Українською | English

НАЗАДГОЛОВНА


УДК 614.84

 

М. В. Андрієнко,

кандидат історичних наук

 

ІСТОРИЧНІ ПІДҐРУНТЯ ЩОДО ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СФЕРОЮ ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ

 

M. V. Andiyenko,

Candidate of History Sciences

 

THE HISTORICAL FOUNDATIONS OF PUBLIC ADMINISTRATION OF FIRE SAFETY

 

У статті здійснено історичний аналіз підґрунтя щодо виникнення державного управління сферою пожежної безпеки. Як показує аналіз, перші протипожежні заходи мали випадковий характер. Закони та укази, що видавалися, були пов’язані  більше із мірами покарання винних і мірами охорони від пожеж, але не із загальною організацією заходів постійної боротьби з вогнем. Поступово в боротьбі з пожежами склалося два основних напрями: організація тушіння пожеж і попередження виникнення пожеж. Розглянуто основні етапи, що характеризували розвиток пожежної справи з боку держави до початку радянського періоду, та зроблені висновки щодо вирішення питань пожежної безпеки та управління її станом з боку держави.

 

The article provides a historical analysis of the fundamentals of public administration of fire safety. As an analysis, first fire-prevention measures, shows had casual character. Laws and decrees which was given out were related  anymore to the measures of punishment of guilty and measures of guard from fires, but not with general organization of measures of permanent fight against a fire. Gradually in a fight against fires there were two basic directions: organization of extinguishing of fires and warning of origin of fires. The main stages that marked state development of fire science by the beginning of the Soviet period are considered and conclusions on solving the problems of fire safety and management of its condition by the state are drawn.

 

Ключові слова: історія,  пожежна безпека, державне управління, органи державного управління, рішення.

 

Keywords: history, fire safety, public administration, public of authorities, decision.

 

 

Постановка проблематики. Людина здійснила найбільше відкриття в історії свого існування та розвитку суспільства – здобула вогонь і навчилася не тільки ним користуватися, але й управляти. Поряд з корисними властивостями вогню існували й негативні – руйнівні. Вогонь не тільки здатний знищувати матеріальні цінності, але і забирати людські життя. У світі пожежі розглядаються на рівні таких стихійних лих, як землетруси, повні, урагани, селеві потоки, лавини та зсуви.       

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питаннями історичного дослідження різноманітних особливостей виникнення пожежної справи займалися такі відомі радянські, українські та зарубіжні фахівці, як: М.В. Алексєєв, С.Г. Голубєв, В.А. Доманський, О.Г. Єлагін, В.С. Нехаєв, О.І. Полтанов, С. Попович, А.П. Рожков, П.С. Савельєв, М.А. Серцов, Г.В. Смирнов, А.Г. Томіленко, М.Г. Шувалов, Я.Я. Щербина та ін. При цьому дослідження історичного підґрунтя щодо виникнення державного управління сферою пожежної безпеки були ними висвітлені частково та викладені несистемно без визначення основних етапів розвитку.

Мета статті. Розкрити історичні підґрунтя щодо виникнення державного управління сферою пожежної безпеки і вирішення питань пожежної безпеки та управління її станом з боку держави до початку радянського періоду.

Викладення основного матеріалу. У міру розвитку людського суспільства, з пізнанням властивостей вогню змінювалося і його сприйняття людиною. Так, міфологія надає різні приклади ототожнювання вогню з Богом. У індіанців Центральної Америки (кінець ІІІ, початок ІІ тис. до н.е.) існував бог вогню і вулканів – Шиутекутлі («володар року». Ацтеки малювали його з обличчям, яке було розфарбоване напив червоною та напив чорною фарбою. На голові його були прикраси – два очерети та метелик. У руках – жезл і щит або кадильниця й курильна смола.  Це божество небесного (блискавка) і підземного вогню – жорстокого, всепоглинаючого. Але ж він вважався і богом оселі. В іншій стародавній міфології – шумерсько-аккадської – бог вогню Гібіл вважався носієм світла та очищення. Одночасно він був і джерелом погибелі та руйнування [1, с. 171].

