Українською | English

BACKMAIN


УДК 332.122.01

 

Т. А. Приходченко,

к. е. н., доцент, докторант кафедри регіоналістики і туризму,

ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана», м. Київ

 

ТЕОРІЇ ТА КОНЦЕПЦІЇ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

 

Tetyana Prykhodchenko,

PhD, Associate Professor, doctoral student, Department of regional science and tourism,

SHEI “Kyiv National Economic University named after Vadym Hetman”, Kyiv

 

THEORIES AND CONCEPTS OF REGIONAL DEVELOPMENT

 

У статті узагальнені теоретичні підходи до визначення регіону, сформована концепція ринкової системи регіону, проаналізовані основні проблеми сучасної теорії регіонального розвитку та запропонований ефективний механізм сталого регіонального розвитку.

 

The article generalizes theoretical approaches to definition of the region, formed the concept of the market system in the region, analyzed the main problems of the modern theory of regional development and suggests an effective mechanism for sustainable regional development.

 

Ключові слова: регіон, регіональний розвиток, регіоналістика, сучасні теорії регіонального розвитку, регіональна політика.

 

Keywords: region, regional development, regional science, the modern theories of regional development, regional policy.

 

 

Постановка проблеми. Соціально-економічний розвиток України базується на докорінних позитивних змінах, які відбуваються у регіонах. Процеси та явища регіонального розвитку регулюються за допомогою науково обґрунтованих механізмів у межах державної регіональної політики. Внаслідок об’єктивних проблем, які постають на шляху гармонійного регіонального прогресу, теоретичні та методологічні засади державної регіональної політики потребують перегляду відповідно сучасним тенденціям.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичним і прикладним аспектам вирішення багатогранних проблем щодо формування механізмів ефективного регіонального розвитку в Україні присвячено праці О. Амоші, О. Алимова, С. Білої [3], В. Бондаренка, М. Бутка, В. Василенка, В. Геєця, З. Герасимчук, С. Гриценка, Б. Данилишина, М. Долішнього, С. Дорогунцова, В. Дубницького, В. Захарченка, В. Керецмана, В. Медвідь, М. Пашкевич [4,6,7], Т. Пепи, Д. Стеченка, В. Удовиченка, М. Фащевського, Л. Чернюк та ін.

Постановка завдання. Таким чином, постійні зміни у регіональних процесах, явищах та зв’язках між ними обумовлюють необхідність удосконалення системи існуючих поглядів на регіональний розвиток, які складають теоретичну основу державної регіональної політики. Перегляду також потребують принципи та методи регулювання регіональних процесів, що формує методологічну основу реалізації мети регіональної політики, яка полягає у забезпеченні сталого розвитку територій.

Виклад основного матеріалу. Спочатку проаналізуємо визначення базового терміну «регіон». Вперше, його офіційне тлумачення дає у 2005 р. Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» [1].

Регіон як категорія державного управління – це визначені законодавством територіальні утворення з системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, зокрема – територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя [2].

Регіон як наукову категорію регіоналістики визначають територією, що обмежена просторово-часовими межами існування. При цьому термін «регіон» не має однозначного наукового та законодавчого визначення. Найбільш поширеним є розуміння регіону як відносно неоднорідної території, що, разом з тим, синергетично поєднує набір інших однорідних характеристик політичного, економічного, соціологічного, екологічного, географічного, мовного та ін. ландшафту [3, с. 5].

Керецман В. визначає регіон як територію в рамках однієї держави чи групи держав, яка є однорідною за певними критеріями (економічними, демографічними, екологічними, етнічними, соціальними, культурними та ін.) і за цими критеріями дана територія відрізняється від інших територій [4].

