономірну низку елементів у просторі та часі, закономірне співвідношення обсягу, інтенсивності, погодженості усіх функцій.

До структури післядипломної освіти належать такі елементи: підвищення кваліфікації фахівців; отримання нової спеціальності; отримання спорідненої спеціальності; отримання кваліфікації у сфері бізнесу; додаткова освіта; аспірантура; докторантура [3].

Таким чином, сучасна післядипломна освіта передбачає систему навчання та розвитку фахівців з вищою освітою, що спрямована на приведення їхнього професійного рівня у відповідність до світових стандартів, вимог часу, індивідуально-особистісних та виробничих потреб; удосконалення наукового та загальнокультурного потенціалу особистості, яке реалізується через діяльність спеціалізованих державних або приватних навчальних закладів та засобами самоосвіти і керується державними стандартами відповідно до фаху певних рівнів кваліфікації згідно з вимогами суспільно-економічного та науково-технічного прогресу [3].

В ході структурно-функціонального дослідження системи післядипломної освіти можливо виділити значну кількість різних процесів, які уявляють собою певну сукупність послідовних дій, спрямованих на досягнення результату. В післядипломній освіті зазначені процеси мають власну специфіку. За своїми масштабами вони у решті решт можуть бути віднесені до таких глобальних процесів як функціонування й розвиток.

Стосовно суб’єктності розвитку у широкому філософському контексті, то це означає, що сам суб’єкт, який розвивається, виступає суб’єктом власного розвитку. Тому із зовні розвиток не можливо нав’язати. Його потрібно ініціювати, створюючи для цього необхідні умови. Стосовно системи післядипломної освіти це означає, що її кадри, (спеціалісти, керівництво) безпосередньо впливають на хід вказаних процесів. Резюмуючи викладене, можливо визначити розвиток системи післядипломної освіти як макропроцес цілеспрямованих, прогресивних, взаємопов’язаних змін, спрямований на нарощування та підвищення ефективності використання її ресурсного забезпечення. При цьому ресурсне забезпечення має бути спрямоване не на консервацію системи, а на її ефективне оновлення. Адже консервувати навіть те, що колись було найкращим у світі, – значить, свідомо гарантувати відставання [4].

Аналіз процесів розвитку у різних сферах людської діяльності свідчить про те, що його основою стає постійний пошук і використання нових способів і сфер реалізації власного потенціалу. Такий розвиток прийнято називати інноваційним. Інноваційний процес виступає одним з основних соціокультурних факторів розвитку суспільної практики, збагачення її новими пізнавальними, технологічними, естетичними та іншими формами людського досвіду [5].

Підтримка інноваційних «точок зростання» являє собою найбільш перспективний шлях соціально-економічного розвитку України, оскільки саме у цьому містяться значні резерви покращення якості продукції, послуг, економії трудових та матеріальних витрат, вдосконалення виробництва [2]. А поява у соціальній структурі суспільства організацій інноваційного типу свідчить про тенденції переходу суспільства із індустріального періоду в постіндустріальний.

Інноваційна складова визнана атрибутом розвитку сучасної післядипломної освіти. Але, незважаючи на декларування цінності різноманітних нововведень, істотного поліпшення в освітній системі не спостерігається. Дослідники вказують взагалі на безладдя й хаотичність інноваційних процесів в освіті, невиваженість інноваційних спроб, складність виявлення по-справжньому новаторських елементів й вищих результатів у ході об’єктивного аналізу інноваційних проектів. Також постійно звертається увага на відсутність надійних критеріїв інноваційності в освіті, де б чітко простежувалась залежність між усіма елементами системи, витратами, отриманими результатами [1]. Таке становище дискредитує саму ідею інноваційного пошуку, не кращим чином впливає на репутацію освітніх закладів, які впроваджують нововведення. Разом із тим, саме довіра й репутація виступають важливими аспектами щодо забезпечення співпраці із зацікавленими особами, прогнозування їх поведінки у ході розробки нового. Все викладене вище свідчить про недосконалість управління інноваційними процесами в системі післядипломної освіти.

