Українською | English

НАЗАДГОЛОВНА


УДК 336.3

 

О. Я. Доліновська,

аспірант кафедри економічної теорії, економічний факультет,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

 

СВІТОВА ПРАКТИКА РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ ЗОВНІШНІХ ДЕРЖАВНИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ

 

The world practice of public external debt restructuring

 

У статті визначено необхідність та значення реорганізації боргових зобов’язань з боку держави. Зазначені основні схеми реструктуризації державного боргу та досліджено їх широке застосування у світовій практиці.

Ключеві слова: державні запозичення, зовнішній державний борг, реструктуризація, боргова політика, дефолт, конверсія, сек`ютиризація, обмін боргу, викуп боргу, облігації, акції тощо.

 

The article outlines the need and importance of restructuring debt. These basic scheme of restructuring of public debt and investigated their wide application in the world.

Keywords: government borrowing, external debt, restructuring, debt policy, default, conversion, exchange debt, redemption of debt, bonds, stocks and more.

 

 

Актуальність проблеми пояснюється посиленням у світі глобалізаційних процесів, що пов’язані та безпосередньо впливають на зростання зовнішньої заборгованості країн, тому проблема світової боргової кризи за останній 30 років набула неабиякого розмаху. Зростання світової боргової залежності відбувається внаслідок розширення відкритості національних економік та з метою залучення іноземних інвесторів до фінансово-економічного життя країн. Додаткові кредитні ресурси, активізовані через фінансові ринки, дозволяють пришвидшувати у цих країнах процеси ринкового реформування та економічного зростання.

У період економічного спаду економіка країни характеризується активним позичковим фінансуванням, що спричиняє обтяжливе боргове навантаження на бюджет країни. Така ситуація вимагає ґрунтовного вивчення управління боргами та дослідження механізмів зменшення боргового тягаря. У зв’язку з цим поставленим завданням дослідження є вивчення міжнародного досвіду врегулювання боргових проблем, що сприяє розширенню кола інструментів та методів ефективного управління державними запозиченнями.

Рiзноманiтнi програми та моделі реструктуризації боргів набули останнім часом особливого розповсюдження і висвітлення у працях багатьох сучасних економістів. Вони реалізовувалися під егідою та за сприяння міжнародних фінансових iнститутiв, країн Європейського Союзу та країн-кредиторiв. До ряду вчених, які гостро ставлять питання щодо ефективного управління зовнішніми запозиченнями відносяться такі відомі економісти як Дж.Кейнса, П.Кругмана, Р.Барро, П.Харрода,, А.Лернера, К.Макконнелл, С.Брю та ін. Теоретичними та практичними питаннями державного боргу присвячені роботи вітчизняних дослідників: В.Базилевич, І.Лютий, Т.Вахненко, В. Козюк.

Міжнародна практика у сфері боргової політики передбачає застосування таких основних методів управління державним боргом [1; С. 227 – 228]:

- конверсія – зміна дохідності позики;

- консолідація (рефінансування) – збільшення строків випущеної раніше позики;

- уніфікація – об’єднання декількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики;

- обмін облігацій за регресивним співвідношенням [3; С. 16] – прирівнювання кількох раніше випущених облігацій до однієї нової;

- відстрочення погашення позики проводиться, як правило, з метою фінансування раніше випущених позик. На відміну від консолідації, коли власники облігацій продовжують отримувати свій дохід, при відстроченні переносяться не тільки строки погашення позики, але й припиняється виплата доходів;

- анулювання боргів – повна відмова держави від своїх боргових зобов’язань, причиною якої може бути її фінансова неспроможність (банкрутство або політичні мотиви).

Таким чином, на перший погляд найлегшим способом позбавитися тягаря заборгованості є відмовитись від нього, тобто, визнати свою неспроможність сплачувати борги в строк і в повному обсязі, та оголосити тією чи іншою мірою дефолт і шукати шляхів пом'якшення його наслідків.

