Українською | English

НАЗАДГОЛОВНА


УДК 330.342.24

 

В. Д. Якубенко,

д-р. екон. Наук, професор, професор кафедри політичної економіїї,

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

С. П. Ващишин,

аспірант, Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

 

СТАНОВЛЕННЯ ТА СТРАТЕГІЧНІ ОРІЄНТИРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ

 

V. D. Yakubenko, S. P. Vaschyshyn

 

THE FORMATION AND STRATEGIC GOALS OF THE NATIONAL INNOVATION SYSTEM

 

Загальна оцінка сучасного стану інноваційного розвитку національної економіки є вихідним пунктом у формуванні концептуальних засад національної інноваційної системи.

У той час як фінансовий капітал відносно легко перетинає національні або регіональні межі, перетік через ці межі знань відбувається значно повільніше. І рівень мобільності людського капіталу насамперед визначається особливостями механізмів державного регулювання та ефективністю роботи різних державних і напівдержавних інститутів.

Ці глибинні процеси як відповідь на глобальні виклики створили ті необхідні передумови, без яких було б неможливо органічне поєднання первинних інноваційних осередків, суб’єктів і об'єктів інноваційної діяльності в єдину цілісну систему або національну інноваційну систему.

Наявність всіх цих умов, теоретичне осмислення проблем інноваційного розвитку сприяли виникненню і розвитку національної інноваційної системи як сукупності взаємопов’язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерціалізацією наукових знань і технологій в межах національних кордонів.

 

Overall the current state of innovation development of the national economy is the starting point in shaping the conceptual basis of the national innovation system.

While financial capital relatively easily crosses national or regional boundaries, flowing across these boundaries of knowledge is much slower. And the level of mobility of human capital primarily determined by the characteristics of mechanisms of state regulation and efficiency of various government and parastatal institutions.

These underlying processes in response to global challenges created those prerequisites, without which it would be impossible innovative organic combination of primary cells, subjects and objects of innovation in a single integrated system or a national innovation system.

The presence of these conditions, theoretical understanding of problems of innovative development and contributed to the development of the national innovation system as a set of interconnected organizations (organizations) engaged in the production and commercialization of scientific knowledge and technology within national borders.

 

Ключові слова: інноваційний розвиток, національна інноваційна система, інтелектуально-інноваційна модель розвитку, людський капітал, інноваційна інфраструктура, інтелектуальний потенціал нації.

 

Keywords: innovative development, national innovation system, intellectual and innovative model of development, human capital, innovation infrastructure, intellectual potential of the nation.

 

 

Сучасна характеристика стану інноваційного розвитку економіки України свідчить про існування широкого кола гострих проблем, подолання яких неможливе без ретельного визначення тих потенційних можливостей, які присутні в національній економіці і які мають стати опорними точками для переходу України на інтелектуально-інноваційну модель розвитку. Найважливішими з них є:

наявність в Україні потенціалу людського капіталу і можливість його збільшення за рахунок повернення у вітчизняну економіку значної кількості українських зарубіжних «заробітчан»;

багаті та диверсифіковані природні ресурси, включаючи мінеральні, земельні, водні, енергетичні та інші;

наявність потужного промислового потенціалу, який забезпечує майже половину випуску товарів і послуг, більше 90 % товарного експорту країни;

наростання в останнє десятиріччя загальної тенденції до відновлення і збільшення обсягів промислового виробництва, особливо машинобудування;

наявність наукових і виробничих досягнень світового рівня: ракетно-космічних технологій, літакобудування, матеріалознавства, виробництва штуч­них матеріалів тощо;

вигідне географічне розташування стосовно транзиту ресурсів, товарів і переміщення людей.

Швидкий розвиток «нової економіки», зростаючий взаємозв’язок між ринками капіталу і новими технологіями, посилення соціальної орієнтації нових технологій, масштабний характер створення та використання знань, технологій, продуктів, послуг зумовили виникнення національних інноваційних систем як інституційної основи інноваційного розвитку країн.

Постановка проблеми. Незважаючи на глобалізацію, інтерес дослідників саме до національних інноваційних систем пояснюється тим, що саме на рівні НІС найбільш виразно проявляються механізми регулювання перетоку науково — технологічних знань. У той час як фінансовий капітал відносно легко перетинає національні або регіональні межі, перетік через ці межі знань відбувається значно повільніше. Трансфер знань, у свою чергу, безпосередньо залежить від трансферу людського капіталу, мобільність якого дуже обмежена. І рівень цієї мобільності насамперед визначається особливостями механізмів державного регулювання та ефективністю роботи різних державних і напівдержавних інститутів, тобто всіма тими чинниками, при вивченні яких і необхідно брати до уваги наявність національних кордонів.