Пріоритетне місце у довгостроковій стратегії реформування і розвитку системи післядипломної освіти в Україні відведене соціальним цілям, найважливішими серед яких є соціальні гарантії, соціальна справедливість, забезпечення всебічного розвитку людини як особистості та найвищої цінності суспільства, вдосконалення її кваліфікаційного потенціалу. Зазначені суспільні цілі система післядипломної освіти має реалізувати не лише через адаптацію до викликів сучасного світу, орієнтованого на постійне й всебічне оновлення, а й через вплив на формування стандартів цього оновлення, тобто на весь процес модернізації суспільства [4].

Вирішення проблем модернізації післядипломної освіти неможливе без розширення обсягів та змістовного поглиблення наукових досліджень та комплексних інноваційних розробок. Зазначені розробки мають бути спрямовані, у першу чергу, на пошук нових ідей, нових напрямків дослідження з урахуванням того, в якій мірі вони відповідають суспільним пріоритетам розвитку, наскільки вони дозволяють полегшити адаптацію людини до нових суспільних реалій, закріпити в суспільній свідомості ці орієнтири. Становлення сучасного підходу до управління освітніми інноваціями нерозривно пов’язане з визначенням ступеню їх соціальної відповідності, зорієнтованості на цілі суспільного прогресу, що потребує розгляду інноваційної політики держави у сфері післядипломної освіти в аспекті її соціальної адекватності. Це особливо актуальне для інтровертного українського соціуму, оскільки для нього більш характерна тенденція поглиблювати й вдосконалювати те, що існує, ніж освоювати та впроваджувати нове. Активна інноваційна політика влади повинна компенсувати цю тенденцію шляхом підтримки вітчизняної науки та запозичення «ноу-хау» у пріоритетних для країни галузях [5].

Як зазначають дослідники, показниками, за якими необхідно робити висновки про можливості інноваційного розвитку освітньої системи, виступають наступні. По-перше, статус або роль, у якій система освіти розглядається щодо взаємодії з іншими соціальними системами – сервісне обслуговування соціального замовлення чи як структура, що визначає розвиток, тобто ресурс розвитку. У першому випадку сама система адаптується до соціального замовлення, а ставлення до системи освіти будується на витратному принципі, а у другому – з її допомогою змінюється соціальна дійсність, а це забезпечує інвестиції у розвиток, що істотно змінює статусну позицію системи й передбачує її відповідну модифікацію. Перетворення післядипломної освіти в особливий вид практики суспільного розвитку уявляється кардинально новою постановкою питання про те, як вона має бути організована. Відповідно, виникає необхідність інноваційної зміни як системи  у цілому, так й освітніх та педагогічних її компонентів.

По-друге, наявність реального розмаїття не лише видів і типів післядипломної освіти як предметної модифікації певного змісту, відповідних освітніх сутностей, тобто освітніх педагогічних систем. Саме розмаїття та варіативність, що оформлені як принципи організації системи, зберігаючи можливість вибору й цілепокладання, стають запорукою їх інноваційного розвитку.

По-третє, ступінь сформованості умов організації інноваційної діяльності, яку визначають як інноваційну обстановку, що включає інноваційну інфраструктуру, широкий діапазон мотиваційної політики (від економічної до моральної), інформаційне (у тому числі й науково-консультативне забезпечення, мобільність інноваційного простору.

Важливого значення набувають психологічні засади освітньої інноватики. На даний час інноваційні процеси в освіті характеризуються: відсутністю системних уявлень про відповідні психологічні механізми; неспроможністю з психологічних позицій оцінити те, що створюється та впроваджується; дезорієнтованістю у самому психологічному знанні, яка значною мірою обумовлена експансією на ринок інформаційних освітніх ресурсів психологічних видань низького наукового рівню, що впливає на інноваційну практику в освіті [6].

Як відомо, лише динамічне цілепокладання й цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес у будь-якій сфері суспільної практики. Саме через таке цілепокладання державне управління має привнести в інноваційний розвиток післядипломної освіти інтегрований свідомий початок, на здійсненні якого будуть зосереджені сукупні зусилля суспільства. У цьому зв’язку слід максимально повно використати потенціал прийнятого 16 січня 2003 року Закону України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», де визначені правові, економічні та організаційні засади інноваційної діяльності в сучасних умовах.

