УДК: 330.354

 

І. В. Дульська,

к.е.н., ст.н.с., старший науковий співробітник відділу економіки та організації високих технологій

Державної установи «Інститут економіки та прогнозування» ДУ «Інститут економіки та прогнозування» НАН України

 

Вплив розподільчОГО факторА економічного зростання на технологічний розвиток УкраїнИ та її регіонів

 

 

Постановка проблеми. В умовах формування в світі економіки знань перед Україною нагально стоїть питання структурних змін в напрямі розвитку високотехнологічних і знаннємістких галузей. Однак, незважаючи на заходи держави з покращення інституційного середовища підприємництва й інвестиційного клімату, фінансову підтримку науково-технічної й інноваційної діяльності, системного зламу негативних тенденцій в структурі суспільного виробництва не відбувається. В постперехідній економіці України можливим чинником цього є негативний вплив розподільчого фактора економічного зростання (принципу розподілу і перерозподілу доходів від факторів виробництва – праці, капіталу, підприємницьких здібностей), який поряд з іншими (попиту, пропозиції, інституційних, соціальних, культурно-релігійних тощо) формує передумови сталого економічного зростання і технологічного розвитку.

Аналіз останніх досліджень. Дослідження цієї сфери в літературі здебільшого здійснювалося з точки зору визначення пріоритетів та можливостей покращення організаційного, фінансово-кредитного, інституційного сприяння держави активізації інноваційної діяльності. Вагомий внесок у дослідження інституційних проблем сталого економічного і технологічного зростання зробили авторський колектив під керівництвом Гейця В.М. [1], Трофімова В.В. [2], інші.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Мало використовуваним є підхід до визначення передумов економічного і, зокрема, технологічного зростання з точки зору поведінкової (біхевіористської) теорії.

Недостатньо досліджено вплив розподільчого фактора економічного зростання.

Цілі статті. Оцінити вплив розподільчого фактора на економічне і технологічне зростання економіки України.

Реалістична економічна теорія має адекватно інтерпретувати поведінку індивіда при прийнятті економічних рішень, оскільки вони часто реагують на економічні умови залежно від їх можливостей забезпечити не тільки прибуток, а й соціально-психологічну комфортність, що в цілому формує мотивацію – не менш важливий фактор виробництва, ніж праця, капітал, НТП.

Біхевіористська теорія висунула ряд концепцій щодо процесу прийняття рішень з позицій психології економічної поведінки людини, ряд яких відмічено Нобелівськими преміями. Це економічна психологія Д.Канемана і А.Тверські (2002 р.), моделювання обмеженої раціональності Г.Саймона (1978 р.), міжособистісних порівнянь корисностей індивідів А.-К.Сена (1998 р.) [3, с. 213-223], які збагатили економічну теорію, оскільки до них її складові узагальнювали ці аспекти людської діяльності лише частково. Так, базові економічні теорії містять біхевіористські елементи: макроекономічні – динаміка податкових надходжень залежно від податкових ставок (А.Лаффера), трансакційна грошово-кількісна теорія і основний психологічний закон Дж.М.Кейнса, торія раціональних очікувань Р.-Е. Лукаса; мікроекономічні – щодо поведінки фірм на ринку олігополії (Дж. Неша, лауреата Нобелівської премії 1994 р.), теорія ігор.

З позицій біхевіоризму в трансформаційних економічних моделях, можна побачити цікаві закономірності, у т.ч. «соціальну пастку»[1] (як пастка ліквідності, податкова пастка Лаффера), коли високий рівень соціальних допомог (Таблиця 1), що залишився від попередньої соціально-економічної системи, веде до падіння мотивації до росту ефективності праці, технологічного прогресу.

Зміна структури доходів в бік ринкових джерел (прибутку чи змішаного доходу, доходів від власності – напівжирний шрифт) спостерігається в економічно розвинених регіонах (м. Київ, Одеська область) (курсив), де доходи зросли внаслідок росту підприємництва, і у слабко розвинутих (Вінницька, Волинська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська), де населення розглядає їх як реальний спосіб покращення добробуту, тоді як у старопромислових регіонах ці джерела задіяні менше (Дніпропетровська, Луганська) (сірий фон) (Таблиця 1).