Ці глибинні процеси як відповідь на глобальні виклики створили ті необхідні передумови, без яких було б неможливо органічне поєднання первинних інноваційних осередків, суб’єктів і об'єктів інноваційної діяльності в єдину цілісну систему або НІС. В якості таких передумов, свого роду національних «скріплень» сформувалися: системні утворення (системи машин, технологічні ланцюги і макротехнологічні системи; системний кадровий кваліфікований ресурс), мережеві технології, єдиний інформаційний простір, єдине економічне і правове середовище, великі проекти національного масштабу, інтегруюча роль держави, інноваційна культура суспільства.

Але ці сполучні, системоутворюючі чинники могли діяти ефективно лише за наявності таких умов:

технологічний та інтелектуальний потенціал, достатній для запуску інноваційного процесу;

постійне зростання числа учасників інноваційних мереж, в тому числі в результаті залучення в неї нових соціальних груп;

інституційна система (що включає як формальні, так і неформальні елементи), орієнтована на інноваційний розвиток;

затребуваність інновацій більшістю господарюючих суб’єктів, фізичних осіб, НІС в цілому;

достатній рівень економічного розвитку (обсяг ВВП і ВВП на душу населення), що дозволяє необхідне фінансування інноваційної системи.

Виконання всіх цих умов, наявність системних передумов, теоретичне осмислення проблем інноваційного розвитку сприяли виникненню і розвитку НІС як сукупності взаємопов’язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерціалізацією наукових знань і технологій в межах національних кордонів, а саме, малих і великих компаній, університетів, лабораторій, технопарків та інкубаторів та комплексу інститутів правового, фінансового та соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають потужні національні корені, культурні традиції, політичні та культурні особливості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Концепція національних інноваційних систем (НІС) почала активно розроблятися в кінці 1980-х. Її піонером був професор Університету Сассекса (Великобританія) Крістофер Фрімен, що запропонував як сам термін «національна інноваційна система», так і ряд постулатів цієї концепції в роботі «Інновації в Японії» (1987). За Фріменом, НІС — це «мережа приватних і державних інститутів і організацій, діяльність і взаємодія яких призводять до виникнення, імпорту, модифікації та поширення нових технологій» [1. С. 21].

В якості альтернативного визначення НІС (яких до теперішнього часу налічується чимало) застосовується і такий варіант: національна інноваційна система — це історично сформована підсистема національної економіки, яка складається з різних інститутів і економічних структур, що здійснюють вплив на темпи і напрямки технологічних змін у суспільстві.

Основи майбутньої концепції НІС були закладені в роботах ряду дослідників ще в 1960-і і 1970-і, а її безпосереднім предтечею можна вважати американця Мозеса Абрамовіця (в 1986 році він опублікував у журналі Journal of Economic History статтю «Наздоганяючи, переганяючи і відстаючи», що пізніше стала класичною). Саме в цій статті були розглянуті найважливіші елементи економіко-технологічного потенціалу різних країн і фактори, що впливають на динаміку його розвитку. У сукупності ці чинники, за Абрамовіцем, визначають так звану соціальну спроможність (social capability) держав, тобто їх вихідні можливості з нарощування економіко-технологічного потенціалу, і серед ключових факторів їм були названі: національна технічна компетенція (рівень освіти); досвід в організації та управлінні великомасштабними виробництвами та проектами; наявність розвинених фінансових інститутів і ринків, здатних мобілізувати приплив капіталу для таких великомасштабних виробничих проектів; рівень «чесності» різних державних і приватних інститутів і суспільної довіри до них; стабільність державної влади та її ефективність у визначенні правил гри і контроль за їх дотриманням [2, с. 19].

Формулювання Абрамовіця залишається актуальним і сьогодні. Доповненням до запропонованої Абрамовіцем концепції «соціальної здібності» стала концепція «технологічної здібності», розроблена Лін Су Кімом. На його думку, вона визначається інноваціями, виробництвом та інвестиціями. У країнах, що прагнуть до економічного лідерства, процеси залучення інвестицій, реструктуризації виробництва та розвитку інновацій повинні йти паралельно, а не послідовно.