Однак, оголошення дефолту може принести лише тимчасове полегшення для державного бюджету, але призведе до глобальних наслідків, пов'язаних із зменшенням обсягів іноземних інвестицій в економіку країни, до зменшення обсягів зовнішньої торгівлі, зробить неможливим надалі здійснювати зовнішні запозичення. Це спричинить падіння виробництва в країні, особливо в умовах, коли вітчизняні підприємства потребують значних інвестицій, які здатні підтримати конкурентоспроможність товарів вітчизняних виробників завдяки впровадженню нових технологій та модернізації виробництва. У багатьох випадках такі інвестиції не можуть бути зроблені за рахунок доходів підприємства, а можливим розв'язанням проблеми разом із внутрішніми банківськими кредитами можуть стати прямі іноземні інвестиції та зовнішні запозичення. Отже, короткострокове полегшення боргової ситуації спричинить довготривале падіння економіки держави

Інший варіант – перегляд умов фінансування з метою пролонгації, розділу боргу, часткового списання чи анулювання зобов’язань, а словом реструктуризації державних боргів - процедура зміни раніше обумовленого порядку, строків та умов сплати відсотків за кредитами і погашення основної суми боргу.

Для країни-боржника головною метою реструктуризації є зменшення пікового навантаження платежів з обслуговування та погашення боргу, які припадають на певний період. Реструктуризацію можна розглядати як один з головних напрямів активного управління боргом, важливим завданням якого є зменшення сукупних платежів з обслуговування і погашення боргу та уникнення ситуацій, коли можливе оголошення дефолту країни-позичальника. З такою метою країни-дебітори звертаються до кредиторів з проханням перегляду, іншими словами, реструктуризації боргових зобов’язань. Система управління зовнішнім боргом дозволяє застосовувати різні варіанти реструктуризації, що реалізуються залежно від типів кредиторів та боржників і можуть здійснюватись на основі однієї схеми або їх комбінацій [8; С. 249].

Світовий досвід управління державним боргом налічує кілька основних схем реструктуризації (Рис.1):

 

Организационная диаграмма

 

Рис.1. Основні схеми реструктуризації боргів

Джерело: розроблено автором дослідження

 

Політика реструктуризації боргу шляхом пролонгації є достатньо поширеною практикою у розвинутих країнах. Це дозволяє перенести строки платежів та перетворити короткотермінові та середньотермінові зобов’язання у довготермінові, відтермінувавши час оплати основної частини боргу. Однак, недоліком реструктуризації за такою схемою є високі відсотки, що спричиняє зниження кредитоспроможності з усіма можливими негативними наслідками. Основний тягар виплат у такому випадку лягає на майбутнє покоління.

Списання боргів як метод управління боргами застосовується стосовно країн, що розвивають, які нездатні погасити свої зобов’язання з політичних міркувань та за умов перевищення фактичних обсягів боргового навантаження країни-позичальника.

Так, у 1992 році було списано 50 відсотків державного зовнішнього боргу Єгипту та Польщі. Найбільшим негативним моментом списання є те, що країна, якій списують борги, автоматично втрачає не лише значну частку політичної самостійності, а й може втратити на певний час можливість доступу до міжнародного ринку капіталу в якості самостійного позичальника.

Схема реструктуризації через залучення нових кредитів для оплати минулих боргів є ще більш ризиковою. Країна за таких умов практично потрапляє у кредитну пастку [2; С. 62], оскільки борг у такому випадку починає само відтворюватися та затягує країну у боргову яму. Так як залучені кошти, як правило, не вкладаються у продуктивні сфери економіки, а лише покриваюсь старі запозичення, та окрім основного тіла кредиту потрібно сплатити ще й відсотки по обслуговуванню, що знову ж таки лягає на майбутній період. Відтак країна беручи все нові та нові кредити на сплату старих збільшує свій державний борг.

Значного поширення набули операції з конверсії боргів, тобто заміни зовнішнього боргу іншими видами зобов’язань, менш обтяжливими для боржника. Прикладом такої схеми реструктуризації може бути обмін боргових зобов’язань держави на акції національних підприємств, погашення боргів товарними поставками, зворотний викуп боржником своїх зобов’язань на вторинному ринку на особливих умовах, обмін на богові зобов’язання третіх країн, взаємозалік тощо [8; С. 251]. Серед конверсійних операцій найбільшу питому вагу посідає схема викупу боргу із вторинного ринку за ціною, нижчою від ринкової (40 % усіх операцій) та конверсія в акції національних підприємств (34 % усіх операцій) [12; С. 64 – 68].

Викуп боргу як метод управління державним боргом застосовується за наявності можливостей нарощування необхідних обсягів золотовалютних резервів. У той же час, борги таких країн продаються на ринку з великим дисконтом, що свідчить про побоювання інвесторів щодо платоспроможності позичальника. В такій ситуації можна було б дозволити позичальнику самостійно викупити власний борг на відкритому ринку. Це дозволило б на ринкових засадах скоротити загальний обсяг державного боргу без прийняття кредиторами будь-яких узгоджених рішень. Через наявність дисконту дана стратегія в чомусь подібна до часткового списання боргу [5, с. 85].

