Українською | English

НАЗАДГОЛОВНА


УДК 330.101

 

Ю. К. Зайцев,

д. е. н., професор, КНЕУ імені Вадима Гетьмана

 

ЛЮДИНОЦЕНТРИЧНА ПАРАДИГМА СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ ЯК УМОВА СТАЛОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

 

 

У статті розкриваються основні чинники, напрями та тен­денції транс­фор­мації парадигми визначення місця та ролі людини, пра­ці­в­ника, у суспі­ль­ному виробництві, визначаються механізми безпосереднього зв’я­з­ку такої тран­с­фор­мації із розвитком продуктивних сил, економічних від­­носин. Значна увага у стат­ті приді­ля­ється виявленню вну­т­рішніх про­тиріч, чин­ників, які впли­вають на умо­ви та характер форму­ван­ня си­стеми еко­номічних відносин, розуміння міс­­ця та ролі людини у процесі тран­с­формації економіки та суспільства в Україні.

 

The article describes the key factors, trends and tendencies transformation paradigm defining the place and role of human worker in social production, determined by direct communication mechanisms such transformation with the development of productive forces and economic relations. Considerable attention is given in the article revealing the internal contradictions of factors that affect the condition and character of the system of economic relations, understanding the place and role of man in the process of transformation of economy and society in Ukraine.

 

Ключові слова: людина; парадигма; праця, мотивація, економічна, со­ціальна інфор­мативна, інноваційна, комунікативна людина; людс­ький, інтелек­туальний, соціальний капітал; економічні відносини, науково-технічна револю­ція; суспільство знань;  соціальне партнерство; економічна та соціаль­на поляри­за­ція; інституціональна симетрія.

 

Keywords: man , paradigm, work, motivation, human, intellectual, social capital, knowledge society, social partnership, institutional symmetry.

 

 

Постановка проблеми: Досліджуючи сутність таких явищ і процесів у суспільстві, як вироб­ни­цт­во економічних благ, продуктивні сили, економічні відносини, економічні по­треби, власність тощо, ми, за будь-яких умов, виходимо із розуміння того факту, що усі во­ни пов’язані з діяльністю людини, індивіда. Отже, людина є невід’ємною скла­до­вою, елементом будь-якої складної соці­а­­ль­ної системи. Принципова особливість функціонування індивідів у такій системі, і, зо­­­кре­ма у суспільному виробництві, полягає у тому, що вони, виступаючи кін­це­вим результатом виробництва, водночас знаходяться у власному пос­тій­ному про­цесі руху, під час якого ”оновлюють самих себе в такій же мірі в якій вони оновлюють створюваний ними світ багатства”[1], визначаючи та опосеред­ко­ву­ючи, таким чи­ном, усі соціальні процеси: економічні, політичні, духовні тощо. Тому пізнання діалектики якісних змін, що відбуваються у характері та змісті праці індивіда, системі мотивів його діяльності, функцій і ролі у суспільному виробництві під впливом трансформації технологічних способів виробництва, соціально-економічних відносин та зворотного впливу на умови, динаміку такої трансформації з позицій забезпечення прогресивного розвитку суспільства ми вважаємо доцільним, актуальним і перспективним.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: сформульовані вище проблеми плідно досліджувалися та досліджуються відомими вченими: Й.А. Шумпетером, К. Поланьї, Г. Беккером, А. Маслоу, Д. Беллом, П. Кругманом, К. Крауч, Д. Нортом, К. Лавалем, Е.М. Лібановою, А.М. Колотом, О.А. Грішновою, А.В. Бузгаліним, А.І. Колгановим, В.Л. Іноземцевим та багатьма іншими науковцями. Однак, сутнісний субстанціональний простір трансформацій людини та праці настільки багатогранний, що предмет його дослідження дозволяє відкривати усе нові потенційні можливості розвитку особистості, як ключового елемента економічного та соціального прогресу.

Формулювання цілей статті: основними цілями та завданнями статті є дослідження еволюції поглядів представників економічної думки на сутність людини праці, її місця, мотивації та характеру діяльності в економічному житті суспільства на різних історичних етапах його розвитку; виявлення нових, інноваційних якостей праці індивіда в умовах формування постіндустріального суспільства; характеристика природи протиріч в українському суспільстві, які гальмують формування людиноцентричної парадигми розвитку національної економіки.

Виклад основного матеріалу дослідження. Як соціальна іс­то­та, людина вважається універсальним компонентом будь-якої соціальної, у тому числі й економічної, си­стеми, оскільки є ”еле­мен­тарним но­сієм соціальної систем­ної якості”[2], займає центральне місце в її структурі, то­б­­то внутрішній організа­ції, адже така організація завжди уяв­ляє со­бою су­куп­ність певних со­ці­альних відносин: економічних, духовних, осо­бис­тих, носіями яких ви­ступають окремі особи, колективи, соціальні про­шарки та верстви насе­лен­ня. До того ж, са­ме лю­дина забезпечує таку функ­цію соціальної (економічної) системи як взає­модія її з природним та зовніш­нім соціальним середовищем, вис­ту­пає голо­в­ним суб’єктом та об’єктом уп­ра­в­ління, як інст­ру­мента інтеграції си­стеми, збе­ре­ження її якісної визна­че­ності, вдосконалення та розвитку, забезпечує формування, пере­т­ворення та використання соціальної ін­формації з метою реалі­за­ції цілей сво­єї діяльності. Узагалі, ” історія, - зазначали К.Маркс і Ф.Енгельс, - не робить нічо­го, вона ” не­ воло­діє ніяким неосяжним багатством ”, вона ” не б’є­ть­ся ні в яких би­т­вах ”! Не ” істо­рія ”, а саме людина, дійсна жива людина – ось хто ро­бить усе це, усім володіє та за все бореться. Історія – не що інше, як діяльність лю­ди­ни, що переслідує свої цілі ” [3].