Загальними методологічними принципами побудови НІС є ідеї Й. Шумпетера про конкуренцію на основі інновацій в корпораціях як головному фактору економічної динаміки, про роль інституційного контексту інноваційної діяльності як чинника, що прямо впливає на її зміст і структуру.

Ідеологія НІС отримала широке поширення в більшості країн-членів ЄС, СІЛА, Японії. Але до теперішнього часу немає єдиного визначення поняття НІС. Єдина методологія формування НІС також не розроблена. До того ж, перед НІС різних країн можуть ставитися і різні цілі. Так, наприклад, у Франції метою НІС вважають створення додаткових робочих місць, а в Німеччині — розвиток прогресивних технологій.

У кожному конкретному випадку стратегія розвитку НІС визначається проведеною державною макроекономічною політикою, нормативним правовим забезпеченням, формами прямого і непрямого державного регулювання, станом науково-технологічного та промислового потенціалів, внутрішніх товарних ринків, ринків праці, і також історичними та культурними традиціями та особливостями.

Незважаючи на це, структури реальних НІС високорозвинених країн мають спільне і в складі елементів НІС, їх функціональної класифікації і схемах взаємодії.

Базисними чинниками національної економіки, що формують фундамент НІС, є сфери :

генерації знань (наука і її сегменти в інших секторах);

розповсюдження і застосування знань (дослідження і розробки, виробництво товарів і послуг);

комерціалізації нововведень (ринок науково-технічної продукції, ринкові інститути);

освіти та професійної підготовки кадрів;

інноваційної інфраструктури, включаючи фінансове забезпечення;

управління і регулювання (правова база, державна макроекономічна та інноваційна політика, корпоративне управління, ринкові механізми).

Організації та підприємства цих сфер залежно від ступеня їх інноваційності та креативності повністю або частково входять до НІС, утворюючи її підсистеми, сегменти і їх взаємозв’язку, тобто структуру НІС.

На рис. 1 представлена умовна схема такої структури як узагальнення характерних рис моделей НІС різних країн.

 

Рис. 1. Функіональна структура національної інноваційної системи (НІС)

Джерело: складено автором з урахуванням [3, с. 8], [4, с. 97]

 

Найбільш проста модель, що описує взаємодію зазначених елементів, показує, що роль приватного (підприємницького) сектора полягає в створенні технологій на основі власних досліджень і розробок в наукових центрах великих корпорацій і малих наукомістких фірм і в ринковому освоєнні інновацій; роль держави — у сприянні виробництву фундаментального знання (в університетах) і комплексу високих технологій, а також у створенні інфраструктури та сприятливого інституційного клімату для інноваційної діяльності.

У рамках цієї загальної моделі формуються національні особливості НІС. Вони проявляються в більшій чи меншій ролі держави і приватного сектора у виконанні названих функцій, ролі великого і дрібного бізнесу, у співвідношенні фундаментальних, прикладних досліджень і розробок, в динаміці розвитку, галузевої та регіональної структурах інноваційної діяльності.

Узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду дозволяє стверджувати, що НІС за своєю сутністю може стати інституційним базисом ефективного інноваційного розвитку національної економіки, який створює для цього необхідні умови й ресурси і охоплює всю сукупність суб’єктів й об’єктів інноваційної діяльності таких сфер економіки:

науковий сектор (виробництво знань, дослідження, розробки);

інноваційне виробництво товарів і послуг (розповсюдження і застосування знань);

ринкові інститути (комерціалізація науково-технічної продукції);

інноваційна інфраструктура;

сектор освіти і професійної підготовки кадрів;

державне регулювання науково-технічної й інноваційної діяльності (законодавча база, макроекономічна та інноваційна політика держави) тощо.

При цьому основне завдання НІС можна визначити як забезпечення безперервного інтенсивного потоку знань, нових ідей, теорій, їх втілення у науково-технічні розробки (дослідні зразки техніки, продуктів; технологічна або конструкторська документація та ін.) і практичне впровадження у матеріальне виробництво (нові технології, продукти, устаткування тощо).

Модель функціонування національної інноваційної системи (рис. 1), враховує національні особливості інноваційного розвитку та впливи світових тенденцій, пов’язаних з процесами глобалізації.

Центром національної інноваційної системи є ядро, що формується з інтелектуального потенціалу нації. За основу НІС покладається тріада: наукові організації різних типів, що здійснюють фундаментальні та прикладні дослідження, тобто генерують нові знання — освіта і професійна підготовка — інноваційне виробництво продукції та послуг.