Під час війн ще із стародавніх часів вогонь уже використовувався для руйнувань. За його допомогою знищувалися люди, фортеці, міста та пам’ятники культури.  Події, що висвітлені у книгах Старого Заповіту Біблії, містять забагато прикладів застосування вогню для знищення та руйнування: у книзі пророка Осії: «…Юда намножив твердині міста, та пошлю Я вогонь на його ці міста, – і пожере він палати його!» (8.14);  у книзі Ісуса Навина: «…І станеться, як ви візьмете місто, то підпалити місто вогнем , – зробите за Господнім словом…» (8.8) [2].

З того часу, як людина опанувала вогнем, переважна більшість пожеж стало справою її рук, у тому числі і від невмілого поводження з вогнем. У розкопках стародавніх міст археологи знаходили попелища пожеж – Бухара, Самарканд, Александрія, Багдад, Рим тощо [3, с. 87-88].

Розуміючи згубність пожежі, людство розпочало крок за кроком організовувати пожежну справу, метою якої стало попередження про виникнення пожеж і боротьба з пожежами. Так, ще за 200 років до н.е. у стародавній Греції Ктесібієм був створений пожежний насос. Учень Ктесібія Герон винайшов поворотну трубу, завдяки використанню якої насос став дуже корисним під час гасіння пожеж [4, с. 13].

Пожежники Римської імперії були озброєні відрами, сходами, спеціальними покривалами, які були просочені оцтом. При імператорі Октавіані Августі Рим був поділений на 14 районів. Для ведення боротьби з пожежами було створено сім воєнізованих загонів. До їх обов’язків входило забезпечення безпеки громадян, попередження та тушіння пожеж. «Закони ХІІ таблиць» забороняли розпалювати похоронні вогнища біля будівель. При цьому кожний домовласник повинний був мати запас води, сокір, вовняних ковдр, лопат, ломів,сходів [1, с. 29].

Воєнізовані підрозділи, як найбільш організовані, вели боротьбу з пожежами у багатьох державах стародавнього світу: Єгипті, Вавилоні, Ірані та ін. 

Так поступово в боротьбі з пожежами склалося два основних напрями: організація тушіння пожеж і попередження виникнення пожеж.

Перші спогади про заходи боротьби з пожежами в Київській Русі містяться в «Руській правді» – законодавчому положенні, яке з’явилося в ХІ ст. Оскільки найбільш характерною причиною пожеж було необережне поводження з вогнем, то основні заходи щодо їх запобігання містилися в суворому обмеженні або навіть забороні користуватися вогнем у літній сухий період та жорсткому, до смертної кари покаранні винних. Підпалювачеві була визначена кара: він сам та його сім’я потрапляли в рабство, а все майно переходило до казни [3, с. 45]. 

В указах князів руських встановлювалися попереджувальні протипожежні міри.  Перші такі укази дослідники відносять до Василя ІІ Темного (1425-1462 рр.). Порушення указів каралося смертною стратою. Реформи у сфері пожежної справи були проведені Іваном ІІІ. При ньому почалася кам’яна забудова Москви. Указами 1485-1497 рр. були введені нові обмеження на користування у побуті печами, скіпою, свічами, лампадами [1, 4]. Згідно «Судебника» – закону 1497 р. з підпалювачами розправа була жорсткою. Їх спалювали на вогнищі [5, с 166-168].

Починаючи з  ХІІІ ст. боротьба з пожежами почала здійснюватися як за напрямом попереджальних мір законодавчого характеру, так і за напрямом мір охоронного порядку. 

Загроза виникнення великих пожеж, у результаті яких знищувалося  майже все майно, заставляла владу передбачати також і міри щодо їх гасіння, вводити пожежну повинність. Так, у 1504 р. у Москві була створена пожежно-сторожова охорона, обов’язками якою було зберігання міста від вогню та всілякого злодійства. Несення служби сторожів контролювали спеціальні посадові особи, які призначалися з числа дворян. В обов’язки цих осіб входило виконання низки заходів: нагляд за виконанням мешканцями царських указів щодо обережності від вогню, виловлювання підпалювачів, злодіїв, грабіжників і керівництво гасінням пожеж [6, с. 110-111].