Однак, відповідно до стандартних умов надання позик, боржник не має права на достроковий викуп власних боргів хоча б з двох причин. По-перше, порушується принцип головування кредиторів, тобто їх право на переважне отримання будь-яких вільних коштів боржника, що прострочив платіж. По-друге, виникають феномени "морального ризику" та "зворотнього відбору", коли фактичний виграш отримують найбільш погані позичальники, борги яких торгуються з найбільшим дисконтом.

Обмін державного боргу на акції національних підприємств є однією з найпоширеніших схем реструктуризації зовнішньої заборгованості, що полягає у наданні кредиторам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку у результаті можна придбати акції національних компаній. Також використовується безпосередній обмін боргів на акції компаній, що перебувають у державній власності [8; С. 252]. Конверсія боргу в акціонерний капітал стала важливим інструментом прискорення приватизаційних процесів (з цією метою вона була застосована в Аргентині, Мексиці, Філіппінах) [7; С. 26].

Реструктуризація за подібною схемою може також відбуватися у формі конверсії боргу в національну валюту, тобто шляхом фінансування програм розвитку національних економік. Така форма реструктуризації є одним з механізмів полегшення боргового навантаження країн, що розвиваються, при одночасному покращенні їх соціально-економічних умов [7; С. 26].

Ще однією схемою реструктуризації державної заборгованості є сек’юритизація. Цей метод передбачає емісію нових зобов’язань в облігаційній формі країною-боржником з метою подальшого продажу або обміну на старий борг. У разі продажу отримані кошти спрямовуються на викуп старих зобов’язань. Такий обмін проводиться як безпосередньо, коли старі зобов’язання замінюються на нові, так і опосередковано, коли кошти, залучені за рахунок емісії спрямовуються на погашення існуючих боргів. У разі, якщо нові папери торгуються з меншим дисконтом, така операція призводить до скорочення загального обсягу заборгованості. В останній час найбільшого поширення отримала сек’юритизація банківських боргів, тобто, обмін зобов’язань перед банками-кредиторами на облігації.

Така схема реструктуризації реалізується на добровільних засадах, якщо нові зобов’язання визнаються пріоритетними по відношенню до старих боргів. У протилежному випадку очікувані результати за старим боргом еквівалентні платежам за новими, які будуть обертатися з тим же дисконтом, що і попередній. Зниження боргового тягаря не відбувається. Але, як свідчить практичний досвід, дана програма не принесла будь-якого суттєвого зниження загального боргового тягаря, через що, однак, не можна сказати про її непридатність.

Доцільно зазначити, що реструктуризації підлягає далеко не весь обсяг зовнiшнiх боргів. Кредитні вiдносини з міжнародними фінансовими iнституцiями (МВФ, Світовим банком та іншими структурами) мають жорстку фінансову перспективу, з чітко фіксованими обсягами та строками повернення коштiв [11, c. 13].

Зважаючи на те, що зацікавленими у якiсному обслуговуваннi боргiв були не тiльки позичальники, а й кредитори, останнi пiсля виникнення у боржникiв перших суттєвих негараздiв з погашенням i пiсля неефективностi прямої конфронтацiї сторiн почали приймати участь у розробцi програм та механiзмiв вирішення проблеми. Втручання кредиторів у процес регулювання боргів пояснюється також поширенням останнім часом думки про нездатнiсть позичальникiв самостiйно, за рахунок власних сил та можливостей, вирiшити це питання.

Обговорення можливих шляхів вирішення проблеми державного боргу в світовій економічній літературі активізувалось з початком 90-х років, після чергової хвилі суверенних дефолтів. Реструктуризація заборгованості перед офіційними кредиторами, згідно із прийнятими у світі нормами, відбувається шляхом укладення угод з Паризьким клубом. Позики міжнародних фінансових організацій (МВФ, Світового банку, ЄБРР) реструктуризації не підлягають, лише у випадку надзвичайних обставин ці організації можуть надавати у вигляді допомоги позитивні нетто-кредити. Міжнародні кредитори при вирішенні боргових проблем застосовують диференційовані підходи до країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку та різними показниками боргового навантаження (за ступенем обтяжливості зовнішнього боргу та кредитними рейтингами, що присвоюються рейтинговими агентствами).