Названі елементи системи спроможні на створення синергетичного ефекту за умови сприятливих впливів чотирьох польових утворень. [3, с. 8]

Перше поле впливу пов’язане з організацією збалансованої діяльності інноваційної інфраструктури, а саме:

створення системи фінансово-кредитної підтримки реалізації високотехнологічних програм і проектів;

забезпечення розвитку виробничо-технологічної інноваційної інфраструктури шляхом створення конкурентоспроможних наукових парків на базі вищих навчальних закладів, технополісів, орієнтованих на технології 5-го та 6-го технологічних укладів;

забезпечення розвитку ефективної інформаційно-аналітичної та експертно-консалтингової інфраструктури інноваційної діяльності.

Друге поле впливу на розвиток НІС пов'язане з національними особливоcтями країни, а також з підвищенням загального рівня свідомості населення та з формуванням інноваційної культури суспільства.

Загострення уваги і прагнень державної політики на реальній необхідності створення сприятливих умов для функціонування елементів національної інноваційної системи формує третє поле впливу.

Розглянуті вище перші три поля впливу фактично завершують загальну картину формування національної інноваційної системи в залежності від внутрішніх (національних) чинників. Як зазначається у багатьох міжнародних документах щодо світового інноваційного розвитку, національні інноваційні системи не можуть бути обмеженими державними кордонами, а піддаються, як і всі інші процеси, руху до глобалізації. Тому четверте поле глобального впливу залежить від ролі та місця України в геополітичній системі та в оволодінні сучасними геофінансовими технологіями.

Фінансування і ресурсне забезпечення всіх стадій інноваційного циклу здійснює підсистема фінансової інфраструктури (інвестиційні компанії, венчурні фонди, фінансові структури, державний бюджет та інші інститути).

Крім цього, слід підкреслити необхідність формування механізмів інтеграції всіх підсистем і елементів НІС на базі новітніх та інформаційних технологій, тобто, підсистеми менеджменту.

Основні стратегічні пріоритети і ключові заходи сходження України на наступний, більш високий щабель інноваційного розвитку, позиціонування нею у групі європейських країн «помірні інноватори» потребує реалізації єдиної системної державної інноваційної політики, здатної адекватно відповісти на зовнішні і внутрішні виклики, суттєво підвищити потенціал віддачі від тих переваг, які існують у вітчизняній інноваційній сфері, а також підняти релевантність всіх складових національної інноваційної системи відповідно до завдань економічного і соціального розвитку країни в умовах глобалізації і ринкових вимог. [5. с. 162]

Для досягнення загального успіху мають бути також відрегульовані рамкові умови розгортання масштабної інноваційної діяльності, зокрема стосовно забезпечення оптимального балансу ринкових і регуляторних важелів впливу держави на інноваційний розвиток, вдосконалення структури економіки за інноваційною моделлю, приведення показника економічної нерівності населення до середньоєвропейського (ЄС) стандарту.

Виходячи з цього, стратегію інноваційного розвитку і необхідні заходи щодо її розвитку з позицій наступних основних пріоритетів:

адаптації інноваційної системи України до умов глобалізації та підвищення її конкурентоспроможності;

переорієнтації системи продукування інновацій на ринковий попит і споживача;

створення мотиваційних механізмів для творців інновацій, стимулювання інноваційної активності підприємства;

системний підхід в управлінні інноваційним розвитком, інформатизації суспільства.

В умовах глобалізації та існуючих неоліберальних ринкових порядків Україна повинна мати чітку стратегічну політику свого надійного позиціонування на глобальному та європейському рівнях, яка має спрямовуватися на чутливе випереджальне реагування на динамічні зміни, що відбуваються у світовій економіці, з метою здійснення цілеспрямованих заходів щодо забезпечення виходу української економіки на високий рівень міжнародної привабливості і здатність стало розвиватися за інтелектуально-інноваційною моделлю.

Ключовим питанням стратегічної інноваційної політики є визначення тих напрямків інноваційного розвитку економіки, з яких Україна здатна отримати рівень доданої вартості не нижчий (а можливо вищий), ніж той, що має місце в масштабах глобальної економіки. Тобто конкурентоспроможність економіки України на світовому ринку має забезпечуватись в подальшому інтенсивним нарощуванням частки експорту продукції з високим рівнем доданої вартості в загальному обсязі експорту. Сценарні розрахунки показують можливість підвищення цієї частки з теперішніх 7—10 до 40—45 % [5, с. 168].