Наведена вище характеристика ролі людини у системі суспільного ви­роб­ництва не може, разом із тим, заперечити того факту, що еволюція пог­лядів на її мі­с­це у цій системі має давню та складну історію. Складність такої еволюції пояс­нюється, насамперед, тим, що протягом знач­но­­­го історичного періоду міс­це лю­ди­ни у системі еконо­мі­чних відносин не по­в’я­зувалося безпо­серед­ньо з її продук­тивною працею, воно визначалося такими чин­ни­ками, як приналежність до влад­них структур, власністю на основні фактори ви­робництва – землю, капі­тал, тощо. Зокрема, праця у безпо­се­ре­дньому про­це­сі ви­ро­б­­ни­ц­тва вва­жалася справою ниж­ніх верств населення тієї чи іншої країни, от­же не за­слу­го­вувала на увагу суспі­ль­ства та дослідників зако­но­мір­ностей його роз­вит­ку. Навіть в епоху європейського Відродження, коли від­бу­лося ” тотальне ”, за висловом дея­ких вчених, ” звернення до матеріаль­ного світу, людини, як його не­ві­д’ємної та кра­щої частини”, яке, вреш­ті решт, заклало основи розуміння мі­с­ця та ролі лю­ди­ни у сучасній еко­но­міч­ній си­стемі, ”економічна сторона людської ді­я­льності не ставала безпосередньою ме­тою в науковій чи у практичній діяль­но­с­ті ”[4].

 Водночас, слід зауважити, що саме в епоху Відродження вчені, фак­ти­ч­но вперше, звернули увагу на зна­чення інтелектуального та творчого потен­ціалу лю­­ди­ни для її саморозвитку, визна­чення її місця та ролі у суспільстві. До речі, саме у цей час формується також уява про шляхи розв’язання про­б­леми віль­ного часу, яка й у сучасних умо­вах для багатьох людей є над­складною: з’яв­ля­є­ться термін – вче­не дозвілля, тобто вже в епоху серед­ньо­віччя почали говорити про по­требу та механізми самовдо­ско­на­­лен­­ня особи. В умовах економічної та інформа­ційної сво­бо­ди ХХІ ст. такий спо­сіб життя став і доступним і бажаним для люди­ни, хоча, на­­­­жаль,  і не перетво­рив­ся для більшості на внутрішню по­требу.   

Лише у ХУІІІ ст. у Європі склалися принаймні два напрями концеп­туа­ль­них уяв­лень сутності особи, її місця, мотивації та характеру діяльнос­ті в еконо­мічно­му і суспільному житті.

Перший напрямок виходив із того, що місце людини у системі еконо­міч­них від­носин формують, насамперед, такі чинники, як її особиста праця, актив­на жит­тє­­ва позиція, вміння, бережливість. Саме такі чинники, на думку пред­ставників цьо­­­го напрямку, забезпечують природне право людини вважа­ти себе особистістю, творцем, у тому числі й свого життя. Характеризуючи зна­чен­ня та функції праці у процесі іс­то­ричного роз­вит­ку економічних сис­тем і сус­пільств послідовники та­кого підходу, фактично із самого початку  дос­­лі­д­­жень за­ко­но­мір­ностей економіч­но­го поступу, визначали непересі­ч­не місце праці у си­с­те­мі людських цінностей, вбачаючи у ній основу, ” батька ” су­с­пі­льного ба­га­­тства, а в історії розвитку праці "ключ до розуміння усієї іс­торії суспільства" [5].

Доречи, саме у цей час фор­му­ю­ться й основні посту­лати моделі так званої ” еко­н­о­міч­ної ” люди­ни. Визначення праці як ціле­спря­мованої діяль­ності людей пов’язаної із ви­до­змі­ненням речовин та сил приро­ди з метою використання їх для задо­волення своїх потреб дозволяє окреслити ряд ознак, що визначають ха­рак­те­ристики фун­кціону­ван­ня людини в еконо­мічній си­стемі: це, по-пер­ше, усвідом­леність будь­­­-­якого виду економічної дія­льності людиною; по-друге, ця діяль­ність по­в’язана із пев­ни­ми видами фізичних і розумових зусиль людини; по-третє, це багато­фун­к­ціональ­ність трудової та економічної діяльності людини, ос­кі­ль­ки ко­ло її потреб має таку особливість, як здатність розвиватися від пев­ної об­ме­женої їх кі­лькості до безкі­неч­ності (до того ж людина одночасно є й вироб­ни­ком і спожи­ва­чем різ­ного роду благ); по-четверте, цілеспрямована пра­ця зав­жди має свій вираз у певному суспі­ль­но корисному результаті, або без­по­се­ред­ньому, або опосе­ред­­ко­ва­ному.

Ці особливості праці людини можуть бути поглиблені через харак­те­рис­ти­ку поняття: зміст праці. У науковій та навчальній літературі зміст праці роз­гля­­да­­є­ть­ся як узагальнююча характеристика процесу праці, яка враховує різ­но­ма­ніт­ність функцій праці, види трудових операцій, що здійснюються, роз­поділ ви­роб­ничої діяльності за галузями, фізичну та інтелектуальну на­пру­гу пра­цівника у про­цесі праці, ступінь його самостійності у регулюванні послідов­нос­ті трудових операцій, можливість і ступінь новизни у рішеннях, що прий­ма­ю­ть­ся підчас ви­робничого процесу тощо. Отже, досліджуючи характер змін у змісті праці в про­цесі еко­номічного роз­витку, еволюції соці­ально-економічних відно­син, можна ви­з­начити ознаки та чинники якісних змін у функціях людини, як органі­затора виро­б­ництва, виробника та спожи­вача, суб’єкта економічних від­но­син, то­б­то роз­кри­ти його нову роль у су­спільному виробництві. 

Такі висновки знаходять підтвердження у ставленні до визначення ролі пра­ці у житті су­спільства та ок­ре­мої людини з боку багатьох су­часних дос­лід­ників. Так, на­приклад, розкриваючи законо­мі­р­но­сті зв’язку між пра­цею та перс­пекти­ва­ми роз­витку суспільства деякі вчені вважають, що, дина­мі­ка пра­ці по­тенційно слу­­жить загальним виразом соціаль­но­го про­гресу, оскільки ” пра­­ця уяв­ляє собою не про­сто технологічний робочий процес, во­на уосо­б­лює еко­но­міку, представля­ючи сферу відносин людей і між собою, і з при­ро­дою. Те, на­скільки резу­ль­та­ти­в­ні, ра­ціона­ль­ні ці відносини, особливо з при­ро­­дою, у знач­ній мірі залежить від пра­ці, її зміс­ту, характеру, отже від самої лю­ди­ни, від то­го, як вона здійс­нює ви­робництво. Якщо ж при цьому вра­хо­вувати й уречев­ле­ну пра­цю, це оз­на­­чає, що пра­ця пред­с­та­в­ляє всю еконо­мі­ку ” [6].