У контексті зазначеного необхідно звернути увагу на інтенсифікацію діяльності освітніх систем щодо запозичення та пристосування до існуючих реалій «ноу-хау» у сфері освіти, які найбільшою мірою відповідають пріоритетам розвитку нашого суспільства. Зокрема, використання елементів європейської моделі навчання на післядипломному рівні – Post-Diploma  Studies, на нашу думку, може відіграти важливу роль у забезпечені інноваційного розвитку післядипломної освіти в Україні, її наближенні до європейських стандартів. У першу чергу це стосується бізнес-складової післядипломної освіти, формування якої є дуже актуальною для України проблемою.

Зрозуміло, що при цьому не йдеться про механічне перенесення, копіювання різних форм, засобів, методів, програм як єдино вірних та абсолютно придатних для використання. Мається на увазі урахування кращого досвіду, його адаптація до існуючих умов, застосування в нових умовах, що уявляє собою інноваційну за сутністю освітню практику. У зв’язку з цим, на нашу думку, потрібно зосередитися на впроваджені програм MBA, насамперед на визначені їх статусу та відповідному позиціюванню на ринку освітніх послуг в Україні. У зв’язку із значним посиленням управлінського компоненту у багатьох сферах діяльності, необхідності його ефективної реалізації в післядипломній підготовці, забезпечення адекватності змісту навчання з цього напряму сучасним світовим пріоритетам уявляється доцільним надання державного статусу програмі МВА й визнання її у якості основної програми підготовки керівників вищої та середньої ланки управління.

Програми MBA мають позиціюватися як елітні, оскільки вони зорієнтовані на сприяння швидкому кар’єрному просуванню фахівців, а процес навчання спирається на чітко усвідомлювані мотиви професійного розвитку, певний досвід у сфері бізнесу, значні кар’єрні намагання особистості, яка має навчатися. Оптимальним рівнем їх впровадження потрібно визнати післядипломний.

Серед споживачів освітніх послуг глибоко вкоренилася впевненість у повній достатності для кар’єрного зростання вищої професійної освіти, що не кращим чином впливає на рівень попиту на підготовку за програмами MBA, які передбачують не лише дуже суттєве доповнення вищої освіти, а й надання прагматичної освіти заради кар’єри. Тому уявляється доцільною підтримка «руху програм MBA» в Україні шляхом проведення PR-кампаній з метою подолання існуючого стереотипу «достатності» вищої освіти та доведення реальної ефективності вказаних програм.

У концептуальних документах з приводу реалізації програм MBA визначені напрямки можливого інноваційного пошуку. Новаторські підходи до дизайну та формату надання програми MBA визнані бажаними за умови, якщо вони сприяють: вдосконаленню якості та розширенню можливостей навчання; забезпеченню логіки та інтегративності курсів; підтримці безпосереднього контакту викладачів та слухачів.

Зазначимо, що головною проблемою розвитку програм MBA в Україні є забезпечення якості навчання за цими програмами відповідно до міжнародних стандартів. При вирішенні даної проблеми, на наш погляд, доцільно орієнтуватися на модель діяльності, в основу якої має бути покладена так звана пентада якості: якість змісту, якість технології, якість системи оцінки, якість організації та якість персоналу.

Крім цього потребують уваги й інші аспекти розвитку програм MBA в Україні, зокрема: визначення кола потенційних споживачів програм; коректну приведення у відповідність до існуючих реалій політики щодо прийому слухачів на навчання; формування спеціальних (специфічних для вирішення актуальних суспільно-економічних проблем країни) вимог до навчання; підготовка відповідної матеріальної бази; приведення кадрового потенціалу до існуючих вимог, спеціалізоване підвищення кваліфікації, в тому числі шляхом участі у міжнародних проектах (на зразок СЕUMЕ – «Консорціуму з удосконалення бізнес- та менеджмент- освіти в Україні»); впровадження моніторингу навчального процесу; відстеження професійного зростання випускників (моніторинг випускників програми).

Таким чином, державне управління інноваційним розвитком післядипломної освіти в Україні доцільно спрямувати на: визначення основних напрямків інноваційної діяльності; активізацію запозичення «ноу-хау» у сфері освіти; ресурсне забезпечення інноваційної діяльності; оцінку інновацій та їх нормативне закріплення; стимулювання інноваційної діяльності; міжгалузеву координацію у сфері інновацій; інтеграцію інноваційної діяльності; підтримку інноваційних процесів; контроль за розробкою та впровадженням інновації.