З точки зору проблемного підходу до формування даної категорії на думку Сливки Р. «регіон – це територія, що являє собою очевидну спільноту з географічної точки зору, або така територіальна спільнота, де є наступництво, і населення, яке визнає певні спільні цінності і прагне зберегти і розвивати свою самобутність з метою стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу [5]. Медвідь В. приходить до висновку, що термін «регіон» на сьогодні найчастіше використовується в трьох основних формах: як територія; як економічна система і як економічний простір, що дає можливість застосовувати системний підхід до дослідження просторових проблем і ситуацій ринкового середовища у встановленні відповідності рівнів розвитку продуктивних сил і виробничих відносин та вирішення виникаючих протиріч [6, с. 10]. Таким чином, якщо офіційне визначення регіону спирається на чіткі територіальні межі з такою невід’ємною ознакою, як ієрархія інституцій виконавчої влади та місцевого самоврядування, то альтернативне розуміння регіону, навпаки, ґрунтується на відмовленні від територіальної та владної прив’язки у межах регіону та групування територій за певною ознакою [7, с. 17].

Отже, на нашу думку, враховуючи змішаний підхід до вказаної категорії, «регіон – це визначені законодавством територіальні утворення субнаціонального рівня з системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також інші територіальні утворення, які характеризуються специфічністю, цілісністю та спільністю проблем розвитку та визначені законодавством для досягнення цілей сталого розвитку територій».

У цілому концепція ринкової системи регіону означає, що для ефективного функціонування економіки регіону та забезпечення потреб населення необхідний розвиток системи ринків, що включає в себе споживчий ринок, ринок засобів виробництва, ринок праці, фінансовий ринок, ринок нерухомості, ринок інформації та інші ринки, а також враховує особливості розширеного відтворення в районах, що знаходяться на різних стадіях освоєння. З позиції відтворювального підходу в системі регіональних ринків виділяються три підсистеми: ринки, пов'язані із забезпеченням потреб населення регіону (ринки споживчих товарів і послуг); ринки матеріально-речових потоків, пов'язані із забезпеченням відтворення знарядь і предметів праці (ринки засобів виробництва, капіталів і підрядних робіт); ринки трудових, фінансово-кредитних та інформаційних ресурсів (ринок праці, фінансовий ринок, ринок інформації).

Регіональний відтворювальний процес включає в себе наступні компоненти: системні властивості регіону; суспільний поділ праці; взаємозв'язок регіонального відтворювального процесу; регіональні відтворювальні цикли.

Зовнішній економічний простір має вирішальне значення для діяльності всіх суб'єктів регіональної економіки. Він забезпечує бізнес-структури матеріальними, фінансовими, трудовими ресурсами і створює основу стійкого розвитку.

Внутрішній економічний простір включає в себе умови і передумови для функціонування ринкової системи регіону. До них відносяться розташовані в регіоні елементи економічного потенціалу, складові інфраструктурної основи регіонального відтворювального процесу).

В загалі сучасна теорія регіонального розвитку формує основні проблеми:

   зміни сутності регіонального розвитку та концептуальних моделей розуміння регіонів в умовах «глобальної громади» та кризової економіки;

   обґрунтованості переходу від соціально до глобально орієнтованої регіональної політики;

   адекватності теорії зменшення міжрегіональних відмінностей при існуючих міжрегіональних диспропорціях;

   пошуку нових парадигм регіональної інтеграції та співробітництва.

Їх можливе рішення може бути надано з позицій економічної теорії регіональної політики згідно з наступними підходами.

По-перше, неокейнсіанський підхід до регіонального розвитку, який передбачає державне регулювання міжрегіональних диспропорцій через стимулювання державних і приватних інвестицій у слаборозвинені регіони. В якості інструментів такої політики застосовуються кредитні механізми, зміни в податковому законодавстві, субсидії уряду та ін.

По-друге, неокласичний підхід до формування регіональної політики, який стверджує, що регіони, перебуваючи у вільній взаємодії, торгуючи, обмінюючись ресурсами, зможуть усунути існуючі відмінності за допомогою нерегульованого ринку. Відразу необхідно зазначити, що цей підхід ніде в чистому вигляді не застосовувався і не міг застосовуватися в силу діючих правових систем, обмежень, регіональних особливостей та ін.