На наш погляд, наведена вище позиція цілком відповідає реаліям еко­но­мічного життя. Адже дослідження змісту праці, напрямків і динаміки його роз­ви­т­ку, дозволяє побачити увесь багатобарвний спектр процесів, що від­бу­ваю­ть­ся в економічній системі під впливом цього розвитку, - від механізмів реалізації фун­к­цій праці і ви­дів тру­до­вих операцій до чинників розвитку люд­ського та інтелек­ту­ального капіталу; від характеру розподілу ви­робничої діяльності в умовах інду­стріального, постіндустріаль­но­го та інфор­маційного суспільства до причин, що ви­кликають появу і визна­чають специфіку соціа­ль­ного капіталу, трансформацію структури соціальної стратифікації тієї чи ін­­шої країни.

НТР, наприклад, кардинально змінює структуру та функції змісту пра­ці. Ви­ходячи з то­го, що зміст праці у процесі її використання знаходить свій прояв у вза­ємодії лю­дини із знаряддями та предметами праці, а характер, рі­вень і при­н­ци­пи такої взає­мо­дії залежать від якості праці, пов’язаної із визна­ченням цілей еко­номіч­ної дія­льності та прийняттям рішень щодо їх реаліза­ції, від спо­собу ви­­ко­рис­тання наяв­них факторів виробництва, місця праців­ни­ка у системі конт­ролю за процесом без­по­середнього виробництва продукту, тобто певного тех­но­логічного способу виробництва, можна говорити про те, що в умовах інфор­ма­ці­й­ного сус­пі­ль­ства складність праці відіграє надзви­чай­но важливу роль у зміні місця та ролі людини у системі суспі­ль­ного від­творення, відносин влас­ності, отже соціально-еко­номічних відносин, кар­ди­нально змінюючи як вироб­ничі властивості та мож­ли­вості працівника, так і ха­рактер його взаємодії з ін­шими суб’єктами господ­ар­сь­кої діяльності.

Отже, можна зробити перший висновок стосовно чинників, що визна­ча­ють місце людини в економічній системі та, зокрема, у системі еконо­міч­них від­носин: це праця, її зміст та ха­рактер, аде­к­ватність її якості потребам про­дуктивних сил пев­ного історичного пе­рі­оду, ви­мо­гам безпосереднього про­цесу створення проду­к­ту, який користуєть­ся попитом.

До речі, бажання владних структур України швидко увійти до євро­пей­сь­ко­го інституціонального середовища не змінюючи свого ставлення до про­блем за­без­печення сучасного рівня розвитку характеру та змісту праці, отже якісно ново­го рівня потреб працівників (ми у даному випадку не говоримо про спожи­вачів уза­галі), не прогнозуючи основні інституціональні напрямки, форми, зміст та ін­ст­рументи становлення нових економічних відносин, задо­вольняю­чись тим, що це мають бути відносини притаманні абстрактному ка­пі­таліс­тич­ному суспільству (за принципом  - ” усе як у людей ”), виступає од­ні­єю із голов­них причин відставання країни у процесах структурного рефор­мування політи­ч­ної, економічної, соціаль­ної систем суспільства. Водночас, сві­това економічна наука та практика вже до­сить давно визначила, сприй­ня­ла, досліджує та вико­ристовує не лише чинники по­в’язані з існуванням та особ­ливостями функціо­ну­вання таких інститутів як лю­д­­ський та інтелек­туа­льний капітал. Завдяки пра­цям Т. Шульца, Гері С. Беккера та інших дослід­ни­ків активно застосовується ”економічний підхід до соціальних пи­тань”, як умови економічного зростання та розвитку.

Зокрема, згадуваний Г.С. Беккер у своїй нобелевській лекції (9.12.1992 р.) підкреслював, що ” аналіз людсь­кого капіталу допомагає зрозуміти багато зако­но­мірностей на ринку праці та в економіці в цілому ”, а ” віра у значення люд­сь­кого капіталу змінила підхід держави до проблем стимулювання еконо­мічного зрос­тан­ня та продуктивності ” [7].

На думку дослідників  наукового дороб­ку вченого, він ” широко розсу­нув рамки неокласичної економічної теорії, яка була усвідомлена ним як універ­са­льна мова характеристики людської поведінки, де б і ким би вона не здійс­ню­ва­лась. Її ключові поняття – рідкість, ціна, альтернативні витрати то­що – стали усе активні­ше прикладатися до найрізноманітніших аспек­тів люд­ського життя, включаючи й ті, що традиційно знаходились у віданні інших соціальних дис­циплін ” [8]. У дано­му разі йдеться про те, що в сучасних умо­вах забезпечення довготривалого соціа­ль­но-економічного ефекту економіч­но­го зростання не­мо­ж­ливе не лише поза забе­з­печенням потужної економіч­ної мотива­ції працівника, але й поза врахуван­ням великої кількості позаеко­номічних чин­ни­ків такого зро­с­тання. Саме такі реа­лії й не враховуються, на наш погляд, владни­ми струк­ту­рами країни у їх нама­ган­ні за­пу­стити меха­ні­з­ми самовідтво­рення національної економічної систе­ми. 

Повертаючись до аналізу двох концептуальних підходів до розуміння сут­ності людини, її місця в економічному та суспільному житті країн періоду ста­нов­лення економічної та політичної системи капіталізму (зокрема, йшлося про пог­ля­ди представників наукової думки ХУІІІ ст..) можна відмітити, що пред­ставники другого напряму  вважали, що сама по собі людина “ це тва­ри­­­на, яка ба­жає задово­ль­нити свої потреби за рахунок будь-яких доступних благ ”. За цих умов праця у житті людини розглядалася ними як покарання, важка необ­хідність, антиблаго.

Якщо, згідно першому підходу до визначення місця та ро­лі лю­дини у  ви­ро­б­­ни­цтві, людина створює себе сама у процесі пра­ці, а суспіль­ст­во ви­сту­пає як до­бровільне об’єднання окремих осіб з метою за­безпе­чен­ня більш ефе­­к­­­­тивного ви­ко­ристання необхідних факторів виробництва, то згід­­но дру­­­­гого – ли­ше ціле­спря­мо­вана та послідовна діяльність суспільства, дер­жа­ви мо­­же сприя­ти пере­творен­ню людини-тварини у людину, що здатна співісну­вати з ін­ши­ми лю­дь­ми.