В Україні процес інноваційної діяльності ще недостатньо трансформувався за ринковими правилами, залишаючись переважно зорієнтованим на продукування нових знань і технологій незалежно від врахування попиту споживача і участі в процесі їх створення потенційних замовників. Слабка спрямованість системи продукування інновацій на кінцевого споживача і визначає значною мірою низький рівень комерціалізації результатів наукових досліджень і розробок, їх недостатню відпрацьованість з точки зору можливості якнайшвидшого впровадження, а також якості і ефективності.

Головна проблема полягає в тому, що у вітчизняній економіці відсутній необхідний інвестиційний попит на інновації з боку підприємців. Домінуючим агентом на українських підприємствах, який ухвалює рішення про розподіл ресурсів і напрямки економічного розвитку, є його власник, репрезентований, як правило, фізичною особою. Оскільки відокремлення власності від управління в Україні ще не відбулося, то такий власник є одночасно і топ-менеджером підприємства. В певному сенсі можна стверджувати, що у національній економіці склався свого роду режим власності фізичних осіб, що концентрує економічну владу на підприємстві в руках обмеженої групи індивідів, які здійснюють верховний контроль над виробництвом продукції та розподілом доходів.

У ринковій економіці (якщо виключити природні переваги), існує два основні напрямки, або два усталені шляхи створення підприємствами конкурентних переваг, потрібних для отримання економічного прибутку. Причому ці шляхи в певних межах виключають один одного і є несумісними між собою. [6, с. 12]

Перший шлях — технологічний, або інноваційний. Підприємство отримує економічний прибуток, оскільки має меншу величину фізичних витрат виробництва (тобто меншу величину витрати ресурсів) на одиницю продукції порівняно з іншими виробниками в галузі, або ж виробляє продукт з такими характеристиками, які відсутні у продуктів, вироблених конкурентами. В цьому разі джерелом економічного прибутку є монополія новатора, оскільки інші учасники ринкової гри не мають таких конкурентних переваг.

Другий шлях — владний шлях максимізації економічного прибутку. Суть його полягає в тому, що джерелом економічного прибутку є заниження порівняно з ринком вільної конкуренції, цін на одиницю витрат виробництва, завищення цін на кінцеву продукцію (рівної порівняно з конкурентами якості), відмова нести всю суму соціальних витрат, з якими пов’язане виробництво (заниження податкових та інших виплат, із прибутку), або ж відмова ділитися з іншими претендентами частиною отриманого прибутку. В цьому разі власник привласнює владну ренту, тобто дохід, який перевищує внесок власника і факторів виробництва, що належать йому, у створенні суспільного продукту.

Умовою владного шляху витягання прибутку є володіння перевагами в доступі до ресурсів і прав економічної влади, що змушує постачальника ресурсів та інших суспільних агентів погоджуватися на умови, які диктує власник активів. Ця влада може бути заснована на ринковій монополії в різних її видах, на адміністративній, грошовій владі, на доступі до джерел політичної та правоохоронної влади, на кримінальній владі тощо. Саме наявність економічної влади є тією головною конкурентною перевагою, яка дозволяє отримати ренту влади.

Інноваційний процес в Україні має отримати сучасний ринковий напрям — від замовника і споживача до виробника і розробника інновації. Тому інноваційна політика мас враховувати зазначену зміну в сучасному інноваційному процесі та прискорити її реалізацію в Україні. У цьому руслі має формуватися й інвестиційна політика. Вона повинна концентруватись переважно на інвестиційній підтримці розроблення інноваційної продукції та послуг, що відповідають потребам замовників і споживачів. Лише за таких умов буде забезпечуватися зростання затребуваності економікою результатів наукової діяльності, тобто інвестиційний попит на інновації.

При цьому необхідно враховувати, що для ефективної реалізації наукою своєї інноваційної функції, тобто для створення комерційно завершених інновацій, наукоємність ВВП має бути не нижчою 1,7 % ВВП [6, с. 16]. Проте проблема полягає не тільки в необхідності збільшення інвестицій в науку (з сценарними розрахунками — до 2,5—3 % ВВП), а й в забезпеченні більш раціональної структури диверсифікації джерел фінансування наукової діяльності та ефективної віддачі від вкладень в науку.