З ХІІ по ХІХ ст. Москва вигорала частково, а інколи майже повністю приблизно 60 разів, особливо в 1812 р.  У середні віка великі міста Європи систематично спустошувалися пожежами. Неодноразово горів і Київ. Страсбург у ХІV ст. горів вісім разів. Два рази повністю вигоряв Берлін. Велика пожежа 1666 р. у Лондоні знищила 460 вулиць та понад 13 тис. будівель [3, с. 54].

Як показує аналіз, перші протипожежні заходи мали випадковий характер. Закони та укази, що видавалися, були пов’язані  більше із мірами покарання винних і мірами охорони від пожеж, але не із загальною організацією заходів постійної боротьби з вогнем.

Протипожежна справа значно покращилася в період царювання Петра І. Уперше в історії російської держави були введені протипожежні правила в будівництві. Царем було видано також низку указів, спрямованих на покращення організації пожежогасіння, про заміну дерев’яних дахів черепичними, про обладнання колодязів для пожежних потреб, про будівництво спостережних веж для виявлення пожеж. Царські укази та інструкції про протипожежні заходи друкувалися значним на той час тиражем і розсилалися у всі міста і селища. Петр І також заборонив будувати в Петербурзі та Москві дерев’яні дома [7, с. 24].   

Історією відмічено десять крупних пожеж, що виникли в Санкт-Петербурзі з 1736 по 1878 рр.: у 1736 р. згоріло 200 багатоповерхових домів; у 1737 – вигоріли цілі жилі квартали, різноманітні побутові спорудження та церква; у 1747 р. – згоріла будівля Академії наук та оперний театр; у пожежі 1771 р. в огні загинуло 500 осіб; у пожежі 1836 р. в огні загинуло 800 осіб; у 1838 р. – згорів Зимний палац та ін. [5, с. 65].    

З метою ліквідації пожеж застосовували стрілецьке військо, а потім і регулярні військові підрозділи, як і в стародавні часи. Але все це не давало позитивних результатів. Були необхідні спеціально навчені гасінню пожеж фахівці, які мали об’єднатися в пожежні команди. В 1722 р. була створена перша пожежна команда при Адміралтействі. В 1763 р. в Петербурзі та Москві в складі поліції створили пожежні контори, а потім їх перейменували в пожежні експедиції (1792-1799 рр.), а в період 1803-1804 рр. – у пожежні команди. Аж до 1917 р. команди підпорядковувалися поліції [4-6].

У 1792 р. у новому «Регламенті про управління адміралтейств і флотів» було визначено низку мір з пожежної безпеки на суднах і портових спорудженнях гавані; кораблі та інші судна, магазини та будівлі, що належали адміралтейству, повинні були добре охоронятися особливо в тих місцях, де використовувався відкритий вогонь. У 1803 р. були видані перші будівельні правила. У них передбачалося виконання протипожежних вимог при будуванні будинків. За будівельні прорахунки архітектор і будівельники притягувалися до кримінальної відповідальності. У 1832 р. був опублікований «Будівельний статут», який являв собою звід законів з планування населених пунктів, будівлі різноманітних будівель і споруджень, а також з питань пожежної безпеки [6, с. 113].

У 1853 р. були створені пожежні команди в 460 містах. З 1803 по 1873 рр. пожежні частини комплектувалися із солдатів, які не були придатні до військової служби. У наступному в пожежні частини набирали по найму.

Разом з професійними пожежними командами у другій половині ХІХ ст. почали з’являлися добровільні пожежні команди, які створювалися там, де не було професійних пожежних команд. У 1890 р. у Росії нараховувалося майже 60 добровільних пожежних товариств.  У 1892 р. у Санкт-Петербурзі пройшов 1-й з’їзд російських діячів з пожежної справи. У той час у Росії існувало біля 3 тис. різноманітних пожежних команд чисельністю 85 тис. осіб і 19 тис. коней. У 1893 р. було створено Імператорське Російське пожежне товариство [1, с. 30]

Царський уряд періодично видавав керівні документи, спрямовані на попередження пожеж і створення пожежної охорони. У 1857 р. пожежне законодавство було сконцентроване в одному документі – у «Пожежному статуті». Він складався з 7 глав і 50 статей. Статут визначав порядок організації пожежних команд в містах. Трактувалися міри попередження  від пожарів у містах, селах, на кораблях, указувався порядок гасіння та розслідування пожеж, порядок відшкодування збитків і нагородження працівників пожежної охорони та військослужбовців, а також визначалися міри покарання за порушення правил пожежної безпеки.