 Водночас, вже один із перших серед видатних економістів нового часу - ”си­стемних” дослідників закономірностей розвитку суспільного ви­ро­б­ни­цт­ва – А. Сміт закладає критеріальні ознаки нової парадигми функціону­ван­ня людини, осо­бистості у такому виробництві. Зокрема, у своїй праці ”Теорія мо­ральних почут­тів” А. Сміт говорить про очевидну недо­ста­т­­­ність задо­во­лен­ня ли­ше ма­те­ріаль­них, зовнішніх потреб для відчуття се­бе само­до­с­тат­ньою люди­ною, здат­ною знай­ти своє місце у сус­пі­ль­стві. Вважаючи ”піклу­вання про вла­с­ні інтереси та особис­те щастя збуджуваль­ною причиною усіх на­ших учинків, що заслу­го­вують на пох­ва­лу”, він, вод­но­час, виходить із того, що звичка до за­о­щад­ли­вос­ті, праце­люб­ність, скромність, та інші якості, пов’я­зані з реаліза­цією осо­бис­то­го матеріально­го інтересу, отже з особистим інтере­сом лю­ди­ни, є до­бро­чин­нос­тями ” нижнього порядку ”. Вищим ступе­нем мораль­ної дос­ко­налості він вва­­жає здатність людини до обмеження вла­с­ного егоїзму, пра­г­нення до спів­праці з ін­шими людьми, насам­пе­ред за допо­мо­гою певних еко­но­­мічних форм та інст­ру­ментів, що забезпечує економічну сво­бо­ду кожної особи, отже мо­ра­льність і за­кон­ність економічного та суспі­льного жит­тя.

Фактично А.Сміт фор­му­лює про­блему визначення чинників, на основі яких згодом відбудеться транс­формація людини ”економічної” у люди­ну ”со­ці­­а­льну”1. Значно пізніше, у другій половині ХХ ст., один із капітанів ве­ли­кого біз­несу, президент ” Соні корпорейшн ” Акіо Моріта підтвердив справед­ли­вість і глибину передбачень А.Сміта, сформулювавши у своїй автобіогра­фічній праці ” Зроблено в Японії ” узагальнення, що базувалося на його влас­ному прак­ти­ч­но­му досвіді: Ми в Японії, наголошував А. Моріта, упевнені: ” якщо ви хочете ма­ти ви­соку ефективність і продуктивність, необхідні тісні, сердечні відносини з ва­шими працівниками, що піднімає моральний дух кампанії. Іноді створити від­чут­тя бли­зь­кості набагато важливіше, ніж що не будь іще, отже часом слід прий­мати рі­шен­ня, які з технічної точки зору нераціональні. До кінця раціона­льним можна бу­­ти, коли маєш справу з машиною. Однак, якщо ви працюєте з людьми, логіка час­то гус­то повинна поступатися місцем розумінню ” [9].

Однак, у час, коли лише відбувалося формування системи виробництва та  продуктивних сил індустріального типу, коли домінуючою формою власності бу­ла індивідуальна капіталістична приватна власність, якій на ринку праці проти­сто­яла величезна кількість некваліфікованої робочої сили, здатної працю­вати за будь-яких умов і на будь-якому виробництві задля задоволення най­простіших по­треб, пов’язаних із забезпеченням умов існу­ван­ня – власних і сім’ї, навіть визна­ч­ні дослідники у процесі аналізу зако­но­мірностей економічного роз­витку, місця та ро­лі у ньому людини, розглядали або особливості функ­ці­о­нування у виробни­цтві підприємців, яких допов­ню­ють наймані працівники, (наприклад, Ж.-Б. Сей) або, визнаючи роль сво­­боди, інтелектуальної складової у реалізації права вибору окре­мої людини, іде­алі­зу­вали роль матеріального ба­гатства, державного регулю­ва­н­ня, психологіч­них якостей капіталіста  (Дж. С. Міль), або, як К.Маркс, відводи­ли чіль­не мі­с­це у про­гресивних змінах у системі економічних відносин лише про­ле­тарі­а­ту, робітни­чо­му класу в цілому.

Так, наприклад, Ж.-Б. Сей у ”Трактаті з політичної економії” значну ува­гу при­діляє характеристиці якостей саме підприємців, вважаючи, що еко­номічна мо­гутність Великої Британії того часу має завдячувати саме ” чудо­во­му таланту сво­їх підприємців у практичній справі виробництва та  робітни­ків, які вміють  до­б­­ре та швид­ко виконувати роботу ” [10].  На думку автора, саме праця підпри­ємця вима­гає ”таких моральних якостей, які нечасто поєд­нуються в одній особі: тут потрі­бен здо­­­­ровий глузд, постійність, знання лю­дей та розуміння оточую­чих обставин, вмін­­­ня вірно оцінити важливість про­дукту, потребу, яку він (під­приємець – Ю.З.) повинен буде задовольняти, засоби виробництва; часто тут буде потрібно ще залу­чи­ти до справи велику кількість людей, закупити самому, або доручити закупити сирі матеріали, зібрати робітників, залучити споживачів, виявити прагнення до по­рядку та бережливості – одним словом, володіти талан­том управління…”[11]. От­­­­же, якщо підприємцям притаманні значні організа­торські таланти та зді­б­­­нос­ті, то найманим працівникам – лише виконавча дис­ципліна.

Не заперечуючи проти такої характеристики суті та ролі праці підпри­єм­ців, слід, од­нак, зазначити, що це лише один із різновидів праці, серед ве­ликої сукуп­но­сті не­об­хідних для створення продукту та забезпечення по­треб спожи­вача, осо­б­ливо в умо­вах сучас­ного поділу праці, на який, за пев­них умов, роз­повсюджую­ться регуляторні функції закону граничної корис­ності.

Дж.Ст. Міль (1806-1873), на відміну від Ж.-Б. Сея, фактично поширю­вав пра­­во та можливість володіти якостями, якими останній наділяв лише під­при­єм­ців, на усіх людей. Однак, на думку Міля, яка, власне, й сьогодні є актуа­ль­ною, ре­а­лізувати таке право, забезпечити свободу вибору, соціальну за­хище­ність від сва­­­вілля індивід може лише за умови  розвитку системи осві­ти та сприй­няття  по­т­­ре­­би у постійному розвитку свого інтелекту.

Водночас, вчений ідеа­лі­зує меха­ніз­ми розв’язання економічних і соці­аль­них проблем, виходячи з того, що найкра­щим станом людства міг би бути сво­є­рідний стан застою, за якого люди не праг­нули б до збагачення. Голов­ним інст­рументом забезпечення добробуту за цих умов, на його думку, мало б стати вдо­ско­на­лен­ня, за допомогою держави, прин­­ци­пів розподілу вироб­леного про­ду­к­ту, у тому чи­с­лі й на основі регулювання чи­се­льності насе­лення у бік ско­рочення [12]. Прав­да, незрозумілими тоді стають дум­­ки Дж.­Ст. Мілля щодо роз­витку демо­кратії на ос­но­ві вільного розвитку різних упо­добань та здіб­нос­тей людей. Адже, як міні­мум, уподобання та здібності під­приємців безпосе­ред­ньо пов’язані з їх ви­бо­ром: пра­г­ненням до збагачення, хоча й через задоволення потреб інших лю­дей. Та й будь-яка особистість, яка прагне най­­більш повної реалізації своїх упо­до­бань і здіб­нос­тей, тим самим за­свідчує ная­в­­ність потреби у зростанні й мате­рі­а­ль­ного ба­гатства, формую­чи, водночас, під­стави для його диференціації, оскільки здібно­с­ті, отже й ре­зультати їх засто­су­ван­ня у різних людей, об’єктивно завжди рі­з­ні.