У свiтi існують двi найбiльш вiдомi неформальнi, але визнанi кредиторами та позичальниками, органiзацiї, що займаються проведенням реструктуризацiї боргiв, – Паризький та Лондонський клуби кредиторів, органiзацiї, якi не мають юридичного статусу, дiяльнiсть яких має деякi суттєвi вiдмiнностi та визнанi правила.

Паризький клуб займається переглядом зовнішніх державних боргiв офiцiйним кредиторам у повному обсязi заборгованостi (основна сума боргу). Необхiдною умовою для проведення реструктуризацiї у Паризькому клубi є наявнiсть програм перебудови, що затвердженi та фiнансуються Мiжнародним валютним фондом або погодженi з країнами-кредиторами в разi, якщо боржник не є членом МВФ.

Лондонський клуб проводить реструктуризацiю зовнішніх боргiв країн перед комерцiйними структурами - нерезидентами, якi не покритi гарантiями урядiв-кредиторiв. Перегляду не пiдлягають процентнi платежi, хоча комерцiйнi банки – кредитори можуть надавати новi позики в якостi заходiв iз реструктуризацiї попередньої заборгованостi.

Мiжнародний валютний фонд складає план змiн, що викладається в листi-зобов'язаннi країни-боржника i включає стандартний перелiк вимог: обмеження зростання грошової маси, скорочення дефiциту державного бюджету, здiйснення контролю над наданням кредитiв, вдосконалення полiтики обмiнного курсу нацiональної валюти (уникнення штучного завищення курсу шляхом девальвацiї), усунення контролю над цiнами, вдосконалення торгового балансу, а також обмеження державного втручання в економiку.

Незважаючи на значний обсяг роботи, що її проводять МВФ та Свiтовий банк (Свiтовий банк на вiдмiну вiд МВФ веде безпосередню роботу з кредиторами i створює додатковi фонди для позичальникiв), їх стратегiя, хоча i широко розроблялась, але не змогла вiдкрити шлях для довгострокового вирiшення проблеми заборгованостi: на даний момент зазначена стратегiя постає явищем тимчасового та надзвичайного характеру, що не враховує ряду основоположних проблем, якi лежать в основi кризи заборгованостi [13, с. 107]. Тому i ефект вiд цих заходiв є нижчим, нiж про це проголошується.

Основними типами комерційних кредиторів, по відношенню до яких застосовуються різні схеми реструктуризації боргу, є іноземні комерційні банки та власники облігацій зовнішньої позики. Заборгованість комерційним банкам реструктуризується шляхом укладання угод із Лондонським клубом кредиторів, які можуть передбачати списання частини боргу, застосування різних конверсійних схем, а також застосування спеціальних пільгових програм, що підтримуються офіційними спонсорами. Підходи до реструктуризації облігаційної заборгованості почали напрацьовуватись лише недавно і передбачають, як правило, проведення операцій сек’юритизації із застосуванням дисконтів до номінальної вартості позик [7; С. 23].

Пільговими програмами реструктуризації комерційного боргу країн, що розвиваються, є Програма зниження боргу (Debt Reduction Facility) та план Брейді. Вони були започатковані міжнародними фінансовими організаціями та урядами індустріальних країн з метою розв’язання боргових проблем бідних країн, переобтяжених зовнішнім боргом. З 1989 р. реструктуризація заборгованості країн, що розвиваються, комерційним кредиторам проводилась переважно у формі дострокових викупів, що підтримувались Міжнародною асоціацією розвитку (MAP), для країн з низьким рівнем доходів та у формі операцій зниження суми боргу і платежів з його обслуговування (DDSR) за планом Брейді для країн із середнім рівнем доходу [7; С. 23].

План Брейді, який був вперше проголошений секретарем Казначейства США Н. Брейді в березні 1989 року, передбачав обмін позик комерційних банків на забезпечені боргові цінні папери в межах плану реструктуризації суверенних боргів, що був підтриманий міжнародною фінансовою спільнотою [6; С. 60]. Багато з так званих “Брейді-облігацій” (Brady bonds) відповідають цим початковим характеристикам.

Реалізація плану Брейді була, фактично, першим вагомим кроком у розвитку ринку міжнародних облігацій країн, що розвиваються [10; С. 209]. Основні принципи плану Брейді були досить простими: суверенні кредити, по яких відбувся дефолт, обмінювалися на нові інструменти – 30-річні облігації, номінальна вартість яких та частина купонних платежів (на найближчі 18 місяців) були забезпечені абсолютно надійною заставою у вигляді казначейських облігацій США з нульовим купоном [6; С. 60]. Одночасно, в обмін на списання частини боргу, країни-боржники брали на себе зобов’язання з реформування економіки та усунення перешкод для іноземних інвестицій [10; С. 209].