  

Таблиця 1. Розподіл доходів населення України, у % до одержаного доходу ¹

¹ За методологією Держкомстату України:

Соціальна допомога – поточні трансферти, які домогосподарства одержують у грошовій формі для забезпечення потреб у зв’язку з подіями, обставинами (хвороба, безробіття, вихід на пенсію, житлові умов, одержання освіти, сімейні обставини).

Інші одержані поточні трансферти – поточні виплати населенню в грошовій формі (крім соціальних допомог): страхові відшкодування, виплати одноразової матеріальної допомоги працівникам, компенсації тощо.

Прибуток, змішаний доход – доход фізичних осіб від виробничої діяльності мінус витрати, пов’язані з її здійсненням.

Доход від власності – первинний доход власників фінансових активів і матеріальних невироблених активів (землі, майнових прав і т.д.) від надання їх у користування. Включає дивіденди, відсотки від акцій, внесків та договорів оренди земельних ділянок та майна; доходи населення від власності на землю; проценти за вкладами від банків фізичними особами.

² Попередні дані.

Розраховано за: [4, Ч.І, с. 176-177, 207]

 

Наслідком такої структури доходів в Україні разом з низьким рівнем зарплат [4, Ч.І, с. 178] є демотивація підприємців до впровадження інновацій і покращення технологій виробництва, а робітників – до підвищення кваліфікації.

В розвинених країнах в структурі доходів підприємницькі доходи (залежать від конкурентоспроможності бізнесу) і зарплата (залежить від якості праці) мають більшу питому вагу (Таблиця 2). Така структура джерел доходів мотивує професійний рост робітників, теехнологічний розвиток підприємств, а високі податки (у 1995–2009 рр. в ЄС–27: ПДВ – 22–15,0% (Швеція, Великобританія); з доходів – 63,5–16,0% (Данія, Румунія); на прибуток – 52,2–10,0% (Італія, Болгарія) [1, с. 214]) не демотивують, бо забезпечують високий рівень суспільних послуг, тоді як і Україні (відповідно, 20,0; 15,0 і 25,0%) покривають неефективність держуправління і соцзахисту.

 

 

 

Слід визнати, що і в недостатньо мотивованих соціально-економічних системах може мати місце короткострокове економічне і технологічне зростання. Так, не можна не визнавати значних соціально-економічних і технологічних успіхів планової системи, бо її дійсно сильне місце – мобілізаційні можливості. Але системам, не базованим на мотивації «людини економічної» не властива перманентість і динамізм розвитку ринкових моделей.

У підсумку, внаслідок дії усіх чинників, що формують технологічну, бізнес- та соціальну модель України, що має могутній природний і людський потенціал, де витрачаються значні кошти на наукову і науково-технічну (у 2005-2009 рр. 4,4–7,7 млрд. грн. або 1,1–0,95% ВВП) та інноваційну діяльність (10,8-7,9 млрд. грн.) [4, Ч.ІІ, с. 406, 415], частка реалізованої промислової інноваційної продукції була незначною в цілому (в 2007–2009 рр. – 5,6–3,4%) і по регіонах. Хоча цей рівень витрат розвитку співставний з КНР, яка у 2008 р. вклала у R&D (дослідження і розробки) 1,44% ВВП, для порівняння Японія – 3,4%, США – 2,8%, ЄС-27 – 1,9%, [8, С. 31].

В структурі експорту України переважає низько- і середньотехнологічна продукція, а на високотехнологічну^[2] в 2007–2010 рр. припадало менше 1/5 експорту (машинобудівну – 5,0–5,8%, фармацевтичну – 0,3–0,4%) [9], що консервує низько- та середньотехнологічний рівень економіки, активізує феномен «голландської хвороби», коли в низькотехнологічні експортінтенсивні галузі переміщуються ресурси з високо- і середньотехнологічних.