Звичайно, екстенсивна, монотонна, некваліфікована, або мало­квалі­фі­ко­­ва­на  праця, як масове явище у 18-19 ст., не могла стати основою висхідної кон­цепт­у­а­льної схеми визначення дійсного місця та функцій людини у си­сте­мі ви­робницт­ва, системі соціально-економічних відносин, оскільки не спри­яла тран­с­­формації та розвит­ку індивідуальних потреб у напрямку змін у ха­рак­тері та змі­сті праці, її творчого збагачення. Лише завдяки якісним змі­нам, що відбу­ва­ли­ся в економічній системі на основі її циклічного розвитку, пе­ре­т­во­ренням у структурі та якості елементів продуктивних сил, відносин влас­ності, у ХХ ст. скла­даються умови, як для зміни ролі людини у системі ви­робництва, так і для формулювання якісно но­вої парадигми розв’язання тео­ретичних і практичних проблем такої зміни. В основі такої парадигми ле­жить уява про те, що ” Люд­ст­во повинно надалі об’єд­ну­ва­тися не примусом, тобто політичними засобами, а інтересами, тобто засобами со­цільними ” [13].

Новий кон­­­цеп­туальний під­хід до розуміння суті та принципів моти­ва­ції, сфор­­­мульо­ва­ний одним із класи­ків теорії державного управ­лін­ня Абраха­мом Мас­лоу (американ­сь­ка шко­ла) значно поглиблював філософське ядро мотива­ції2. Зо­крема, на думку А. Маслоу ” наріжним каменем теорії мотива­ції повинна бути цілісність ор­га­ніз­му ”, тобто цілісність усієї системи потреб та інтересів лю­дини, отже гар­мо­ні­за­ція її стосунків із іншими суб’єктами еко­номічної та соціальної ді­я­льності ”. У центрі ж уваги теорії мотивації ”по­вин­на бути люди­на, а не твари­на”, то­б­­­то ” будь-яка фізіологічна потреба від­ки­дається в якості центрального пун­к­­ту або моделі для повністю сформо­ва­ної теорії мотивації. Будь-яка потреба, ос­но­ву якої складають потреби органі­з­му, уявлялась скоріше нетиповою, ніж ти­по­вою у теорії мотивації ” [14].

Такий підхід до розуміння сутності системи мотивації свідчить про зрос­тан­ня у другій половині ХХ ст. потреби суспільного виробництва у формуванні та вико­ристанні інте­гративних властивостей і функцій людини ”економічної” та ”со­ці­а­льної”. По­треба ця пов’язана із стрімким розвитком науково-технічної ре­волюції яка охоплює пра­к­тично усі, без винятку, сфери економічної та соці­а­ль­ної діяль­нос­ті окремої лю­ди­ни, ок­ре­мої держави, людства в цілому і при­во­дить до появи людини ” інфор­ма­тивної ”, ” інно­ва­цій­ної ” та ” комунікатив­ної ”.

Проблема дослідження взаємозв’язку між розвитком НТП, НТР і транс­фор­мацією місця та ролі людині у суспільному виробництві, системі еконо­міч­них від­но­син може бути розв’язана на основі відповіді на запитання: який чин­ник є ру­шійною силою науково-технічного прогресу,  економічного, соці­а­ль­но­го роз­витку тощо? Абстрактна відповідь – потреби виробництва, люди­ни та су­спільства не дає, на наш погляд, повноцінного розуміння суті внут­рішніх механізмів та­кого роз­витку. Адже самі по собі потреби, по-перше не можуть зрос­тати, а, по дру­ге, не завжди реалізуються, оскільки домінування, наприклад, споживачів, які лише очікують задоволення потреби, не збільшує можливостей їх задоволення. До того ж, як зазначав Дж. М. Кейнс: ” Слід па­м’ятати, що люд­ські рішення, оскільки вони впливають на майбутнє – в осо­бистих, політичних або економічних справах, не можуть покладатися на су­во­рі математично об­ґрун­товані припущення, оскільки від­сутня база для їх обґрунтування. Саме наша природжена жага діяльності є та си­ла, яка рухає світ (курсив наш) ; ра­ці­о­нальна половина нашого ”Я” займається, як уміє, від­­бором альтернатив, роз­раховує там, де можна, однак вона часто-густо опи­няється у тенетах наших примх, настроїв і бажань спробувати щастя ” [15]. 

Отже, слід, мабуть, визнати, що і розвиток і задоволення нових потреб без­­по­середньо пов’язані з творчою, новаторською, інноваційною продук­тив­ною  діяль­ністю людини, індивіда, яка розриває коло традиційних потреб та ін­те­ресів, тра­диційних технологій їх забезпечення через розробку та впро­вад­жен­ня техно­ло­гій новітніх (у тому числі й управлінського характеру, зо­крема у сфе­рі прийняття рі­шень), через створення високотехнологічної про­дук­ції, тобто через розвиток твор­­чого характеру праці, що безпосередньо збі­льшує можли­во­с­ті виробництва і спо­жи­вання. Таким чином, можна зробити другий висновок, згідно якого еконо­мічний роз­­ви­ток у сучасних умовах не­мож­ливий поза само­роз­витком людського фактора, людини, що й визначає її центральне місце у си­стемі суспільного ви­робництва.     

Становлення системи мотивації, яка найбільш повно відповідає призна­чен­ню людини у системі виробництва та соціально-економічних відносин, уз­год­жу­ється у часі з якісними змінами у технологічному способі вироб­ни­цт­ва, що від­бува­ю­ть­ся під впливом НТР, у системі відносин власності (швид­кий розвиток ак­ці­онерної, колективної, інтелектуальної власності тощо), де­мокра­ти­зацією еко­номіч­ного жит­тя у більшості розвинених країн. Поглиб­ленню ро­зу­міння сутності та продуктивності такої залежності може служити нова пара­дигма розуміння внут­рішніх механізмів і важелів розвитку НТР.