У 1878 р. були опубліковані «Тимчасові правила про міри обережності в лісах». У цьому ж році були опубліковані і «Тимчасові правила про міри обережності від пожежі в селищах». У 1907 р. Міністерство внутрішніх справ розіслало на місця «Тимчасові правила влаштування міської пожежної команди» [1, с. 54].     

Таким чином, кінець ХVIII – початок ХIХ століття слід вважати рубежем до якісно нового кроку з боку державної влади в пожежній охороні населених пунктів та покращення стану загальної системи пожежної безпеки країни.

Не зважаючи на зроблені загальні позитивні кроки в пожежній справі, у губерніях державна влада проявляла недостатню вимогливість до організації попередження пожеж і стану їх гасіння. Рідкі покарання потрібного впливу на зменшення кількості пожеж у містах і селах не здійснювали. Країна продовжувала горіти та приносити щорічні збитки в сотні мільйонів рублів.

Протипожежна техніка була морально застарілою й примітивною. Підготовці спеціалістів з пожежної справи не надавалося належної уваги. Організовані в 1906 р. у Петербурзі дворічні курси пожежних техніків за 11 років свого існування випустили лише 111 спеціалістів [4, с. 62].    

За тридцять останніх років ХІХ ст. тільки в Європейській частині Росії виникло 1121836 пожеж, згоріло 3831628 будівель. Збитки країні склали 189411540 рублів. За п’ятдесят років (1860-1910 рр.) у сільській місцевості Європейської частини Росії пожежами було знищено 6,5 млн. селянських дворів.

Становлення професійної пожежної охорони в Україні за типовими штатами відбувається в першій половині ХIХ ст., проте свого поширення пожежні команди набувають лише в пореформений період. Зокрема, у 1823 р. виникає пожежна команда Харкова. У 1832 р. у Києві була створена пожежна частина поліції постійного штату, а в 1841 р. – Київська пожежна охорона. У 1896 р. в Києві було створене добровільне пожежне товариство. У 1841 р. були створені також команди вогнеборців Чернігова та Єлізаветграду, у 1848 р. – Миколаєва, у 1853 р. – Черкас [8, с. 99].

Тривалий час професійні пожежні команди України розміщувалися при поліцейських дільницях на з’їжджих дворах, до того ж у погано пристосованих приміщеннях. Така ситуація зберігалася майже в усіх містах України до 80-х років ХІХ ст.

Серед міських населених пунктів України найбільша кількість пожеж виникала в містах Київської та Полтавської губерній. Так, у порівнянні з 60-ми рр. ХІХ ст. цей показник у містах Київщини на 1909 р. зріс у 3 рази, а Полтавщини – у 6 разів. Водночас за цей же період кількість пожеж збільшилася і у містах Харківської губернії в 5 разів, а Волинської – у 3,5 рази. Виключенням у цьому переліку був стан пожежної безпеки міст Поділля. Ріст кількості пожеж тут був незначний, а на 1905-1909 рр. цей показник навіть знизився у порівнянні з 1860-ми рр. [8, с. 100]

Після зміни в 1917 р. політичного устрою розпочався новий процес державного будівництва, в якому знайшлося відповідне місце і питанням пожежної охорони та пожежної безпеки. Державне управління сферою пожежної безпеки у радянські часи почалось у 1918 р. із підписання декрету Ради Народних Комісарів «Про організацію державних мір боротьби з вогнем». У ньому були викладені організаційні основи радянської пожежної охорони, поставлені завдання забезпечення пожежної безпеки в країні, передбачено створення та розвиток професійних організацій і добровільних пожежних формувань, залучення широких колів громадськості до справи попередження та гасіння пожеж, підготовка кадрів і розгортання відповідних науково-дослідних робіт.