Створення системи інвестування інноваційної діяльності, в тому числі наукової, яка відповідатиме сучасним вимогам ринкової економіки і забезпечить фінансову підтримку наукової та інноваційної діяльності, достатньої для досягнення результатів світового рівня, має базуватись на наступних принципах:

чітка диверсифікація джерел і механізмів фінансування в залежності від етапів інноваційного процесу;

використання переважно конкурсних (конкурентних) механізмів інвестування в наукову та інноваційну діяльність;

раціональне використання прямих і опосередкованих способів інвестування в наукову та інноваційну діяльність;

орієнтація державних інвестицій в науку та інновації на стимулювання притоку в ці сфери недержавних коштів, особливо заощаджень громадян.

Диверсифікація джерел і механізмів фінансування різних етапів інноваційного процесу необхідна для врахування особливостей кожного з чотирьох етапів, які відрізняються ступенем прояву комерційних властивостей — фундаментальних досліджень; прикладних досліджень; розробок; комерційного споживання інновацій.

Концепція НІС передбачає, що інноваційна діяльність охопить всі сфери економіки і суспільного життя. Інноваційна діяльність має базуватися на органічному поєднанні та використанні диверсифікованих як технологічних, так й інших знань та інформації, включаючи навички, досвід, професійну компетенцію, культуру.

Така політика може бути забезпечена лише шляхом налагодження централізованого урядового управління інноваційним розвитком, що особливо важливо для здійснення необхідних змін в національній інноваційній системі.

 

Література.

1. Freeman С. The national System of Innovation // Cambridge Journal of Economics— 1995/—-Vol. 19. — P. 5—24.

2. Евстигнеев Л. П., Евстигнеева Р. Н. Догоняющее развитие: современ/ ня трактовка. — М. : Институт экономики РАН, 2012.— 45 с.

3. Литвиненко О. Є., Бажал Ю. М, Федулова Л. І. Реалізація стратегії інноваційного розвитку на основі новітніх алгоритмів управління. Реферат роботи / О. Є. Литвиненко, Ю. М. Бажал, Л. І. Федулова та ін. — Режим доступу: www.pir.dp.ua

4. Шаповалова Л. Складові національної інноваційної системи та рівень їх розвитку в Україні / Л. Шаповалова // Вісник Київського національного університету. Економіка № 121—122, 2011.С. 95—98.

5. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010—2020 роки в умовах глобалізаційних викликів / Авт. упоряд. Г. О. Андрощук, І. Б. Жиляєв, Б. Г. Чижевський, М. М. Шевченко. — К.: Парламентське вид-во, 2009. — 632 с.

6. Дементьев В. В, Вишневський В. П. Чому Україна не інноваційна держава: інституційний аналіз — [Електроний ресурс] Режим доступу: http//www.nbuv.gov.portal/2011

 

References.

1. Freeman S. The national System of Innovation // Cambridge Journal of Economics— 1995/—-Vol. 19. — P. 5—24.

2. Evstigneev, L. P. and Evstigneeva, R. N. (2012), Dogonjajushhee razvitie: sovremen/ nja traktovka [Catching-up development: the modern interpretation], Institut jekonomiki RAN, Moscow, Russia, p. 45.

3. Lytvynenko, O. Ye. Bazhal, Yu. M. and Fedulova, L. I. "The strategy of innovative development based on advanced control algorithms", [Online], available at: www.pir.dp.ua

4. Shapovalova, L. (2011), "The components of the national innovation system and the level of development in Ukraine", Visnyk Kyivskoho natsionalnoho universytetu. Ekonomika,  vol. 121—122, pp. 95—98.

5. Androshchuk, H. O. Zhyliaiev, I. B. Chyzhevskyi, B. H. and Shevchenko, M. M. (2009), Stratehiia innovatsiinoho rozvytku Ukrainy na 2010—2020 roky v umovakh hlobalizatsiinykh vyklykiv [The strategy of innovative development of Ukraine for 2010-2020 in Conditions of Global Challenges], Parlamentske vyd-vo, Kyiv, Ukraine, p. 632.

6. Dementev V. V. and Vyshnevskyi, V. P. (2011), "Why Ukraine is not innovative state: institutional analysis", [Online], available at: http//www.nbuv.gov.portal/2011

 

Стаття надійшла до редакції 05.12.2016 р.

 

bigmir)net TOP 100

ТОВ "ДКС Центр"