Роз­ви­ток НТР не лише змінив уя­ву про можливості продуктивних сил щодо задо­во­лення матеріальних потреб суспільства та окремої особистості, але й привів до прин­ци­пової структурної перебудови народного господар­с­т­ва, сек­тора ма­те­рі­а­ль­но­го виро­б­ництва, сукупної робочої сили, принципів, характеру та форм її функ­­­­­ці­ону­вання, взаємодії з іншими суб’єктами госпо­да­рю­вання, форм реа­лі­за­ції відно­син власності. За цих умов, на зміну інду­ст­ріальному типу еко­номіки у най­більш роз­ви­нених кра­ї­нах поступово прихо­дить постіндустріа­ль­не господарство та суспіль­с­т­во, го­ловними відміннос­тя­ми якого є доміную­чий характер у відтво­рю­вальних проце­сах сучасних інте­лек­ту­а­ль­них техно­ло­гій, інфо­р­мація та знання, що ста­ють ви­рі­шальним фак­тором ін­но­ва­цій, по­род­жуючи цілу низ­ку трансфор­ма­­цій у сис­те­мі еконо­міч­них відносин. Однією з виз­начальних особливостей і потреб постіндуст­ріа­льного сус­пі­льства, що фор­мується під впливом НТР, змін у характері су­куп­ної робочої си­ли, є перехід до інноваційного типу економіки, го­ловною ри­сою якої стає ство­рення  ідей.

Реалізація ідей ви­ма­гає творчих підходів не лише від ав­то­­рів цих ідей, але й від тих, хто зай­ма­є­ться їх практичним впровадженням, що стрімко збі­ль­шує поле інтелектуальної пра­ці. Такі потреби та зміни стають мож­ли­вими завдяки значним струк­ту­р­ним зру­­шенням, що відбуваються в інвес­ти­ці­й­них процесах і проектах. Зок­ре­ма, од­­ним із найбільш пріоритетних нап­ря­м­ків інвестування в економіці роз­ви­­не­них країн всі останні десяти­рі­ч­чя, як на ма­к­­ро, так і на мік­ро­рівні, є освіта та вироб­ництво нових знань. До того ж, си­с­те­ма­тичні інвестиції у ці інно­ва­ці­й­ні сектори економіки роблять усі суб’єкти го­с­подарювання: при­ватний та кор­по­­ра­тивний біз­нес, держава, дома­ш­ні гос­по­­дарства, окремі фізич­ні особи, ро­зу­мі­­ючи, що со­ціа­ль­ний статус людини усе бі­льше залежить від рівня освіти.

Наприклад, у США державні та при­ва­т­ні ви­т­рати на освіту за 80-90- р.р. ХХ ст.. зросли на 66 % і складали 7 % ВВП. До того ж, за рі­з­ними оцін­ка­ми, до 150 млрд. дол. складають витрати на так звану освіту до­рослих, в рам­ках якої, наприкінці ХХ ст., у різно­ма­ні­тних про­г­ра­мах навчання бра­ли участь 76,3 млн. громадян, або 40 % дорос­ло­го насе­ле­н­ня кра­їн­и (в середині 80-х р.р. - лише 13,3 %). В цілому з державних джерел різних рівнів у США фінансується 80 % усіх за­к­ла­дів освіти. На­с­лі­док такої політики – бли­зько 60% американської робо­чої сили на початку ХХІ сто­лі­ття мали вищу та неза­кін­че­ну вищу освіту, що є од­ним з най­ви­­щих по­ка­з­ни­ків у світі. Федеральні витрати урядів США на наукові дослідження та розробки та­кож постійно зростають, не зважаючи на усі коливання у цих питаннях кур­су остан­ньо­го президента.

Така увага з боку правлячих кіл США до розвитку економіки знань3 спра­­ведливо перетворила цю країну на технологічну та еко­номічну наддер­жаву. Адже 45% ВНП у США створюється у сфері наукових до­с­ліджень, ос­ві­ти, охорони здо­ров’я та виробництва програмного забезпечення. На долю країни приходиться 36% світових наукових кадрів, 44% витрат на нау­кові розробки та 72% світового ринку інформаційних послуг. Експорт патентів і технологій із США переважає їх імпорт майже у 8 разів. Близько 2/3 нових ро­бочих місць створюються у сфері нової економіки, а витрати на освіту май­же у  двічі переви­щують військові витра­ти. Як наслідок, в останнє деся­ти­річ­чя ХХ ст. інфляція в країні скоротилась із 6,2 до 2,9-3,0% на рік, се­ред­ньо­річні темпи зростання складали 4-5% на рік, а без­ро­біття зменшилося до міні­мального за ос­танні тридцять років значення у 3,9% пра­цездатного насе­лен­ня, стабільно зростали доходи населення [16].

Отже, науково-технічна революція та розвиток потреб у подальших змі­­нах усіх елементів продуктивних сил, характеру взаємозалежності між різ­ними суб’є­к­тами економічних відносин, викликали у ХХ – на початку ХХІ ст. до життя, до то­го ж як ма­сове явище, нового працівника, з новими інте­ре­сами та мотивами до пра­ці, з новим по­глядом на своє майбутнє, з новою уявою про свою роль у ви­роб­ництві, у системі економічних відносин.

Водночас, як це не прикро, слід констатувати відсутність в економічній по­лі­тиці Україні подібної людиноцентричної парадигми наці­ле­ної на формування основ синергії у стосунках між основними суб’єк­та­ми нових еко­номічних відносин, хоча саме в умовах становлення економічної си­стеми, но­вого суспільства, існують усі передумови для її максимально ши­ро­кого та гнуч­ко­го використання. Адже сьогодні в країні немає ані соці­а­ль­них про­шарків, які б бу­ли реально зацікавлені у поверненні до ”моделі Сталі­на” і  ста­лінського ”гвин­ти­ка” у суспільному виробництві, ані стану ”консер­ва­ції” еко­номічних відносин, що виникли на тлі руйнування старих економіч­них і по­літичних владних інститутів.

За цих умов виникає питання: чому ж не відбувається гуманізація еко­­номічного життя в країні, чому людина праці, творча людина найманої пра­ці, як і в епоху Ж.Б. Сея не перетворюється на центральну постать у ви­робницт­ві, ма­сово мігруючи на закордонні ринки праці? Відповідь на таке за­питання слід, ма­буть, шукати не лише у хибах формування системи ціле­по­кладання (ме­та – за­сіб – результат) домінуючими у суспільстві політичними силами, але й у гли­бинних ва­дах принципів, методології, механізмів фор­му­вання но­вої системи еко­номічних відносин, яка приходить на зміну системі економіч­них відносин соціалізму. Хиб­ність цих принципів полягає, насам­пе­ред, у втра­ті контролю з боку держави за характером, змістом і методами фор­му­вання класу нових влас­ників, за динамікою та допустимим, з позиції за­без­пе­чення ефективності мо­ти­вації до праці, рівнем еко­номічної та соціа­ль­ної по­ля­ризації у суспільстві, за ха­рактером структурних змін у на­род­ному го­с­по­дарстві взагалі та у промис­ло­во­сті і науково-освітньому сек­то­рі зокре­ма.