Мексика, оголосивши про невиплату за боргами, стала першою країною, яка випустила у 1990 р. Брейді-облігації [6; С. 61]. Пізніше боргові зобов’язання даного типу були випущені на загальну суму близько 190 млрд. дол. США [6; С. 61] такими країнами: Аргентина, Бразилія, Болгарія, Венесуела, В’єтнам, Домініканська Республіка, Еквадор, Йорданія, Коста Ріка, Мексика, Нігерія, Панама, Перу, Польща, Росія, Уругвай та Філіппіни [7; С. 24].

В останні роки основними типами операцій з комерційними боргами країн, що розвиваються, стали ринкові свопи і дострокові викупи за планом Брейді. Так, у 2000 р. Аргентина, Бразилія, Еквадор, Йорданія, Мексика і Польща погасили 20,6 млрд. дол. США заборгованості, оформленої Брейді-облігаціями, через достроковий викуп і дисконтовані свопи на незабезпечені облігації [14].

Крім спрощення торгівлі реструктуризованими боргами, реалізація плану Брейді дозволила багатьом країнам відновити довіру до своєї кредитоспроможності та знову отримати доступ до міжнародних фінансових ринків, випускаючи позики у формі єврооблігацій, глобальних облігацій, іноземних облігацій.

Створення ринку Брейді-облігацій на початку 1990-х років стало початком бурхливого розвитку більш широкого ринку EM-боргів (emerging debt market), тобто ринку боргових інструментів країн із ринками, що тільки формуються. Він охоплює не лише міжнародні облігації емітентів з країн, що розвиваються, але й боргові інструменти внутрішніх ринків цих країн (облігації внутрішньої державної позики). В Нью-Йорку існує спеціалізована торгівельна асоціація – EMTA (Emerging Markets Traders Association), яка сприяє розвитку цього ринку, стандартизації торгівлі на ньому тощо.

Програма зниження боргу (Debt Reduction Facility) реалізується переважно через викуп боржником своїх боргових зобов’язань на вторинному ринку з дисконтом за рахунок коштів Міжнародної асоціації розвитку (MAP). Цю програму було започатковано у 1989 р. для країн-позичальників з метою надання допомоги бідним країнам світу щодо зменшення їхньої заборгованості комерційним кредиторам. Ресурси за Програмою зниження боргу надаються країнам-реципієнтам на безоплатній основі (у формі гранту). Основним джерелом формування фонду Програми є чисті доходи від діяльності Міжнародного банку реконструкцій та розвитку (МБРР) [7; С. 25].

Механізмами Програми зниження боргу скористалися країни: Албанія, Болівія, Кот д’Івуар, Ефіопія, Гвінея, Гана, Мозамбік, Нікарагуа, Сенегал, Сьєра Леоне, Того, Уганда, В’єтнам, Замбія та інші. Останні операції дострокового викупу за цією програмою провели Танзанія і Камерун [7; С. 25].

У другій половині 80-х рр. 20 ст. набули поширення свопові операції, що проводились як складові програм реструктуризації комерційної заборгованості окремих країн. Кількість країн, що брали участь у реалізації конверсійних схем, різко збільшилася після 1985 р. – часу, коли Чилі заклали інституційну основу для проведення обміну боргу на акціонерний капітал [7; С. 25]. Угода щодо зміни структури заборгованості Чилі не зменшувала розмір боргу та відсотків за ним, а лише відтерміновувала виплати у порядку погашення боргу. Крім того, було застосовано механізм мобілізації нових позик. Замість того, щоб отримувати позики через так звані “спонтанні субсидії”, що розподіляються майже пропорційно серед існуючих кредиторів, уряд Чилі розмістив боргові зобов’язання на суму 320 млн. дол. США [9; С. 248]. серед невеликої кількості великих банків-кредиторів, що взяли на себе довгострокові зобов’язання з надання країні фінансових ресурсів. Такий варіант вирішення питання щодо врегулювання боргу стимулював значний приплив приватного капіталу в національну економіку Чилі, що у 1992 р. спричинило різке підвищення запасів іноземної валюти в країні [9; С. 248] та сформувало сприятливі умов для економічного розвитку. Загалом, протягом 1985-2000 рр. сума конверсійних операцій за типом обміну боргу на акціонерний капітал склала 38,6 млрд. дол. США [14].