Ще одним суттєвим аспектом управління інноваціями є спосіб перетворення інновації у зростання. Мається на увазі створення умов для взаємопосилення продуктивних процесів, які відбуваються, оскільки вони знаходяться у певному взаємозв’язку, впливають один на одне, пов’язуються «залежностями». Цей взаємозв’язок має місце в одній або більшій кількості «залежностей взаємного посилення» процесів, які утворюються у ході розробки нового. Результуюча «залежність взаємного посилення» складається із низки невеликих «залежностей взаємного посилення». Сучасна ситуація розвитку післядипломної освіти надає безліч можливостей для використання існуючих та створення необхідних «залежностей взаємного посилення». Скажімо, ідея гуманізації післядипломної освіти цілком збігається із гуманістичними пріоритетами розвитку українського суспільства, що за умови дотримання критерію соціальної адекватності взаємно посилює, сприяє, полегшує впровадження такої глобальної інновації як сучасна гуманістична психолого-педагогічна парадигма й слугує гуманізації суспільних відносин. Тоді весь процес зростання у системі можливо представити як таку низку «залежностей взаємного посилення»: підвищення компетентності кадрів – мотивування інноваційної поведінки в освітній діяльності – підвищення інноваційної готовності – вдосконалення ключових освітніх процесів – розробка нових освітніх продуктів – підвищення якості освіти – збільшення попиту на освітні послуги й освітні продукти – зростання фінансових потоків у систему післядипломної освіти.

На нашу думку, саме соціально-адекватне управління інноваційним розвитком післядипломної освіти дає змогу створити умови для виникнення «залежностей взаємного посилення», оскільки врешті-решт воно спрямоване на підвищення ступеню відповідності освітніх результатів суспільним пріоритетам.

Крім цього, необхідно звернути увагу на існування й несприятливих «залежностей», які діють вельми деструктивно й можуть привести до руйнації будь якого прогресивного задуму. Несприятливі «залежності» пов’язані з аспектом репутації, якості, «розмивання» організаційної структури під впливом конфліктів, стресів, на нашу думку, можуть утворюватися внаслідок вакууму управління. У таких випадках роль управління з позицій соціальної адекватності полягає у «санації», оздоровленні ситуації. Так, при ослабленні організаційної структури під впливом стресу, погіршення соціально-психологічного клімату приходиться відкладати частину інноваційних проектів, перефокусувати управлінські зусилля на усунення обмежень, що виникли.

У реальній практиці зазначені різновиди «залежностей взаємного посилення» переплітаються. Наприклад, привабливість участі в інноваційних проектах для творчих працівників виступає основою для утворення позитивних «залежностей взаємного посилення».  У свою чергу праця таких людей, їх інноваційний потенціал дозволяє організації вдаватися до більш інтенсивних новаторських пошуків, розробляти більшу кількість інноваційних пропозицій. Але, як правило, у сучасних умовах розмір заробітної  плати у закладах освіти виступає фактором утворення несприятливих «залежностей». Тому, саме управління інноваційним розвитком післядипломної освіти на засадах соціальної адекватності дозволяє створювати умови для формування сприятливих «залежностей взаємного посилення», усувати дії факторів, які обумовлюють утворення «несприятливих залежностей», оскільки врешті-решт таке управління спрямоване на забезпечення відповідності освітніх результатів пріоритетам розвитку суспільства.

Важливим аспектом управління інноваційним розвитком післядипломної освіти, на нашу думку, має бути визнаний вибір оптимального типу організаційної структури на основі аналізу соціальної місії системи післядипломної освіти. При цьому мають бути враховані як переваги, так і недоліки інноваційної організації. До переваг інноваційної організації належать: низький рівень формалізації, що дозволяє оперативно проводити рішення й здійснювати інформаційний обмін як усередині  організації, так і з зовнішнім середовищем; відкрита демократична атмосфера спілкування; можливість актуалізації потенціалу окремої особистості; досягнення високого коефіцієнту корисної дії у творчий роботі за рахунок механізму самоорганізації й саморегуляції.