До того ж, соціальна політика націлена, в основному, на забезпечення під­­тримки певних політичних сил найбільш чисельними, та найбільш зубо­жі­лими, елек­торальними соціальними групами на безперервних виборах веде до втрати уваги щодо підтримки соціальних прошарків, які б мали складати ба­­зу, ядро про­тосереднього класу – технічної, наукової, освітянської інтелі­ген­­ції, ви­со­коква­лі­фі­ко­ваної робочої сили виробничого сектору. У суспіль­ст­ві ос­таннім часом домінує так званий ”офісний планктон”: менеджери – ви­ко­­навці нижньої та середньої лан­ки, що обслуговують процес прийняття рі­шень. Окрім появи стій­кої тенденції до постійного кількісного зростання та­ко­го ”планктону” на за­садах розширеного са­мо­відтворення, отже до постій­но­го зростання транс­ак­цій­них витрат, ”офісний планк­тон” відтягує у своє ін­с­титуціональне поле значну частину освіченої молоді, яка б могла, за певних умов, скласти ядро працівників високотехнологіч­них галузей, що за­безпе­чу­ють світовий рівень кон­курентоспроможності у всіх роз­­винених кра­ї­нах.

Недалекоглядною є й політика щодо формування наукової та освітян­сь­кої бази технологічних, отже й соціальних перетворень в економіці. Послідовність із якою влада протягом усього трансформаційного пе­ріоду еко­но­­мила на освіті, нау­ці, культурі, наводить на роздуми про її невпе­в­неність у май­бутньому країни, або, у кращому випадку, про недалекогляд­ність і заслу­го­вує на спеціальне дослід­жен­ня. Варто, мабуть, було б прислу­ха­тись до поради пре­зидента Гарвардського уні­вер­ситету Дерека Бока, який наголошував: ” Якщо ви вважаєте, що освіта це надто дорого, спробуйте пора­ху­вати, скільки коштує невігластво ”[17] (надто у масшта­бах держави – прим. наша – Ю.З.).

Отже, держава, насамперед, повинна визначитися із тим, який тип, мо­дель ринкової економіки бажаний в країні: якщо модель Рікардо, основу якої складає повна свобода ринкової стихії де конкуренція, за висловом Ф.О. фон Хайека, це ефективний спосіб спрямування невідомих ресурсів на невідомі цілі, то це надов­го відкидає нас у стан інтуїтивних підходів до управління склад­ни­ми економіч­ни­ми та соціальними процесами, що означає відсутність розуміння та свідомого ви­ко­ри­с­тання інструментів ринку на макрорівні. За цих умов ми приречені постійно натикатися на провали ринку не використо­ву­ючи, водночас, усі його позитивні потенційні мотиваційні можливості. До того ж, такий стан означає панування ін­ди­ві­ду­а­ль­ного капіталу з усіма його підводними течіями, примхами, соціальною поляри­за­цією тощо. Якщо ж ми дійсно бажаємо в єв­ро­пей­ський економічний, со­ці­альний та культурний про­с­тір, то у ньому вже давно не тільки ” гроші мають зна­чення ” (М. Фрідман).

Отже, чим раніше представники політичної та економічної влади збаг­нуть усю глибину різниці між сучасним змістом основних ринкових інсти­ту­тів, за до­помогою яких сьогодні лише й можливий подальший стійкий еконо­міч­ний роз­виток, та змістом тих самих за формою інститутів періоду не тіль­ки віль­но­го, але й дикого ринку епохи первісного нагромадження капіталу, тим краще буде й  для них, і, насамперед, для національної економіки, держави, суспі­ль­ства. Адже  виз­нан­ня, з боку капіталу та влади, необхідності існування та роз­витку значного, до­мі­нуючого масиву висококваліфікованої ро­бочої сили, отже працівників, які не тільки здатні створювати високотехно­логічний продукт, але й отримують за це аде­к­ватну винагороду та визнання, що знаходить свій прояв, як у високій платні, так і в участі в управлінні, прий­нятті рішень, це й визнання стратегічних шляхів за­­безпечення конкурен­то­спроможності України у глобалі­зо­ваній економічній си­стемі, визнання реа­льного існування потреби у дійсно но­вій, ефективній систе­мі економічних від­носин де людина праці буде одним із основних чинників ефек­тивності цієї праці, отже ефективності майбутньої еко­номіки та суспільства.

Саме такий підхід до розуміння місця та ролі усіх учас­ників суспіль­ного виробництва щодо забезпечення системної рівноваги в суспі­льстві може забезпечити його інс­титуціональну симетрію4 [18], отже гармо­ні­за­цію еконо­мічних інтересів, завер­шен­­­ня формування цілісної метасистеми в на­ціональ­них межах на якіс­но нових, адекватних вимогам часу засадах. І саме пошук відповідей на питання щодо визначення сутності принципів і форм сучасної мотиваційної системи, яка здатна забезпечити таку гармоні­зацію, узгодження та реалізацію економічних і соціальних інтересів різних соціальних груп, різних суб’єктів економічного життя в національних еко­номічних системах, у межах світового господарства, є основним завданням сучасної економічної науки.   

Висновки з даного дослідження. Діалектика розвитку економічних систем, такої надскладної метасистеми як суспільство, передбачає, по-перше, об’єктивну нерозривну єдність ключових елементів існування та прогресу людства – людини праці, якості її праці та ефективної мотивації якісної праці. Адже тільки реальна економіка опліднена реальним процесом виробництва матеріальних і нематеріальних благ  здатна не просто задовольнити нагальні потреби людини та людства, але й створити умови для розвитку цих потреб. По-друге, мотивація голоду, про яку так яскраво писав К. Поланьї, не може бути засадничою умовою економічного та соціального розвитку, оскільки формує погляд на людину праці (у тому разі й самої людини праці) як на дрібну розмінну монету, оскільки функціональна вартість некваліфікованої робочої сили, як і її праці, надзвичайно низька, отже не є цінністю для підприємця, суспільства, держави. По-третє, ця суперечність може бути розв’язана за умов, коли перехід до нового технологічного способу виробництва, в рамках формування постіндустріального, інформаційного типу виробництва, зумовлює швидке зростання потреби у висококваліфікованій, творчій праці мільйонів, формує об’єктивну залежність власників промислового та інших форм капіталу від залучення та використання у великих обсягах працівників із високими інтелектуальними можливостями до складної, творчої праці. Саме за цих умов відбувається формування людиноцентричної парадигми економічного розвитку і саме за цих умов людина, насамперед людина найманої праці, перестає бути тільки економічною людиною, отримує можливість будувати відносини з іншими суб’єктами економічного життя на якісно нових засадах. Для того, щоби така можливість перетворилася на реальний процес, необхідна зміна стратегічних цілей розвитку країни не лише у сфері економіки, але й у соціальній, духовній, політичній сферах.              