Розглянем цю ситуацію з точки зору поведінкової теорії, яка прагне побудувати модель прийняття рішень на мікрорівні на базі об’єктивних причинно-наслідкових зв’язків, що базуються на психології людини. В теорії вважається, що індивіди діють раціонально, тому їх основна мета – максимізація прибутку, доходу. За Й. Шумпетром в досягненні цієї мети в умовах конкуренції суттєву роль грають хвилі нововведень. Але часто такою метою є – уникнення краху бізнесу, збереження доходу домогосподарства. Експериментальні дослідженнях біхевіористської теорії перспектив Д.Канемана і А.Тверскі дозволяють зробити парадоксальний висновок: люди готові більше ризикувати, щоб уникнути втрат, ніж одержати додаткову вигоду за більший ризик. Тому раціональна поведінка зводиться до обмеженої раціональності за Г.Саймоном [3, с. 214-218], яка виключає додатковий ризик в умовах великого ризику, особливо, якщо забезпечений необхідний мінімум потреб. Частіше люди йдуть на ризик, якщо у них немає іншого виходу. В Україні це підтверджує поведінка населення з масового зберігання готівки вдома, незважаючи на більш ефективні альтернативи (цінні папери, депозити, інші), яке пояснюється природним відчуттям «несприйняття втрат», посиленим негативним досвідом часів гіперінфляції, приватизації, фінансових пірамід, що можливе лише за умов страховки з боку соціальної підсистеми держави, а також значної частки в доходах тіньових, нетоварних і натуральних доходів.

Оскільки здійснення нововведень завжди ризиковане, цим можна пояснити достатньо пасивні інноваційні стратегії промислових підприємств України:

з них в 2005–2009 рр. інноваційно активними було лише 10,0–12,8% [10, с. 325], [4, Ч.ІІ, с. 185-189, 406-419]. Слід відзначити неповноту картини інноваційної активності, оскільки Держкомстат продовжує такі спостереження лише у промисловості, хоча вона, безсумнівно, є і в інших видах економічної діяльності. Адже в 2008 рр. у промисловості створювалося менше 1/3 ВДВ країни, і лише в 6-ти регіонах – близько половини (Таблиця 3).

За видами промислової діяльності більш сприйнятливі до інновацій високотехнологічне машинобудування (аерокосмічне, електроніка, ОПК), фармацевтика, також – телекомунікації, нано- та біотехнології. Проте в Україні ці галузі демонструють слабкі фінансові результати, що формує їх низьку інвестиційну привабливість: у 2008–2010 рр. рентабельність операційної діяльності була у машинобудуванні – 2,9–5,5%, у добувній же промисловості – 23,5–16,1%, у т.ч. у добуванні корисних копалин, крім паливно-енергетичних – 44,3–31,7% [9]. Є, звичайно, окремі комерційно успішні підприємства цих підгалузей, але вони, поки що не роблять погоди, і завдячують успіхами скоріше виваженій позиції власників, професіоналізму менеджерів, ніж орієнтації державної промислової і технологічної політики та інших необхідних у суспільстві передумов.

Так, у 2010 р. середньомісячна зарплата в добувній промисловості становила 137,2% середньої в промисловості, виробництві коксу, продуктів нафтоперероблення – 133,9%, металургії й обробленні металу – 113,0%, а у виробництві електричного та електронного устатковання – 81,3% [9], що знижує мотивацію освоювати технологічно складні професії.

 

Таблиця 3. Структура ВДВ та зайнятості за регіонами України за видами економічної діяльності у 2008 р., % до підсумку (регіон=100%)

Розраховано за [ 4, Ч. І., с. 142-144; Ч.ІІ, с. 16-24].

Порівняння структур ВДВ і зайнятості за видами економічної діяльності дозволяє оцінити ефективність господарювання і продуктивність праці. Тут звертає на себе увагу праценадлишковість переважної більшості видів економічної діяльності в цілому та по регіонах України. Найбільші диспропорції – в сільськогосподарському виробництві; торгівлі, ремонті автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку, діяльності готелів та ресторанів. Це  істотно зменшує тиск на ринок праці, проте створює умови консервації не орієнтованої на технологічний розвиток структури суспільного виробництва.

Більше всього ВДВ на зайнятого в промисловості, діяльності транспорту і зв’язку, фінансовій діяльності, операціях з нерухомим майном, оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям (див. Табл. 3).

Праценадлишковість, наприклад, сільського господарства можна пояснити його працемісткістю. Однак аналогічна структура ЄС-27 (Таблиця 4) свідчить, що у високорозвинених регіонах воно працеефективне через структуру власності, високий рівень технічної оснащеності та агротехнологій. Значні негативні співвідношення (чорний фон) мали місце лише в Польщі, Румунії (збереглися від попередньої соціально-економічної системи) та країнах традиційно невисокої інтенсивності суспільного виробництва (Греція, Португалія). Найбільш ефективно ВДВ створювалося в усіх секторах економіки Великобританії, в більшості – Німеччини, Франції, Нідерландів, Італії, Австрії, Швеції (сірий фон).