По-третє, теорія регіоналізму, що концентрує свою увагу на питаннях зіткнення політичних та економічних регіональних інтересів, тобто конфліктах. Основний акцент робиться на аналізі розподілу ресурсів між регіонами спільно з політичною владою.

По-четверте, згідно з так званою теорією незбалансованого зростання, яка постулює, що ринкові взаємодії збільшують регіональні відмінності, закріплюють багатство одних регіонів і бідність інших.

Існує також підхід до розробки регіональної політики з позиції теорії життєвого циклу. Згідно йому розглядається життєвий цикл створюваних у регіоні нових продуктів, який поєднується з циклічними закономірностями розвитку самого регіону. Результатом заходів регіональної політики, які розробляються на основі теорії життєвого циклу, є стимулювання створення нових продуктів і технологій в регіоні та планомірна відмова від застарілих продуктів, що, безсумнівно, впливає на оздоровлення економічної структури регіону.

По-п'яте, можливий інвестиційно-програмований підхід до розвитку регіональної економіки, що значною мірою узгоджується з першим підходом. Ідея полягає в тому, що органи регіональної влади, використовуючи свої аналітичні служби, здатні розробити та поєднати дві матриці регіональної економіки, яка перебуває в глибокій кризі. Перша матриця – це матриця інвестиційних ресурсів, які можна мобілізувати в державному і приватному секторах економіки. Друга матриця – матриця ключових параметрів конкурентоспроможності регіональної економіки або окремих її секторів (продуктова). Формування цієї матриці є більш складним завданням, оскільки вона включає аналіз регіональних ринків, інвентаризацію виробничих потужностей, визначення високоефективних технологій, якими володіють промислові підприємства регіону та ін. При накладенні даних двох матриць виявляться точки зростання конкурентоспроможності економіки регіону і треба буде розробити інвестиційну програму, яка і реалізує зазначені можливості. Крім того, буде потрібний додатковий комплекс дій щодо забезпечення політичної стабільності у реалізації інвестиційної програми. Зокрема, перегляд оподаткування, створення преференційного режиму розміщення капіталів в регіоні, встановлення перепон на переміщення частини прибутку, заробленого на регіональній ресурсній базі та ін.

Отже, регіональний розвиток – це процес соціальних, економічних, екологічних, гуманітарних та інших позитивних змін у регіонах; а державна регіональна політика традиційно розглядається як комплекс взаємопов’язаних заходів, спрямованих на розробку та реалізацію ефективних механізмів управління економічним, соціальним, культурним та екологічним розвитком регіональних систем на основі узгодження регіональних та державних інтересів, раціонального використання наявного на місцевому рівні обмеженого ресурсного потенціалу.

У кожній із вищезазначених сфер регіональна політика конкретизує мету та напрями розвитку регіонів, ставить низку цільових завдань, реалізація яких передбачає:

– зміцнення соціально-економічних засад держави та збереження її цілісності; політичної, військової, економічної та соціальної безпеки, стабільності соціально-економічного розвитку;

– підвищення конкурентоспроможності регіонів та їх ресурсного потенціалу;

– забезпечення розвитку людських ресурсів на регіональному рівні національної економіки;

– формування розвинутого інституційного середовища для комплексного розвитку регіонів та успішного проведення структурних реформ на регіональному рівні;

– створення комфортного та безпечного середовища для кожної людини, незалежно від місця її проживання;

– забезпечення розвитку міжрегіональної співпраці (міжрегіональної кооперації, розвитку інтеграційних процесів на міжрегіональному рівні) тощо.