При цьому недоліками інноваційної організації виступають: виникнення протиріч між технічними й соціальними аспектами у діяльності організації, а також між необхідністю сполучати у роботі інноваційні елементи із традиційними; слабка практична спрямованість, часта відсутність взаємозв’язку між роботою, що виконується й соціальними потребами суспільства; недостатня увага до матеріального стимулювання працівників й забезпечення їм відповідних умов для праці й відпочинку.

Висновок

Таким чином, державне управління інноваційним розвитком післядипломної освіти на всіх його рівнях вимагає вирішення специфічних управлінських проблем, що зумовлені глибокими змінами освітніх потреб суспільства, зокрема, пов’язані з структурною перебудовою економіки і виробництва, відкриттям нових перспектив у сфері зайнятості населення, появленням нових видів діяльності.

 

Література

1. Драган І.О. Особливості структури організації вищої освіти на основі інновацій / І.О.Драган // Напрями і моделі трансформації інноваційної діяльності у контексті міжнародної інтеграції: Тези доп. і повідом. Між нар. наук.-практ. конф. (Донецьк, 18-19 жовтня 2007 р.) / НАН України. Інститут економіки пром-ті; Редкол.: О.І. Амоша (відп. ред.) та ін. – Донецьк, 2007. – С. 63-65.

2. Інноваційна стратегія українських реформ / А.С.Гальчинський, В.М.Геєць, А.К.Кінах, В.П.Семиноженко. – К.: Знання України, – 2002. – 326с.

3. Протасова Н.Г. Післядипломна освіта педагогів: зміст, структура, тенденції розвитку: [монографія] / Н.Г.Протасова. – К.: Знання. – 1998. – 176 с.

4. Сиченко В.В. Механізми регулювання системи освіти: сучасний стан та перспективи розвитку : монографія / В.В. Сиченко. – Донецьк : Юго-Восток, 2010. – 400 с.

5. Стратегічне управління інноваційною діяльністю як основа економічного безпеки національної економіки: [монографія] / О.І.Дацій, М.Х.Корецький, І.О.Драган. – Донецьк: ТОВ „Юго-Восток, Лтд”, 2008. – 281 с.

6. Ярчук В.А. Психологические основания образовательной инноватики / В.А.Ярчук // Инновации в образовании. – 2003. – № 2. – С. 35-43.

 

References

1. Drahan, I.O. (2007), “Features of the structure of higher education through innovation”,  Napriamy i modeli transformatsii innovatsijnoi diial'nosti u konteksti mizhnarodnoi intehratsii [Directions and model transformation innovation in the context of international integration] NAN Ukrainy. Instytut ekonomiky prom-ti, Donets'k, Ukraine, 18-19 zhovtnia 2007 r., pp. 63-65.

2. Hal'chyns'kyj, A.S., Heiets', V.M., Kinakh, A.K. and Semynozhenko, V.P. (2002), Innovatsijna stratehiia ukrains'kykh reform [Innovation Strategy Ukrainian reforms],  Znannia Ukrainy, Kyiv, Ukraine.

3. Protasova, N.H. (1998), Pisliadyplomna osvita pedahohiv: zmist, struktura, tendentsii rozvytku [Postgraduate education teachers: content, structure and trends], Znannia, Kyiv, Ukraine.

4. Sychenko, V.V. (2010), Mekhanizmy rehuliuvannia systemy osvity: suchasnyj stan ta perspektyvy rozvytku  [Mechanisms of regulation of the education system: current state and prospects of development],  Yuho-Vostok, Donets'k, Ukraine.

5. Datsij, O.I.,  Korets'kyj, M.Kh. and Drahan, I.O. (2008), Stratehichne upravlinnia innovatsijnoiu diial'nistiu iak osnova ekonomichnoho bezpeky natsional'noi ekonomiky [Strategic innovation management as a basis for the economic security of the national economy], Yuho-Vostok, Donets'k, Ukraine.

6. Jarchuk, V.A. (2003), “Psychological bases of educational Innovation”, Innovacii v obrazovanii, vol. 2, pp. 35-43.

 

Стаття надійшла до редакції 13.06.2013 р.