В цілому секторальна структура ЄС-27 характеризується переважанням знаннєвомістких, знаннєвоінтенсивних та високотехнологічних виробництв товарів та послуг: в підприємництві, фінансових послугах в 2008 р. створено 28,1% ВДВ; інших послугах – 22,5%, торгівлі, транспорті, зв’язку – 21,0%, промисловості – 20,1% [6, с. 100]. У цих же секторах у 2008 р. була найвища продуктивність: у ринковій інфраструктурі (підприємництво і фінансові послуги) – €90 тис. тис. на зайнятого, промисловості – €57, інфраструктурних секторах (торгівлі, транспорті і зв'язку – €40 тис.), в будівництві (€45 тис.) [6, с. 101].

 

Таблиця 4. Структура ВДВ і зайнятості за видами економічної діяльності в ЄС-27 у 2006 р.,

% від підсумку (ЄС-27=100%)^*

¹ Дані за 2008 р. ² Дані за 2008 р. :) - Розрив даних.

* Джерело [6, с. 355-356, 426, 435].

 

Промисловість в структурі суспільного продукту України відіграє значно більшу роль, ніж в ЄС (див. Табл. 3), однак в ЄС її структура більше орієнтована на виробництво середньо- і високотехнологічної продукції з питомо більшою ВДВ (машинобудування, хімічна промисловість) (Таблиця 5).

З точки зору технологічного розвитку в України позитивною тенденцією у 2006–2008 рр. є зростання у суспільному виробництві ролі знаннєвоінтенсивних послуг – високотехнологічних (пошта, телекомунікації, повітряний й інший транспорт – 11,5-10,1%; комп’ютеризація, пов’язані з нею види діяльності), інтенсивних ринкових (фінансове посередництво, допоміжна діяльність з фінансового посередництва – 13,2–17,9% ВДВ) та інших (освіта, охорона здоров’я, соціальна робота, рекреаційна, культурна і спортивна діяльність 11,1-10,6%).

 

Таблиця 5. Структура промисловості в ЄС та Україні за видами промислової діяльності, %

* Наймані працівники (вкл. штатних та позаштатних працівників)

Джерела: 1) [5 , С. 216] ; 2) [11, 12 ]

 

Ці ж галузі серед лідерів структури фінансового результату підприємств України, які одержали прибуток (крім держуправління, освіти, охорони здоров’я та соціальної допомоги; комунальних, індивідуальних послуг тощо оскільки ціноутворення в багатьох з них здійснюється за трансфертним принципом). Найбільш комерційно ефективними (за співвідношення часток у ВДВ та у позитивному фінансовому результаті) у 2006-2008 рр. були промисловість (відповідно, 30,8-28,8% і 41,5-36,6%), торгівля, ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (14,1-15,3% і 17,2-13,3%), фінансова діяльність (5,2-8,0% і 12,1-18,0%), операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям (8,0-9,9% і 9,9-12,9%), що в перспективі викличе подальший приплив капіталу в ці галузі [4, Ч.ІІ, с. 16-24, c. 425-484].

Висновок. Оскільки соціально-економічна система України, незважаючи на її офіційний статус ринкової, фактично є транзитивною, в ній не повно діють внутрішні механізми соціально-економічного розвитку (усього спектру цього явища – від гуманітарного до технологічного). Тому її розвиток має йти в напрямі подальшої розбудови фундаментальних засад ринкових економік. Тоді її розвиток набуде динамізму і втілиться у покращення якості життя суспільства.

До таких базисних засад ринкової економіки належить формування людини економічної (за А.Смітом), яка задовольняє свої потреби шляхом ефективної (організаційно, соціально, економічно, технологічно) організації виробництва товарів, послуг для решти суспільства через ринковий механізм (попиту, пропозиції і конкуренції). Еволюція продуктивних сил також довела і значну інституційну роль держави в цьому процесі (регулююча, антициклічна, стимулювальна, перерозподільча). Проте центральною фігурою ринкової економіки є людина, яка має потребу і бажання більше заробляти і краще жити, тому намагається бути більш освіченою, застосовувати передові технології та економити ресурси, берегти довкілля для себе і нащадків.