Основним завданням державної регіональної політики визначено послідовний, гармонійний, стабільний, сталий, збалансований соціально-економічний розвиток усіх регіонів України з метою створення повноцінного середовища для життєдіяльності людини на всій території країни, забезпечення високого рівня якості життя людини незалежно від місця її проживання. Тому сучасна ефективна регіональна політика повинна, по-перше, забезпечувати умови для нормальної життєдіяльності людей, що проживають в регіоні, тобто задовольняти комплекс потреб різних верств відповідно до загальноприйнятих стандартів та уявлень про гідний чи прийнятний рівень життя, по-друге, вносити максимально можливий внесок у національне економічне зростання України, а також зростання економіки даного регіону. Крім того, сьогодні зростає значення системної організації відтворення ресурсів, із взаємодії яких безпосередньо випливає необхідність розуміння регіонального розвитку як нарощування відтворювального потенціалу.

Найважливішим атрибутом регіональної політики є розробка дієвого механізму регулювання територіального розвитку. Українська регіональна політика в цьому плані пройшла значну еволюцію в кращу сторону, але досі вона залишається неефективною. Одна з причин – слабка дієвість інструментів регіональної політики.

В економічній літературі представлені різні класифікаційні характеристики інструментів регіональної політики. У розвинених країнах світу вони включають такі складові:

– планування і прогнозування;

– бюджетно-податкова система;

– використання різноманітних регулюючих інструментів, у тому числі: інвестиційні позики, процентні субсидії, податкові та амортизаційні пільги, субсидії на створення нових робочих місць, транспортні пільги і субсидії.

Залежно від напрямів економічного впливу держави на регіональні пропорції виділяються методи обмежувальної та стимулюючої політики.

Серед економічних заходів, спрямованих на обмеження економічної діяльності в регіонах надконцентрації виробництва і населення, – підвищені податки на основні фонди і прибутковий податок, різні штрафи, встановлення премій за знесення виробничих потужностей в агломераціях, намічених до «розвантаження» та ін.

У разі економічного стимулювання використовуються пільгова система кредитування і субсидування фірм, що створюють свої підприємства в «опікуваних» державою регіонах, видача безповоротних позик на капітальне будівництво, фінансове покриття витрат, пов'язаних з підготовкою робітників і технічного персоналу, запровадження прискореної амортизації основних засобів, зниження тарифів на транспорт, електроенергію та ін.

Основним інструментом регіональної політики Європейського Союзу (ЄС) є структурні фонди: Європейський соціальний фонд, Європейський фонд регіонального розвитку, Фонд згуртування, ресурси яких йдуть на реалізацію операційних програм, що відповідають тільки однією з трьох цілей регіональної політики, таких як конвергенція; регіональна конкурентоспроможність та зайнятість; територіальне співробітництво [8, с. 94]. Даний підхід, який пов'язує цілі та інструменти регіональної політики, заслуговує особливої уваги, оскільки в цьому випадку ресурси йдуть на рішення чітко визначених конкретних проблем, пріоритетних з точки зору розвитку регіонів і країни в цілому.

З точки зору практики ЄС в Україні накопичено достатня кількість інструментів, які так чи інакше впливають на соціально-економічний стан конкретних територій. У їх числі бюджетно-фінансові інструменти: програмування та бюджетно-податкова система, націлені на вирівнювання соціально-економічного розвитку на всій території країни, а також портфель нових інструментів, який орієнтований на стимулювання власного розвитку регіонів, підвищення їх конкурентоспроможності та національного господарства в цілому і включає кластери, особливі (вільні) економічні зони, технопарки та ін.

Так, одним з ефективних механізмів сталого регіонального розвитку, який забезпечує поєднання інтересів різних економічних структур і комплексне використання ресурсного потенціалу території, є диверсифікація регіональної економіки, в тому числі і на основі розвитку соціальної інфраструктури, а також кластеризація її окремих секторів при наявності сприятливих передумов. Наприклад, сфера соціальних послуг в регіонах України може розвиватися і стати конкурентоспроможною на відповідному ринку тільки при умові, що принциповим чином зміниться підхід до розвитку цієї сфери на основі сучасних методів управління та організації.