 

Література

1. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 46, ч. ІІ, с. 222.

2. Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М.: Политиздат, 1980. – С. 290.

3. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 2, с. 102.

4. Экономическое мышление: философские предпосылки: Учеб. Пособие /Е.Н Калмычкова, И.Г. Чаплыгина. – М.: ИНФРА-М, 2005. – С. 44.

5. Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии. – Маркс К. и Энгельс Ф. Соч., 2 изд., т. 21, с 317.

6. Игнатовский П. Динамизм труда и социально-экономический про­гресс // Экономист. – 2005. - № 1. – С. 4.

7. Беккер Г.С. Человеческое поведение: экономический подход. Из­бран­ные труды по экономической теории: Пер. с англ. / Сост., науч. Ред., по­слесл. Р.И. Капе­люшников; предисл. М.И.Левин. – М.: ГУ ВШЭ, 2003. – С. 592, 593.

8. Капелюшников Р.И. Послесловие. Вклад Гэри Беккера в экономическую теорию // Беккер Г.С. Человеческое поведение: экономический подход. Избранные труды по экономической теории: Пер. с англ. / Сост., науч. Ред., послесл. Р.И. Капелюшников; предисл. М.И.Левин. – М.: ГУ ВШЭ, 2003. – С. 646.

9. Морита Акио. Сделано в Японии. М.: Прогресс. – 1990. - С. 279.

10. Сэй Ж.-Б. Трактат по политической экономии. М: Дело, 2000. – С. 34-35.

11. Там само. – С. 56-57.

12. Милль Дж.С. Принципы политической экономии. Т.3. М.: Прогресс, 1981. – С. 79, 80-81.

13. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд., Т.1, С. 604.

14. Маслоу Абрахам. Теория мотивации человека. – Классики теории государственного управления: американская школа /Под ред. Дж. Шафритца, А. Хайда. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – с. 148-149.

15. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег // Анто­ло­гия эко­номической классики. М. 1993. ”ЭКОНОВ” ”КЛЮЧ”. – С.262.

16. Стюарт Т. Интеллектуальный капитал – новый источник богатства ор­га­ни­заций //Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология /Под ред. В.Л. Иноземцева. – М.: Academia, 1999. – С. 381.

17. Добрынин А.И. и др. Человеческий капитал в транзитивной эконо­ми­ке. – Санкт-Петербург, ”Наука”. – 1999. – С. 199.

18. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умо­вах демократії: Вступ до фіна­н­­со­вої науки. – К.: Либідь, 2000. – С. 39.

 


1 Одне з визначень економічної людини (homo economicus) уявляє її як сукупність економічних по­треб, інтересів, цілей індивіда, органічне поєднання у ньому рис працівника та власника. Економічна сутність людини розкривається в суперечливій єдності людини-працівника як основного елемента системи продук­тивних сил і людини-власника як суб’єкта економічних відносин, передусім відносин економічної власності. Найглибшою сут­ністю економічної людини визначається діалектичне суперечливе поєднання колективної та індивідуальної влас­ності, в якому індивідуальна (приватна трудова) власність відображає людську природу взагалі, розкриває належ­ність людини до продуктивних сил і є основою економічної незалежності, свободи індивіда. Колективна власність відображає соціальну форму економічної сутності людини, розкриває її при­належність до трудового колективу, суспільства загалом, до відносин економічної власності, її особливість з точки зору базисних відносин суспільства.

Людину соціальну  можна визначити як умову, інституціональну форму та  результат становлення си­сте­ми соціальних відносин, в межах якої всебічно розвиваються сутність і  сили людини, відбувається її пере­творення в особистість, що передбачає діалектичне заперечення економічної сутності людини. Тобто, соціальна людина не може сформуватись не досягши найвищих якостей людини-працівника і раціональних меж людини-власника. Тому людина як індивідуальність, за словами Гегеля, утримує в собі нескінченну множинність від­носин і зв’язків, що належать до конкретного змісту людської душі (Про що йшлося у наведеному вище виз­наченні сутності Людини за В.Далем – Ю.З.). З поміж потреб соціальної людини вирішальну роль у перспективі відіграватимуть потреби у вільній творчій праці, універсальному характері дій особи, у власному її вдо­ско­наленні, потреби у всебічному розвитку здібностей до сприйняття знань, максимально можливому подов­женні активного життя. – Мочерний С.В., Ларіна Я.С., Устинко О.А., Юрій С.І. Економічний енциклопедичний слов­ник: У 2 т. Т.1 /За ред.. С.В. Мочерного. – Львів: Світ, 2005. – С. 439, 440. 

 2 Мотивація – комплекс внутрішніх чинників, які зумовлюють і спрямовують діяльність лю­дини, колективу, окремої соціальної групи або суспільства на досягнення усвідомленої мети. Ос­нов­ний прин­цип, ядро філософії мотивації: найвищий результат із найнижчими витратами (макси­ма­ль­ний результат із мінімальними витратами).

 3 Термін економіка знань вперше введено в обіг у 1962 р. автсро-американським вченим Фріцем Махлупом.

4 К.Віксель, Ш. Бланкарт під інституціональною симетрією розуміють ” уз­год­женість ці­лей і функцій учасників голосування”, тобто таку ситуацію, за якої ” відпові­дальні за прий­няття рішень ” будуть об’єктивно зважувати всі за і проти ли­ше за умови ”єдності інтересів корис­ту­вачів державних послуг, носіїв рішень і платників податків”. На думку названих вче­них, лише за даних обставин ”відсут­ня будь-яка третя сторона, що ско­ристається від спо­живання блага, не несучи при цьому ніяких витрат на його вироб­ни­цтво”.

 

Стаття надійшла до редакції 14.02.2013 р.

 

bigmir)net TOP 100

ТОВ "ДКС Центр"