Щоб в Україні формувалася саме така модель суспільства, треба відійти від моделі держави – «соцзабезу» шляхом упорядкування і обмеження великої кількості пільг для населення і підприємців. За даними Світового банку, в Україні в 2011 р. пільгами користувалися  13,1 млн. осіб, або 29% населення, в 2010 р. принаймні один соціальний трансферт отримали 70,1% населення [13, c. 16].

Необхідно терміново здійснити пенсійну реформу в напрямі формування накопичувальної системи і забезпечити дійсно всезагальний характер системи соціального забезпечення, які б це не викликало протести у підприємців і населення; перейти до ринково обгрунтованих тарифів в ЖКГ (тоді населення буде зацікавлене в ресурсозбереженні, поштовх отримають відповідні промислові галузі), запровадити адекватні податки на нерухомість тощо. Необхідна адресність соціальної допомоги, монетизація пільг. Тут не йдеться про економічний дарвінізм, але ті, хто може заробляти собі на життя, мають це робити. І лише за таких умов стане розвинеться підприємницький дух, запрацює механізм зацікавлення в розвитку кожного суб’єкта ринку, що викличе активізацію технологічного розвитку – важливої складової конкурентних стратегій.

Будь-який інший спосіб поєднання факторів виробництва і організації продуктивних сил менш ефективний (доведено експериметально) і лише гальмує соціально-економічний розвиток національних економік, навіть якщо вони мають дуже сильні передумови для розвитку. І лише збалансована за усіма факторами розвитку економічна модель суспільства реально уможливить динамічне економічне зростання, в той час як її відсутність призводитиме до низької результативності навіть прогресивних реформ, до розпорошення коштів і консервації диспропорцій соціально-економічного розвитку, що особливо небезпечно в умовах глобалізації та фінансово-економічної нестабільності.

 

Літературні джерела

1. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь / За заг. ред. В.М. Гейця . – К.: НВЦ НБУВ, 2009. – 687 с.

2. Трофімова В.В. Економічна самодостатність країни в епоху глобальної інтеграції: Монографія. – Симферополь: ВіТроПринт, 2010. – 450 с.

3. В.М.Довбенко. Сучасна економічна теорія (Економічна нобелеологія): Навчальний посібник. – Видавничий центр «Академія», 2005. – 336 с.

4.  «Регіони України» 2010. Статистичний збірник Держкомстату України. – У 2-х Ч. - [Електронний ресурс]. – Доступний з <http: www.twirpx.com/file/348665/>.

5. «Європа в цифрах – річник Євростату 2006-2007 рр.» – [Електронний ресурс]. – Доступний з <http: www.eu.prostir.ua/library/53896.html >.

6. Europe in figures — Eurostat yearbook 2010 – [Електронний ресурс]. – Доступний з <http://epp.eurostat.ec.europa.eu/cache/ITY_OFFPUB/KS-CD-10-220/EN/ KS-CD-10-220-EN.PDF>.

7. Key figures on Europe. Eurostat poketbooks — 2011 Edition – [Електронний ресурс]. – Доступний з <http://epp.eurostat.ec.europa.eu/cache/ ITY_OFFPUB/ KS-EI-11-001/EN/KS-EI-11-001-EN.PDF>.

8. Science, technology and innovation in Europe. Pocketbooks. Luxembourg: Publications Office of the European Union, 2011. – [Електронний ресурс]. – Доступний з <http://epp.eurostat.ec.europa.eu/cache/ITY_OFFPUB/KS-31-11-118/EN/ KS-31-11-118-EN.PDF>.

9. Оперативна інформація Держкомстату України. – [Електронний ресурс] – Доступний з <http: www.ukrstat.gov.ua>.

10. Статистичний щорічник України за 2009 рік. Держкомстат України. – К. Державне підприємство «Інформаційно-аналітичне агентство», – 2010. – 566 с.

11. Основнi показники діяльності по всій сукупності підприємств з урахуванням даних по місцевих одиницях в розрiзi регiонiв за 2009 рік, за 2006 рік. Статистичні таблиці Держкомстату України №14.3a.

12. Кiлькiсть працiвникiв пiдприємств в розрiзi регiонiв за видами економiчної дiяльностi за 2006 рік, по підприємствах – всього. Статистичні таблиці Держкомстату України №8.

13. Ю.Сергеева, А.Гончаренко «Порвут за льготы» // Эксперт Украина. №39. 17-23 октября 2011 г.  С. 14-19.