В постіндустріальному суспільстві, до якого прагне і Україна, людський фактор має провідне значення, тому пріоритетною метою стратегій диверсифікації економіки регіонів має бути розвиток соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура економіки – це складна система з великою кількістю різноманітності, зовнішніх і внутрішніх взаємозв'язків. Тому дослідження, пов'язані з розвитком цієї сфери повинні спиратися на системний підхід та сучасні методи аналізу, прогнозування, організації та управління, до числа яких, зокрема, відноситься кластерний підхід.

На нашу думку, кластерний підхід, як метод, ширше і глибше поняття, що використовується у визначенні інноваційних кластерів. Більш широкої метою цього підходу є як безпосереднє впровадження інновацій в економічні процеси, так і використання інноваційних технологій в самій системі управління цими процесами. І з цієї точки зору кластерний підхід доцільний в будь-якому економічному виді діяльності як інструмент підвищення його загальної конкурентоспроможності.

Формування і розвиток економічних кластерів у сфері соціальних послуг на регіональному рівні викликає:

зростання числа робочих місць самого широкого профілю практично у всіх сферах, що надають послуги (транспорт, торгівля та ін.);

зростання грошових доходів населення з відповідним зростанням споживчого попиту, тобто активізація економіки регіону;

залучення в комерційний оборот незатребуваних ресурсів регіону (наприклад, гори і сніг можуть отримати комерційне використання тільки за умови розвитку гірськолижного туризму);

добровільне залучення коштів з інших регіонів.

Висновки. Тривалий кризовий період в Україні та проголошений європейський інтеграційний вектор об'єктивно вимагають реалізації науково обґрунтованої цілісної державної політики, спрямованої на відновлення економічного зростання і виходу економіки на рівень світової конкурентоспроможності. Регіональний аспект стратегії економічного зростання має виключну роль для України. Сьогодні необхідна реалізація власної науково-обґрунтованої та виваженої регіональної політики, гармонізація принципів взаємодії центру із регіонами з метою забезпечення оптимального поєднання загальнодержавних та регіональних інтересів. За рівнями економічного, технологічного, соціального розвитку регіони України значно диференційовані і проблема нівелювання цих диспропорцій залишається актуальною.

Гармонійний розвиток України як суверенної держави, яка їде до побудови конкурентоспроможної економіки, неможливий без ефективного розвитку кожного її регіону, які мають свій економічний потенціал і власну основу для економічного зростання.

Дослідження теоретичних підходів до встановлення сутності регіону, державної регіональної політики та регіонального розвитку, виявили розбіжності у наукових поглядах щодо змісту цих понять та дозволили обґрунтувати, що державна регіональна політика повинна враховувати: а) територіальний та проблемний підходи до визначення регіону, що обумовить гнучкість та комплексність механізмів регулювання економіки, дозволить оптимізувати витрати на вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах; б) принцип оптимальної замість тотальної конвергенції регіонів, який виходить з гіпотези про перманентність територіальної диференціації як економічного явища, що дозволить суттєво скорегувати оперативні цілі державного регулювання розвитку регіонів; в) конструктивний підхід до визначення об’єкту державної регіональної політики, який, на відміну від існуючих, передбачає конструкцію таких окремих частин об’єкту, як територія регіону, діяльність суб’єктів регіональної економіки, соціум, зв’язки між центром та регіоном, регіональна економіка в цілому та інші, що дозволить систематизувати та гармонізувати регулюючі механізми.