У результаті низького ризику реструктуризації заборгованості за єврооблігаціями, останні вважаються досить привабливим інструментом вкладення коштів для інвесторів. Труднощі реструктуризації таких зобов’язань зумовлені об’єктивними чинниками (відсутністю доступу до ринку іноземних облігацій емітентів з низьким ступенем платоспроможності, великою кількістю інвесторів з різним місцезнаходженням та інтересами) та юридичними перешкодами (більшість угод про купівлю єврооблігацій не включали положень про спільний доступ, про зміну умов кваліфікованою більшістю і про колективне представництво) [7; С. 26].

На початку 2000-х рр. світовими фінансовими колами було визнано необхідність рівномірного розподілу фінансового навантаження від реструктуризації боргів суверенних позичальників між різними типами кредиторів, у результаті чого було прийнято положення про колективні дії (collective action clause – CAC), яке повинно включатись у контракти на купівлю міжнародних облігацій [7; С. 27]. Положення про колективні дії у кризових ситуаціях надає уряду-позичальнику юридичні підстави для реструктуризації заборгованості за іноземними облігаціями через досягнення певних домовленостей з більшістю кредиторів, які будуть обов’язковими для виконання всіма власниками облігацій. Реалізація цього положення обмежує можливості порушення меншістю кредиторів процес врегулювання боргу [7; С. 27].

Отже, цілком слушним є висновок, що практичне застосування планів реструктуризації заборгованості та запропонованих міжнародними фінансовими організаціями і клубами кредиторів умов допомагає долати боргову кризу в окремих країнах, сприяти врегулюванню відносин між боржниками та кредиторами, створювати умови для стабілізації розвитку національних економік країн-боржників та надходження до цих країн міжнародних фінансових ресурсів. Вивчення міжнародного досвіду та закономірностей розвитку кредитних відносин має незаперечне значення для кваліфікованого управління державним боргом країни.

 

Список використаних джерел:

 

1. Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Державні фінанси. Навч. посібник / За заг. ред. В.Д. Базилевича. – К.: Атака, 2002. – 368 с. (14с)

2. Барановський О. Боргова безпека // Банківська справа. – 1999. – № 1. – С. 62. (21с)

3. Бондарук Т. Г. Механізм управління та обслуговування державного боргу // Фінанси України. – 2003. – № 4. – С. 14 – 18. (30с)

4. Бюджетна політика у контексті стратегії соціально-економічного розвитку України: У 6-ти т. Т. 6. Підвищення ефективності боргової політики держави / М.Я. Азаров, Ф.О. Ярошенко, О.І.Барановський та ін. – 2004. – 348 с. (37с)

5. Вавилов А., Ковалишин Е. Проблемы реструктуризации внешнего долга России: теория и практика // Вопросы экономики. – 1999. – №5. – C. 78–93.(66ч)

6. Варфоломєєв С. Ринок українських міжнародних облігацій: Аналітичний огляд / Проект технічної допомоги Агентства США з міжнародного розвитку: ПАДКО. – К., 2003. – 77 с. (46с)

7. Вахненко Т. Реструктуризація зовнішнього державного боргу комерційним кредиторам: методи і умови застосування // Економіст. – 2004. – № 8. – С. 23 – 27. (55с)

8. Губар В. Основні засади управління державним зовнішнім боргом, сформовані міжнародною практикою // Вісник Націон. акад. держ. упр. при Президентові України. – 2004. – № 3. – С. 247 – 253. (69с)

9. Губар В. Проблеми використання в Україні світового досвіду управління зовнішнім державним боргом // Вісник Націон. акад. держ. упр. при Президентові України. – 2004. – № 1. – С. 244 – 249. (70с)

10. Козюк В.В. Державний борг в умовах ринкової трансформації економіки України. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 238 с. (97с)

11. Корнєєв В. Реструктуризацiя заборгованостi в Лондонському i Паризькому клубах кредиторiв // Економiка України. – 2001. – №3. – C. 13–20. (62ч)

12. Кравчук Н.Я. Реструктуризація зовнішнього боргу // Фінанси України. - 2001. - № 6. - С. 64 – 68. (106с)

13. Саркисянц А.Г. Система международных долгов. – М.: ООО Издательско-консалтинговая компания "ДеКА", 1999. – 720 с. (26ч)

14. International Bank for Reconstruction and Development. Global Development Finance 2001. Analysis and Summary Tables. – Washington, 2001. – P. 154-155. (244)

Стаття надійшла до редакції 16.12.2011 р.

bigmir)net TOP 100

ТОВ "ДКС Центр"