Висновки. У результаті дослідження історичного підґрунтя щодо виникнення державного управління сферою пожежної безпеки, встановлено, що в міру розвитку людського суспільства, з пізнанням властивостей вогню змінювалося і його сприйняття людиною та державою. Вирішення питань пожежної безпеки та управління її станом з боку держави здійснювалося в залежності від різних факторів у межах відповідних цивілізацій. До основних історичних особливостей слід віднести такі: розуміючи згубність пожежі, людство розпочало організовувати пожежну справу ще в стародавні часи; у боротьбі з пожежами з часом склалося два основних напрями: організація тушіння пожеж і попередження виникнення пожеж; заходи боротьби з пожежами знайшли своє потрібне відображення на законодавчому і виконавчому рівнях управління державою; починаючи з ХІІІ ст. боротьба з пожежами почала здійснюватися як за напрямом попереджальних мір законодавчого характеру, так і за напрямом мір охоронного порядку; перші протипожежні заходи мали випадковий характер тому, що законодавчі акти були пов’язані  більше з мірами покарання винних і мірами охорони від пожеж, але не із загальною організацією заходів постійної боротьби з вогнем; з часом створювалися професійні пожежні команди; у другій половині ХІХ ст. з’явилися добровільні пожежні команди як важлива складова загальної системи пожежної безпеки держави.

 

Література.

1. Нехаев В. С. Огнеборцы Запорожья / В. С. Нехаев, М. А. Серцов М.А. – Запорожье: ИПК «Запоріжжя», 1997. – 316 с. 

2. Книги Старого Заповіту / Біблія. – К.: Українське біблійське товариство, 2003. – С. 9-1067.

3. Рожков А. П. Пожежна безпека: навчальний посібник [для студентів вищих закладів освіти України] / А. П. Рожков. – К.: Пожінформтехніка, 1999. – 256 с.  

4. Щербина Я. Я. Основы противопожарной техники / Я. Я. Щербина. – К.: «Вища школа», 1970. – 212 с.   

5. Смирнов Г. В. Историческая хроника пожарной охраны Луганска / Г. В. Смирнов. – Луганск: Изд-во «Лугань», 1996. – 416 с.

6. Шувалов М. Г. Основы пожарного дела / М.Г. Шувалов. – М.: Стройиздат, 1983. – 400 с.

7. Історія пожежної охорони Кіровоградщини / [О.І Полтанов, В.А. Доманський, В.М. Очкала, Л.Б. Костилєва]. – Дніпропетровськ, 1998. – 256 с.

8. Томіленко А. Г. Історія пожежно-рятувальної служби України (від зародження до 1917 р.): навчальний посібник / А. Г. Томіленко. – Черкаси: АПБ імені Героїв Чорнобиля, 2014. – 220 с.

 

References.

1. Nehaev, V. S. And Sercov M. A. (1997), Ogneborcy Zaporozh'ja, IPK «Zaporіzhzhja», Zaporіzhzhja, Ukraine, p.316.

2. Knyhy Staroho Zapovitu / Bibliia, Ukrainske bibliiske tovarystvo, 2003, Kyiv, Ukraine, pp. 9-1067.

3. Rozhkov, A. P. (1999), Pozhezhna bezpeka: navchalnyi posibnyk,  Pozhinformtekhnika, Kyiv, Ukraine, p. 256.

4. Shherbina, Ja. Ja. (1970), Osnovy protivopozharnoj tehniki, «Vishha shkola», Kyiv, Ukraine, p.212.

5. Smirnov, G. V. (1996), Istoricheskaja hronika pozharnoj ohrany Luganska, Izd-vo «Lugan'», Lugansk, Ukraine, p. 416.

6. Shuvalov, M. G. (1983), Osnovy pozharnogo dela, Strojizdat, Moscow, russia, p.400.

7. Poltanov, O.I Domanskyi, V.A. Ochkala, V.M. and Kostylieva, L.B. (1998), Istoriia pozhezhnoi okhorony Kirovohradshchyny, Dnipropetrovsk,  p. 256.

8. Tomilenko, A. H. (2014), Istoriia pozhezhno-riatuvalnoi sluzhby Ukrainy (vid zarodzhennia do 1917 r.): navchalnyi posibnyk, APB imeni Heroiv Chornobylia, Cherkasy, Ukraine, p. 220.

 

 Стаття надійшла до редакції 18.04.2014 р.

 

ТОВ "ДКС Центр"