Теоретико-методологічні засади формування політики та механізмів регулювання розвитку регіональної економіки України повинні враховувати основні положення сучасних теорій інновацій, сталого розвитку, інформатизації економіки, дизайну економічних механізмів, системної динаміки та інституціональної теорії. Це дозволить налагодити процеси регіональної економіки у відповідності до провідних суспільно-економічних тенденцій, побудувати консоль механізмів розвитку регіонів на макро– та мікроекономічному рівні, регулювати розвиток продуктивних сил під впливом факторів інформаційної економіки, привнести у процес планування розвитку елемент поведінки економічних суб’єктів.

 

Література.

1. Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» № 2850–IV від 08.09.2005 / Верховна Рада України: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2850-15.

2. Закон України «Про засади державної регіональної політики» № 156-VIII від 05.02.2015 / Верховна Рада України: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/156-19.

3. Реформування державного управління регіональним розвитком: стан, проблеми, перспективи (аналітична доповідь) / За ред. Білої С.О. – К.: НІСД, 2012. – 56 с.

4. Керецман В. Проблеми формування регіональної політики та регіонального управління в Україні: (текст) [Електронний ресурс] / В. Керецман. – Режим доступу: univ.uzhgorod.ua/old/science/idurr/kerecman.doc.

5. Сливка Р. Новий вимір політичного та соціально-економічного співробітництва між прикордонними територіями в Центральній та Східній Європі: (текст) [Електронний ресурс] / Р. Сливка. – Режим доступу: http://geoinfo.if.ua/?p=265.

6. Пашкевич М.С. Наукові засади регулювання регіональної економіки: моногр. / М.С. Пашкевич. – Д.: Національний гірничий університет, 2012. – 790 с.

7. Медвідь В.Ю. Методологічні основи економічного регулювання регіонального розвитку: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. екон. наук: спец. 08.00.05 «Розвиток продуктивних сил і регіональна економіка» / В.Ю. Медвідь. – Чернігів, 2016. – 40 с.

8. Яровой Г.О. Европейский союз для регионов: что можно и нужно знать российским регионам о ЕС / Г.О. Яровой. – СПб.: Норма, 2012. – 367 с.

 

References.

1. The Verkhovna Rada of Ukraine (2005), The Law of Ukraine «On stimulation of development of regions», available at: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2850-15 (Accessed September 14 2016).

2. The Verkhovna Rada of Ukraine (2015), The Law of Ukraine «On the basis of state regional policy», available at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/156-19 (Accessed September 14 2016).

3. Bilа, S.O. (2012), Reformuvannja derzhavnogo upravlinnja regional'nym rozvytkom: stan, problemy, perspektyvy (analitychna dopovid') [The public administration reform regional development: status, problems, prospects (analytical report)], NISD, Kyiv, Ukraine.

4. Kerecman, V. (2013), Problemy formuvannja regional'noi' polityky ta regional'nogo upravlinnja v Ukrai'ni, available at: univ.uzhgorod.ua/old/science/idurr/
kerecman.doc (
Accessed September 14 2016).

5. Slyvka, R. (2011), Novyj vymir politychnogo ta social'no-ekonomichnogo spivrobitnyctva mizh prykordonnymy terytorijamy v Central'nij ta Shidnij Jevropi, available at: http://geoinfo.if.ua/?p=265 (Accessed September 14 2016).

6. Pashkevych, M.S. (2012), Naukovi zasady reguljuvannja regional'noi' ekonomiky [The scientific bases of regulation of regional economy], National Mining University, Dnepropetrovsk, Ukraine.

7. Medvid', V. Yu. (2016), Methodological principles of economic regulation of regional development, Doctor of Economic Science, The development of productive forces and regional economy, National Technological University, Chernigiv, Ukraine.

8. Yarovoy, G.O. (2012), Evropeyskiy soyuz dlya regionov: chto mozhno i nuzhno znat' rossiyskim regionam o ES [The European Union for regions: what should and must the Russian regions know about the EU], Norma, Saint Petersburg, Russia.

 

Стаття надійшла до редакції 15.09.2016 р.

 

bigmir)net TOP 100

ТОВ "ДКС Центр"